Мама з принципу подала на мене до суду, бо вважає заповіт бабусі неправильним, за яким вона все своє майно залишила мені

Мама з принципу подала на мене до суду, бо вважає заповіт бабусі неправильним, за яким вона все своє майно залишила мені.

Так бридко в житті мені ніколи не було. Мама десять років тому переїхала до Києва зі своїм новим чоловіком, повністю обірвавши будь-яке спілкування з нами, а тепер щось там вимагає.

Я б ще зрозуміла її поведінку, якби вони там бідували, перебивалися з хліба на воду, але в її чоловіка свій бізнес, який їх пристойно забезпечує. Мама не бідує, їздить відпочивати, дорого одягається і ні в чому собі не відмовляє. Але їй потрібно одержати половину від майна бабусі.

А там майна, за столичними мірками зовсім крапля у морі. Квартира трикімнатна в старому будинку та дачна ділянка з дерев’яним будиночком, в якому тільки дощ перечекати й можна. А для мене і квартира, і дача – це великі статки. Тому що мені не треба думати про покупку власного житла, а город допомагає заощаджувати на продуктах.

Але це для мене так. Якщо ми продамо будинок і дачу, то отримаємо зовсім невеликі кошти з урахуванням, що ми їх розділимо. Хоча для мене це великі гроші, а для мами один раз з’їздити відпочити. І то не факт, що вистачить.

Я не розуміла, навіщо їй це потрібне. Коли бабуся захворіла, мама навіть не приїхала жодного разу. Я сама бабусю доглядала, лікувала її за свої гроші. Навіть кредит брала, бо мама просто не відповідала на мої дзвінки та повідомлення.

Вона ні копійки не дала, бо бабуся з нею колись посварилася через те, що мати з моїм батьком розлучилася, а потім просто забила на мене, почавши влаштовувати своє особисте життя.

Десять років вона ні з бабусею, ні зі мною не спілкувалася. Жила своїм життям, про нас не згадувала. Навіть на похорон не приїхала, хоча могла собі дозволити навіть на таксі приїхати, якщо не було квитків на потяг.

Про те, що вона ні копійки на цей похорон не дала, я навіть говорити не буду, це очевидно. Для мене взагалі було раптово, коли вона приїхала вже після дев’ятого дня. На цвинтар вона не збиралася, зате одразу порушила питання, як ми ділитимемо майно, заявивши свої права на половину спадщини.

Про заповіт бабусі я знала, тож мамі там нічого не світило, про що я й сказала. Вона почала обурюватися, а я запитала, навіщо вона підіймає таку хвилю негативу через такі невеликі для неї гроші.
– Так, грошей я не потребую, але це справа принципу, – заявила вона мені.

Справа принципу – це не приїхати на церемонію прощання, а потім здерти з дочки половину спадщини. Дуже вона принципова, виявляється.

Ділитись добровільно я відмовилася, бо мама викреслила нас зі свого життя вже дуже давно. Та й бабуся цього б не хотіла. Вона взагалі про доньку згадувати не любила.

Тоді мама заявила, що подасть на мене до суду, бо їй, як прямій спадкоємиці, належить від бабусиного майна якийсь відсоток.

Суд призначили за місяць. Якщо мама думає, що я не боротимуся, вона дуже помиляється. У мене тепер теж справа принципу – щоб вона жодної копійки не отримала.

You cannot copy content of this page