Мама зі мною тепер не хоче спілкуватися, хоч і не забуває писати образливі повідомлення, що я зганьбила її перед ріднею. На мої слова вона не реагує, але нічого нового.
Вся проблема полягає в тому, що я маму та родичів заздалегідь попередила, що так і буде. У мене не готель і не прохідний двір, а надворі двадцять перше століття, проблем з житлом в іншому місті немає.
Те, що ні мама, ні родичі слухати мене не захотіли, це вже зовсім не моя проблема. Я своє слово сказала, зробила, як і пообіцяла їм.
Більшість моїх родичів мешкають у Хмельницькій області, а я вже майже десять років, як перебралася до Києва.
Спочатку жила в гуртожитку, потім винаймала з подругами квартиру, а три роки тому взяла іпотеку. Тепер живу у своїй квартирі.
Моя рідня, яка років п’ять тому чомусь різко закохалася у столицю, приїжджаючи сюди незмінно зупинялася в мене, що особисто мені дуже не подобалося.
– Це наші родичі, не чужі люди зрештою. Як ти можеш їх не прийняти? – обурювалася мама.
Далі мені розповідали, що тільки рідня повинна завжди один одного рятувати та допомагати, а що місця мало, ну так тісно, зате тепло.
І я терпіла всі ці набіги. Годувала, розміщувала та розважала рідню, хоча мені самій було дуже незручно і за часом, і за коштами.
Близько року тому мені знадобилася допомога родичів, щоби перевезти частину речей з маминого будинку до себе на нову квартиру.
Рідні, які приїжджали на своїй “Газелі”, відмазалися, що машина не на ходу, допомогти з перевезенням не можуть, а всі інші проігнорували прохання допомогти хоча б із доставкою коробок на пошту.
Коробки тягали я, мама та зять, сестрі не можна було, вона вагітна ходила. Більше із рідних ніхто не з’явився.
Зате всі промовляли, що ось день незручний, ось якби іншого разу, тоді все було б зовсім інакше. Але я свої висновки зробила з того, що відбувається.
Коли зібралися одні родичі до Києва за якоюсь своєю потребою, я відмовилася ремонтом. Навіть скинула заздалегідь зроблені фотографії.
Мама мені не повірила, зважаючи на все, але обурюватися не стала того разу. Вона й сама не була впевнена, брешу я чи таки кажу правду.
А ось нещодавно до мене зібралася чергова партія родичів. Мені зателефонували, попередили, що приїдуть, не спитали, а саме попередили.
Я сказала прямо – нікого не чекаю, шукайте хостели чи готелі. Але мені не повірили. Взяли у мами адресу і заявилися у складі чотирьох осіб у мою маленьку однокімнатну квартиру.
Чаєм я дорогих гостей напоїла, але на цьому моя гостинність закінчилася. Я дала їм телефони та адреси найближчих місць, де можна переночувати, і випроводила на вулицю.
Мама зателефонувала вже через п’ятнадцять хвилин із криками, що я зовсім там з глузду зʼїхала, раз посміла рідню виставити з дому.
Я сказала, що відразу попереджала, лавочка закрита, я в себе тепер приймаю лише на власне запрошення. Інші хай їдуть лісом.
Мама ще кілька разів спробувала звернутися до моєї совісті, але я просто відключила телефон. Розмова була позбавлена сенсу.
З того часу мама зі мною не спілкується, бо я її зганьбила перед ріднею. Як це я так посміла – взяла та виставила людей на вулицю.
А те, що я цих людей попереджала, що на гостей не чекаю, і їм треба заздалегідь подумати про ночівлю, в облік не береться. На мамину думку, я взагалі не мала права так робити, це ж рідня.
Мені ця рідня по барабану, бо жодної користі від них я не бачила. Ці люди мене з днем народження через раз вітають, до речі.
Я себе винною не відчуваю, просити вибачення не збираюся перед ріднею, а мама нехай думає, що хоче. Ну ось у чому я винна саме перед мамою?
