– Аліна, сонечко, пограй у дворі з Джеком, поки я у справах схожу, – ласкавим голосом звернулася я до п’ятирічної доньки.
– А ти куди, мамо? – з цікавістю спитала дівчинка.
– Я піду одного знайомого провідаю. Тільки ти про це нікому не говори, – змовницьки промовила я.
Донька набула ділового вигляду, і впевнено кивнула у відповідь. Я, дивлячись на неї, не змогла стримати усмішку, і ніжно попестила її по волоссю.
Я була відсутня близько години, весь цей час Аліна гралася з цуценям. Коли Микола повернувся з роботи, дочка, як і обіцяла мені, нічого йому не сказала.
Протягом двох тижнів, поки чоловік був на роботі, я йшла у своїх справах, залишаючи дочку у дворі.
Річ у тім, що ми жили у приватному секторі на околиці міста. Навколо будинку стояв високий паркан, тож я думала, що Аліна з подвір’я нікуди не дінеться.
Однак, я глибоко помилялася, донька була тямущою не по роках і вже знала, як відкрити замок на хвіртці.
Аліні було цікаво, до кого я постійно ходжу, і якось вона вирішила простежити за мною, щоб з’ясувати це. Коли я вкотре пішла у своїх справах, дочка пішла за мною.
Я навіть не підозрювала, що вона за мною йшла. Хвилин через десять я підійшла до старого, зробленого з колод будинку, й обернулася.
– Ти що тут робиш? – здивовано вигукнула я, побачивши Аліну.
– Я за тобою пішла, – з дитячою незворушністю відповіла дочка. – А ти що тут робиш?
– Я прийшла відвідати одну людину. Хочеш з ним познайомитись? – Запитала я.
– Хочу! – радісно повідомила донька.
– Добре, тільки пообіцяй мені, що це буде наш секрет, і ти його нікому не розповіси, – лукаво промовила я.
– Я обіцяю нікому не розповідати, – серйозним голосом промовила Аліна, і насупила брови.
Я засміялася і взяла дочку за руку, після чого ми разом зайшли на подвір’я. Ми провели в гостях трохи більше пів години, та повернулися додому разом.
З того часу донька ходила зі мною, щоб відвідати незнайомого чоловіка.
Минуло літо, а слідом за ним і – осінь. Весь цей час п’ятирічна дитина нікому не розповідала про наші походи до незнайомця із сусідньої вулиці.
Тільки новорічної ночі Аліна порушила свою обіцянку. Коли за святковим столом зібралися я, Микола та свекри, донька голосно запитала:
– Мамо, а де той чоловік, до якого ми ходимо потай від тата?
У кімнаті миттю запанувала тиша, і родичі здивовано дивилися на мене.
– Люба, про що ти говориш? – зніяковіло посміхнулася я. – Ми нікуди потайки не ходили. Ти, напевно, мала на увазі тітку Олю та дядька Діму? Так вони вдома святкують.
– Я пам’ятаю тітку Олю та дядька Діму! Я говорю про дядька Федю! – З дитячим обуренням вимовила Аліна.
– Сонечко, ти щось плутаєш, ніякого дядька Федю я не знаю, і тим більше ми до нього в гості не ходили, – нервово промовила я, і грізно подивилася на дочку.
Вона скривджено схрестила руки на грудях і, сповнена рішучості, звернулася до батька.
– Мама завжди ходить до нього, коли ти на роботі. Я бачила це на власні очі! – схвильовано вимовила вона.
Захар Степанович та Лідія Михайлівна після цих слів, про щось зашепотілися між собою, періодично косячись на мене.
Микола спочатку почервонів, але потім заспокоївся, і дружнім голосом почав розпитувати дочку про незнайомця.
Аліна почала свою розповідь з того моменту, як я вперше попросила посидіти її вдома.
У міру розповіді, обличчя чоловіка ставало все злішим і злішим. Якоїсь миті я не витримала, і закричала на дочку з чоловіком.
– Досить! Припиніть цей балаган, – роздратовано промовила я. – Видно ж, що дитина все це вигадала!
– Ні, я не брешу! Я бачила, як ти відносила йому салати сьогодні! – не вгамовувалася Аліна.
– Я відносила салати Ользі та Дмитру, а не міфічному Федору, – суворо сказала я.
– Тату, я не брешу! Я можу показати той будинок, – у розпачі заплакала донька.
– Тихо, тихо, мила. Я тобі вірю, зараз ми всі одягнемося і сходимо в гості до дядька Федора, – ласкаво промовив Микола, і повів доньку до передпокою.
Я, дивлячись на цю картину, не на жарт стривожилася.
– Не треба нікуди ходити, я все поясню, – тихо промовила я, опустивши очі в підлогу.
Чоловік із сумною усмішкою повернувся до столу, налив собі до країв чарку і випив її одним духом.
Захар Степанович та Лідія Михайлівна весь цей час сиділи з широко розплющеними очима, але в розмову не втручалися.
– Я збрехала тобі, коли сказала, що я сирота. Насправді я маю батька, Федора Валерійовича. Він завжди вів не дуже добрий спосіб життя, і в результаті потрапив за ґрати.
– Після того, як не стало мами, мені не було до кого йти, і мене забрали в дитячий будинок, – сумно повідомила я.
– Влітку він звільнився, і знайшов мене. Спочатку я не хотіла з ним спілкуватися, але потім зглянулася і допомогла купити будинок. Мені було соромно говорити тобі про те, що мій батько був за ґратами, тому я відвідувала його потай.
– Дуже зворушлива історія, думаю, нам варто відвідати твого батька, – скептично заявив Микола. – Не годиться тестя одного в новорічну ніч залишати. Заодно подивимося, скільки йому років, і чи ти схожа на нього.
Я зрозуміла, що чоловік мені не повірив. Я мовчки встала з-за столу, і з гордо піднятою головою попрямувала до передпокою.
Аліна разом із батьком пішла за мною. На цей раз Захар Степанович та Лідія Михайлівна вирішили не залишатися осторонь, і теж пішли одягатися.
Незабаром ми всією кавалькадою попрямували до будинку загадкового Федора. Я першою зробила крок за хвіртку, пройшла до веранди, та постукала у двері. Не чекаючи відповіді, я по-господарськи увійшла до хати.
– Хто там? Оксано, це ти? – почувся хрипкий чоловічий голос.
– Так, тату, але я не одна. Зі мною прийшов чоловік, дочка та свекри, – заздалегідь попередила я.
Почувши це, Микола сторопів, і застиг на місці. Захар Степанович та Лідія Михайлівна розгублено встали біля сина.
У коридор вийшов сивий худий старий, чиї руки були вкриті татуюваннями.
Я не розгубилася, та представила батька родичам. Чоловікові стало соромно за те, що він даремно підозрював мене, тому запросив тестя зустрічати Новий рік разом із нами.
Федір Валерійович спочатку відмовлявся, але потім все ж таки погодився. Пізніше Микола вилучив момент, і вибачився переді мною за свою поведінку.
Я не тримала на чоловіка образу, бо коли уявила себе на його місці, то зрозуміла, що він поводив себе дуже м’яко, стосовно мене.
Якби я дізналася, що мій коханий, потай від мене, відвідує якусь жінку – поведінка була б не передбачувана. Тому, я легко пробачила його.
З того дня я перестала соромитись свого батька, і частіше почала з ним спілкуватися. Та й чоловік не оминав його своєю увагою.
Зараз навіть не розумію, чому я приховувала весь цей час його існування? А ви як вважаєте, моя поведінка була виправдана, чи надумана?
