– Мамо, а мені можна собаку? – Сашко дивився у вікно. Ліда підійшла, зупинилася за спиною сина. Подвір’ям носилося смішне цуценя. Його господиня стояла поряд, помахуючи повідком.
– Чому вона не грає зі своїм собакою? – Сашко зітхнув. – Я обов’язково грав би!
Він насупив білі брівки та повторив:
– Мамо, а мені можна собаку?
– Сашко, собака – це не іграшка. Адже з нею не тільки грати треба, а й гуляти, годувати, виховувати.
– Я буду.
– Ти не зможеш поки що, бо сам ще маленький. Ось підростеш, тоді буде видно.
– Я, може, ніколи не підросту! – Сашко зі сльозами втік до кімнати.
Все це Ліда згадала якось раптом у довгому лікарняному коридорі. За дверима реанімації, весь обплутаний трубочками, боровся за життя її син.
Повз жінку швидким кроком пройшов лікар. Вона зрозуміла: Сашкові гірше.
Почалося все з температури та головного болю. Син плакав і скаржився на горло, то на голову. Дільничний лікар поставила ГРВІ, виписала ліки.
Наступної доби температура так і не спала. Потім синочка почало нудити. Ліда викликала швидку.
– Госпіталізуємо. – сказав молодий лікар. – Ризикувати ми не можемо. Збирайте дитину.
– Гострий розсіяний енцефаломієліт. Не хвилюйтесь. Постараємося зробити все від нас залежне.
Так сказали у лікарні. Але щось пішло не так. Чи то організм у синочка дав збій, чи сталося щось ще, але без операції виявилося не обійтися. І тепер маленький Сашко лежав там за білими дверима, і Ліда нічим не могла йому допомогти.
Лікар вийшов і сів поруч:
– Операція пройшла успішно. Ми під’єднали вашого сина до всіх систем життєзабезпечення, але організм не справляється. У нього серце так часто б’ється, що, боюсь, не витримає. Візьміть себе в руки й ходімо зараз зі мною.
Коли Ліда побачила Сашка, їй захотілося завити, заплакати, сховатися від цієї страшної безвиході. Сашко лежав майже невагомий, блідий, обплутаний зондами.
– Я хоч і скептик. – Лікар відвів погляд убік. – Але в нас яких тільки чудес тут не трапляється. Спробуйте поговорити з ним. Тримайте за ручку і говоріть.
– А що? Що треба казати? – Ліда ледве ворушила губами, боячись злякати і без того тендітне Сашкове життя.
– Спробуйте говорити про щось, що для нього важливо, що він любить. Про улюблену іграшку. Або, можливо, він щось хотів, про щось мріяв.
– Собака! Лікарю, він дуже хотів собаку! А я не дозволяла.
– Говоріть про собаку. Все одно. Що завгодно. Можливо, ваш голос заспокоїть його.
Ліда почала щось шепотіти синові. Молоденька медсестра поманила лікаря до виходу:
– Сергію Миколайовичу, можна вас на хвилину.
Лікар кивнув, і обидва вийшли.
– Сергію Миколайовичу, я подумала. Тільки не знаю, чи можна.
– Кажіть, Рито, ви щось запропонувати хотіли?
– Так. Сергію Миколайовичу, моя подруга працює волонтером, допомагає дітям з усілякими тяжкими порушеннями.
– Рито, боюся, це…
– Сергію Миколайовичу, але вона працює з собакою. Зачекайте, слухайте. Це собака-терапевт. Вона спеціально навчена роботі з хворими дітьми. І, кажуть, це дає чудові результати.
– Рито, не хочу вас розчаровувати, але це не наш випадок. У нас хлопчик між життям та смертю. Та й собака у реанімації це…
– Сергію Миколайовичу! – Рита закусила губу. – Але якщо спробувати.
Лікар мовчки відчинив двері й зазирнув у палату. Ліда, як і раніше, щось шепотіла синочку.
– Рито, стежте за пульсом. Я в себе.
Він ледве встиг ковтнути кави, що охолола, і зробити пару записів у журналі, як Рита постукала у двері:
– Сергію Миколайовичу, хлопчикові зовсім погано. Серцебиття ще посилилося.
Він дивився на цього малюка і розумів, що нічого – нічого не може більше зробити. Чи може?
– Рита. – Він кивнув дівчині. Вона зрозуміла його без слів і вискочила в коридор.
Через дві години коридором реанімації, м’яко ступаючи великими волохатими лапами, йшов пес. Його золотиста шерсть наче шовк струменіла у тьмяному світлі лікарняних ламп.
– Здрастуйте, я Маша. А це Лео. – Дівчина притримувала собаку за нашийник. – Куди нам пройти?
Лікар прочинив двері палати, і дівчина з собакою обережно зайшли всередину.
Маша присіла біля хлопчика поряд з Лідою, Лео вмостився біля її ніг і не відриваючись дивився на маленького пацієнта. Рита подала стерильну серветку.
Її подруга акуратно та професійно прикрила тканиною зонди, підняла велику передню лапу Лео та обережно опустила на руку хлопчика.
– Продовжуйте говорити. – Попросила вона Ліду. – Не зупиняйтесь.
– Сашко, будь ласка, одужуй. – Ліда відчайдушно чіплялася за надію, що з’явилася. – Сину мій, одужуй! Ми приїдемо додому, і я подарую тобі такого ж чудового собаку, як цей. Ти гратимеш з нею, а вона приноситиме тобі м’яч. Такий, жовтий, волохатий м’яч. Пам’ятаєш, ми хотіли купити його в спортивному магазині? А восени будемо ходити з нею в парк, і вона валятиметься в сухому листі та наздоганятиме тебе. Сашко, ти тільки, будь ласка, одужуй.
Ліда шепотіла, Лео нерухомо сидів біля ліжка, і його лапа так само лежала на маленькій дитячій ручці.
– Пульс. – ледь чутно, одними губами прошепотіла Рита. – Дивіться, пульс падає.
Сергій Миколайович покликав її в коридор.
– Рита, але ж це … Цього бути не може. Або, не інакше диво.
– А я вам казала. – Рита тріумфально глянула на свого впертого лікаря. – Не вірили мені.
– Лікарю! – скрикнула Ліда.
Він різко відчинив двері, готовий побачити все, що завгодно, тільки не те, що побачив. Теплий рожевий язик собаки ковзав маленькими пальчиками, а Сашко… Сашко посміхався.
– Так-так, все добре. Це добре, Лідо. – І, кліпаючи очима, швидко відвернувся. Непрофесійно це, але ж диво.
Маша та Лео майже оселилися в реанімації. Пес ні на хвилину не хотів покидати палату.
Зазвичай слухняний і поступливий, чотирилапий терапевт уперто не відходив від свого пацієнта. Спав теж поряд із ліжком хлопчика. А Сашко, що вже дуже прив’язався до собачки, йшов на поправку.
– Мамо, а коли ми повернемося додому, моє щеня вже буде там? – Сашку дозволили ненадовго сідати, і він, намагаючись якнайшвидше знову стати міцним і сильним, щосили намагався тримати спину прямо.
– Буде, Сашко. За кілька тижнів я заберу його від колишніх господарів. Він поки що трохи звикне до будинку, бабуся нам допоможе за ним доглянути. А там і тебе випишуть.
Маша допомогла Ліді знайти через своїх знайомих власників, у яких якраз з’явилися щенята золотистого ретривера. Вони й обирати їздили разом.
Тому що Сашко просив «такого як Лео». Вибрали. Маша сказала, що точнісінько такий, тільки поки маленький.
– Сергію Миколайовичу, а Лео на мене не образиться, якщо я своє цуценя теж так назву? – питав Санька, коли лікар прийшов відвідати його вже у новій палаті.
– Запитай у Маші. А ще краще, у Лео. – посміхнувся лікар. – Але я гадаю, що не образиться. Буде Лео Другий.
– Мамо, чуєш? У нас буде Лео Другий! Ура!
Ставте вподобайки та залишайте свої думки у коментарях!
