– Мамо, чому ти мене не запросила на свій День народження? – Вона стиснула телефон так, що пальці побіліли. – Ти ж сама знаєш… – мати зітхнула. – Як ти пішла з сім’ї… батько не може пробачити тобі. А Діма… ну, він завжди був за Світлану, яка теж тебе не шанує

Катя стояла перед дзеркалом, поправляючи тіні на повіках. Рідкісний вечір без дітей – подруги вмовили вийти, розвіятися. Розлучення ще не було остаточним, але жити з чоловіком під одним дахом вона більше не могла.

– Ти сама руйнуєш родину, – говорив батько.

– Ти завжди все ускладнюєш, – вторив брат.

Вона давно вже припинила пояснювати. Навіщо? Чоловіча солідарність все одно не дала їм стати на її бік.

А от від мами прикро було чути, що ідеальних людей не буває, ти літаєш у хмарах. Ніхто не міг зрозуміти, чим вона незадоволена. А значить – із нею щось не так.

Заграв телефон. У слухавці радісно кричала Лєнка:

– Ти готова? Таксі біля під’їзду!

– Так, виходжу.

Діти вже спали – бабуся погодилася з ними залишитись. Причому не мама – вона старанно карала Катю за бажання розлучитися, а свекруха, яка, здається, єдина з оточення її не проклинає.

– Ви впевнені, що впораєтеся? – Запитала Катя вже на виході. – Дзвоніть, якщо що. Не соромтеся!

– Звичайно, йди вже! – Жінка махнула рукою. – Вони ж не грудні. Тобі хоч раз на рік треба видихнути.

Вона кивнула, але всередині щось стиснулося. Раз на рік. Та вона вже три роки не була ніде, окрім дитячих ранків та батьківських зборів.

Клуб був галасливий, модний. Катя навіть трохи нервувала – давно нікуди не виходила, не танцювала, не почувала себе просто жінкою, а не мамою, дружиною чи невдахою, яка кинула «нормальну родину».

Від музики можна було оглухнути. Яскраві відблиски світла, сміх, чужі тіла, запах хмелю та дорогих парфумів.

– О, нарешті! – Олена схопила її за руку. – Ми вже почали без тебе!

Катя посміхнулася, та спустошила перший келих одним махом. Господи, як давно.

– Танцюєш?

– Давай трохи згодом, я…

І тут вона побачила.

За великим столом у центрі зали – її брат Дмитро, його дружина Світлана в блискучій сукні, батько з келихом ігристого, тітка Люда, дядько Вітя… Вся її родина.

– Що… – голос зник.

Олена помітила її погляд, глянула туди:

– О, дивись, це ж твої? Який збіг!

Збіг?

І раптом – клацання в голові. Середа. День народження матері.

– Мамо, твій день народження ж у середу? – Запитувала вона на вихідних. – Ми ж у суботу завжди збиралися. Цього року, як завжди?

Мати старанно ховала очі, уникаючи її погляду.

– Ой, яка там субота, чи кожного року святкувати? Цього разу не виходить, Кать, справи там всякі…

Справи? Ага. Справи – це щоб зібратися всім разом без Каті. Відзначити свято. Вона тут зайва. Та, хто все псує.

– Ти гаразд? – Олена спохмурніла.

Вона поволі відступила.

– Я? Так… мені треба додому.

– Що?! Ти тільки прийшла!

Але Катя вже йшла до виходу, серце калатало, в очах стояли гарячі сльози. Ніхто із рідних її не помітив.

У таксі вона уткнулася у вікно і нарешті дозволила собі заплакати. Тихо, беззвучно. Вони не хотіли її бачити. І, здається, ніколи не хотіли.

Таксі зупинилося біля її будинку, але виходити не хотілося. Все всередині горіло – від образи, від сорому, від цього вічного запитання: чому? Що зі мною не так?

Не встигла грюкнути дверцятами машини, як пікнув телефон. Допис від брата: «Привіт. У мами сьогодні день народження. Ти привітала?

Вона сіла на лаву біля під’їзду, набрала у відповідь:

– Я була там. Ви мене не побачили. Заплющила очі. Подихала. Стерти повідомлення.

Телефон знову завібрував. Мама.

– Алло? – Голос її здригнувся.

– У тебе все гаразд? – Мати шепотіла, ніби боялася, що її почують. – Діма сказав, ти не відповідаєш…

– Я була у клубі.

Пауза.

– У якому клубі?

– У тому ж, де ви всі зараз.

Тиша. Потім гамір, ніби мама прикрила слухавку рукою.

– Ти… ти бачила нас?

– Так.

Ще пауза. Довга.

– Мамо… чому? – Вона стиснула телефон так, що пальці побіліли.

– Ти ж сама знаєш… – мати зітхнула. – Як ти пішла з сім’ї… батько не може пробачити тобі. А Діма… ну, він завжди був за Світлану, яка теж тебе не шанує.

– А ти?

Мовчання.

Відповідь і так була зрозуміла.

Вдома діти спали. Свекруха, побачивши її обличчя, нічого не спитала – просто налила чаю з медом:

– Пий. Ти вся тремтиш.

Катя взяла кухоль, і раптом розплакалася, як маленька:

– Вони… були у клубі. Влаштували велике свято. Без мене. Спеціально. Не хочуть мене бачити.

Свекруха стиснула її руку:

– Прикро. Поплач, легше стане. А потім запитай себе – чи ти хочеш бути серед таких людей? Чи варті вони твоїх сліз?

– Важко сказати, мені здається, я давно одна, тільки тепер мені офіційно все можна, – відповіла Катя. – Скажіть, а ви чому на моєму боці? Давно хотіла спитати.

– Я добре знаю свого сина, люба. І одразу бачила, що ви з різного тіста. Але ти дуже намагалася, дівчинко, а це викликає повагу. Ну і потім, ти подарувала мені таких чудових онуків.

Катя посміхнулася. Правда, вона дуже намагалася бути доброю дружиною. Хоча спочатку побігла розлучатися через півтора року шлюбу.

Тому що втомилась адаптуватися, підлаштовуватись і безперервно шукати компроміси. Чоловік військовий, – додому приходив лише відпочивати.

А їй було всього двадцять і хотілося легкого особистого життя, а не ось цієї вічної гри в щасливу господарку і задоволену дружину, яка все встигає.

Але з усіх боків вона чула: з тобою щось не так, якщо ти хочеш уникнути такого чоловіка. Не з ним, не зі стосунками щось не так, а саме вона, Катя, щось таке собі вигадала і не може навчитися жити нормально… Вона повірила…

Заткнула собі рота, набрала у свекрухи рецептів, привела на світ одного за одним двох дітей. Але нічого не допомогло – Каті було погано, вона так і не змогла звикнути до чоловіка.

Зрозуміла, що в житті й так надто багато складнощів, щоб болісно підганяти себе під партнера. Чоловік не ображав її, ні.

Він просто не бачив її потреб і не розумів її внутрішніх метань. За десять років між ними не залишилося нічого спільного, крім дітей.

Вранці після свята надійшло повідомлення від батька:

– Ти знову все зіпсувала. Мати засмутилася.

Катя не відповіла. Натомість відчинила ноутбук, написала Аліні та почала шукати квитки. Треба виїхати. Хоча б на якийсь час.

За два тижні вона стояла на вокзалі з трьома валізами та двома дітьми.

– Мамо, куди ми їдемо? – Запитала старша дочка.

– Відпочивати! – Вперше за довгий час Катя посміхнулася.

– А ми скоро повернемося?

– Не знаю!

Потяг ніс їх на південь – до моря, до теплого вітру, до запаху солоного повітря, що змиє все: і біль, і почуття провини, і грудку у горлі, яка не відпускає вже багато років.

Діти спочатку були розгублені, тепер прилипли до вікна – для них це була пригода.

– Мамо, а ми справді житимемо біля самого моря? – Запитав Ваня, його очі горіли.

– Правда.

Вона купила квитки до маленького прибережного містечка, де колись, ще до заміжжя, проводила літо.

Там жила її давня подруга Аліна, яка ще на початку розлучення написала: «Якщо що – приїжджай. Місця вистачить».

Аліна зустріла їх на вокзалі – обійняла міцно, без зайвих слів:

– Все налагодиться, – тільки й сказала вона.

І чомусь Катя одразу повірила.

Перші дні були дивними: вона прокидалася від тиші (ніяких дзвінків, жодних закидів), варила каву і дивилася на море. Діти бігали по пляжу, кричали від захоплення.

А буквально за два тижні прийшла перша пропозиція про роботу. Сусіди Аліни шукали репетитора для сина. Катя чудово володіла англійською мовою.

За місяць пролунав дзвінок. Мама.

– Ти що, зовсім забула нас? – Голос тремтів, але не від злості, а від чогось іншого.

– Ні, мамо. Але мені треба було виїхати.

Пауза.

– Ми… ми не правильно вчинили. Вибач.

Катя посміхнулася:

– Знаєш, мамо, я не злюся. Але мені потрібен час.

– А діти?

Вона подивилась у вікно. Ваня та Ліза будували піщаний замок.

– У них все гаразд.

Додому Катя не повернулася.

Через десять років вона живе все в тому ж прибережному містечку, викладає англійську – групами та індивідуально. Завдяки сарафанному радіо до неї завжди черга.

Ліза ходить в художню школу і марить мистецтвознавством – її есе про місцевих художників навіть взяли до міської газети.

Ваня… п’ятнадцятирічний Ваня приносить двійки з математики натомість виграє змагання з плавання.

Вони ростуть не ідеальними, але щасливими. Без вічного – «ти не така, як треба». Свекруха приїжджає до них щоліта, нічого не розповідає про нову невістку.

Мама приїжджала у гості двічі. Востаннє сиділа на веранді, пила гранатовий сік і раптом сказала:

– Вибач, Катю, що не запросила тебе тоді. Це було підло.

Батько… Батька не стало рік тому. Залишив онукам гроші. Брат Дімка зі Світланою розлучився, а потім одружився з Іриною. Надсилає листівки та обіцяє приїхати у відпустку.

Це не ідеальне примирення. Але Катя вважає його достатнім.

А що ж з особистим життям, запитаєте ви? Катя не самотня, але жити разом із чоловіком не має бажання. Поки що. Випурхнуть діти з гнізда – буде видно. А зараз її все влаштовує…

Що ви скажете про вчинок матері? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.