Коли Віра прийшла забирати сина з садка, той кинувся до неї на шию, і пристрасно зашепотів у вухо:
– Мамо, давай візьмемо Вовину бабусю собі!
– Що? Яку бабусю? Про що ти говориш? – Не зрозуміла сина Віра. – Одягайся швидше, нас у машині тато чекає.
– Он ту бабусю! – Сергій став показувати пальцем на літню жінку, яка неквапливо вела якогось хлопчика на вихід із садка. – Вовину! Я ж говорю!
– Не кажи дурниці! Це ж чужа бабуся.
– Ну то й що? – запхикав син. – Попроси її, нехай вона буде і моєю бабусею. Будь ласка!
– У тебе свої бабусі є! І не одна, а цілих дві. Для чого нам ще? І вистачить фантазувати. Одягай штани.
– Ну, мамо… – Сергій зробив нещасне обличчя, і став натягувати на себе теплі штани. – Мої бабусі – вони не правильні бабусі. А у Вовки – правильна. Справжня!
– Чому це, наші бабусі не справжні? – Невпевнено посміхнулася Віра. – Вони справжнісінькі! Вони ж нас із татом народ или, а не ця. Не Вовина.
– Ну то й що? – Син із тугою дивився на маму. – Подумаєш, народ или. А бабусями так і не стали!
– Як це не стали? Ти що вигадуєш?! Ти – наш із татом син, значить, наші мами автоматично є твоїми бабусями!
– А я не хочу – щоб вони були автоматичними! Я хочу, щоб вони були справжніми, – не вгамовувався хлопчик.
– І що це означає? Якими це вони мають бути – справжніми?
– Як бабуся Вови.
– А чим його бабуся відрізняється від твоїх рідних? Я щось тебе, Сергію, не розумію.
– Його бабуся тим відрізняється, що дозволяє її голосно бабусею називати, – почав пояснювати син.
– А в мене одна бабуся велить називати її просто Люсею, а друга лає мене за те, що коли ми гуляємо у дворі, я голосно кричу їй – «бабуся»!
– Як це – лає?
– Так. Каже – яка я бабуся? Я ще молода. Не ганьби мене перед сусідами!
– Це що, моя мама тобі так каже?
– Так. І ще вона сказала, що ти спихаєш мене на неї. А Вовина бабуся каже, що Вовка – це найкраще, що вона має в житті. Я теж хочу бути найкращим у житті.
– Не може бути, щоб моя мама так говорила … – Віра засмучено подивилася на Сергія, і вже не так суворо попросила:
– Давай, одягайся швидше, синку. А то тато зараз почне переживати. А бабуся Люся, вона, що теж тебе лає? За те, що ти її називаєш бабусею?
– Не лає вона, – похмуро замотав головою Сергійка. – Просто, не озивається, коли я її так називаю. А коли я говорю їй – Люся, вона мене хвалить. І ще, мамо, скажи, а чому мої бабусі готувати правильну їжу не навчилися?
– Що? – Віра з подивом дивилася на сина. – Ти що кажеш? Тебе що бабусі, коли ти в них лишаєшся, ще й голодом морять?
– Так, – різко відповів син. – Морять.
– Як це? Ти навіщо обманюєш? Вони тебе так годують, як нас у дитинстві ніколи не годували. Все найкраще – тільки для тебе. Я ж на власні очі бачила, чим ти у них харчуєшся!
– Так, ну… – скривився син. – Ковбаса, пельмені, салати… Хіба це найкраща їжа?
– А яка тобі потрібна?
– Млинці.
– Млинці? – перепитала мама.
– Ага. Або оладки. Вовина бабуся сьогодні сказала Вові:
– Ось ми зараз прийдемо додому, я тебе гаряченькими оладками нагодую. Зі сметанкою та варенням. Пам’ятаєш, каже, як ми з тобою влітку варення разом варили…
– А Вовка, такий радісний, киває своїй бабусі. А ми з моїми бабусями варення ніколи не варимо.
– Господи, Сергійко, – мама з жалем подивилася на свою дитину. – А хочеш, ми сьогодні ввечері чай із варенням питимемо? Зараз заїдемо в магазин і купимо.
– Та ну … У магазині воно не смачне …
– Звідки ти знаєш?
– То я ж бабусь моїх просив… Вони вже купували…
– А оладки ти просив їх спекти?
– Ага … – сумний Сергійко почав натягувати на себе куртку. – Вони кажуть, що з ними порпатися довго.
– І в кафешку мене ведуть. Млинці їсти. А там вони – холодні, і джем бридкий. А Вовина бабуся каже, що оладки гарячі, щойно зі сковорідки – найсмачніша їжа на світі.
– Так, так… – мрійливо простягла Віра, взяла сина за руку, і повела його з садка. – Найсмачніша. Я пам’ятаю, мене моя бабуся теж такими годувала.
Поки вони йшли до стоянки, де в автомобілі чекав тато, Віра набрала телефонний номер подруги.
– Світлано, ти зараз удома? – Запитала вона винним голосом.
– Так, – відповіла подруга.
– Можна, я тебе дещо попрошу. Тільки ти не смійся.
– А що таке?
– Ти якось хвалилася, що вмієш готувати смачні оладки. Казала, що твій син їх уплітає стільки, скільки ти приготуєш.
– Ну то й що?
– Дай мені рецепт цього тіста … – Коли подружка засміялася, Віра вигукнула: – Я просила – не сміятися! Мені дуже треба.
– Краще, ти приїдь до мене, і я тебе навчу.
– Коли приїжджати?
– Прямо зараз.
– Я зараз не можу, – розгубилася Віра. – Я сина забираю із садка. Мене чоловік у машині чекає.
– Ось і приїжджайте усі разом. Заодно твій син із моїм познайомитися. Все. Я на вас чекаю. – І подружка скинула дзвінок.
Наступного дня Віра спеціально відпросилась із роботи. Приїхала до мами, і почала вчити її готувати оладки.
Мама намагалася ображатись і пирхати, говорити щось про сучасне життя літніх людей, жінок, але Віра суворо сказала:
– Мамо, якщо ми тобі заважаємо жити, я до тебе Сергія ніколи більше не приведу! Ти взагалі знаєш, чим відрізняється справжня бабуся від несправжньої? І чому ти ніколи не вариш улітку ніякого варення? У тебе тепер онук є!
Мама хотіла щось сказати дочці зухвале, але побачивши її рішучий погляд, промовчала. Про всяк випадок.
А Віра вирішила, хай там що, перевиховати бабусь, зробити їх “справжніми”, а не сучасною підробкою, бо перед сином соромно…
А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
