Якось все збіглося – чорна смуга настала. Чоловіка не стало, хвороба матері, вихід на пенсію. На пенсію довелося вийти, хоч Валентина хотіла ще працювати.
Після відходу коханого чоловіка все падало з рук, до того ж у компанії планували скорочення. Вона не стала чекати, пішла сама.
Тиждень пенсії, а потім захворіла мати Валентини, ускладнення після пнев монії. Дочці вона не хотіла повідомляти, у неї й так горе, але Валі зателефонувала сусідка.
– Валю, мати твоя ледве ходить. Соціальних працівників найняла. А їм же за все платити треба, ніхто грядки безплатно не полотиме. Навіть в магазин не може дійти. Все цим соціальним замовляє. Я іноді забігаю, але у мене робота.
– Але ж вона мені нічого не казала!
– Тебе шкодувала. Горе у тебе, а тут вона зі своїми проблемами. Вона і на похорон не приїхала, бо у лікарні вже була. Тобі сказала, про тиск високий, а насправді її ледь відкачали.
– А я повірила. Дорогу мати завжди погано переносила. Я не наполягала на її приїзді.
– Тепер ти все знаєш. Вирішуй сама. На пенсію ще не вийшла?
– Вийшла. Приїду.
– Тільки не кажи матері, що я тобі дзвонила та розповіла все. Вона просила мовчати.
– Добре, тітко Віро.
Валентина й сама збиралася відвідати матір, але сина не могла лишити. Той жив окремо, але іноді приходив до матері по гроші.
Його сім’я була на межі розлучення через брак грошей. На перший внесок по іпотеці їм дали, а далі почалися проблеми. Грошей у сім’ї не вистачало.
Зібралася, синові зателефонувала, але він не відповів. Його дружина сказала, що поїхав на заробітки. Поїхав і добре. Квартиру зачинила і рано-вранці на машині покійного чоловіка поїхала до матері.
– Валюша, а я на тебе не чекаю.
– А я ось приїхала. Чому ти мені нічого не розповіла? Я ж твоя дочка!
– То я тобі не допомогла, не підтримала, у тебе ж горе.
– Мамо, ти ж у лікарні була. Як ти собі це уявляєш?
– Ти надовго?
– Я на пенсії, можу і назавжди. У місті мене нічого не тримає. Сумно одній у квартирі перебувати. Працювати також не можу. Все з рук падає.
– Час лікує.
Валентина навела в будинку матері порядок, город привела до тями, а то вже все заросло, і мало не засохло. З помідорами тільки нічого не зробити, густі зарості в теплиці. Натомість огірки вродили.
Довелося, звичайно, багато викинути, сусідським курям віддати, але й залишилося багато. Валя маринувала огірки, варила компот зі смородини, сушила зелень. Все, що раніше робила мати.
Восени, закінчивши всі городні справи, Валентина вирішила поїхати в місто. Син знову був у відрядженні, але хоч на онука подивитися. Щось треба було вирішувати й із квартирою.
Раніше б вона і не подумала здавати, але тепер наважилася. Зібрала свої речі, щось викинула, щось продала. Залишила найнеобхідніше, щоб здавати квартиру.
Мешканців знайшла, угоду оформили. Син справлявся, іпотеку виплачував. Однією проблемою менше. Про це вже не треба думати.
Минуло майже пів року після сме рті чоловіка. Час було вступати у спадок. Половина квартири, машина, гараж. Несподівано син вирішив заговорити про поділ майна. Заповіту не було.
– Мамо, давай заздалегідь все поділимо! Ти взяла машину, тоді квартира буде моя.
– Половина квартири моя, а друга ділиться. Якщо ти хочеш, то хай буде так. Буде в нас навпіл.
– Мені потрібна ціла. Я продам і погашу іпотеку, ти все одно живеш у бабусі. Будинок твій буде. І машина в тебе лишиться.
– У мене не було в планах продавати квартиру, я її здаю, пенсії замало, а тут дохід.
– Ти хочеш усе забрати собі? А як же я?
– З квартирою ми тобі допомогли, а далі сам. Сума була пристойна, майже половина. І потім рятували, назад не просили.
– Ти зараз все згадуєш і віднімаєш з моєї частки?
– І не думаю. Не чекала, що ти так вимагатимеш. Квартиру я не віддам, якщо належить тобі четверта частина, то так і буде. Я заплачу за цю частину.
– У тебе є гроші?
– Машину та гараж поділимо, продамо ось і будуть.
– Ти серйозно? Ти продаси машину тата? Це ж пам’ять.
– Візьми її собі.
– Мені не потрібна машина, мені потрібні гроші.
– Значить продамо, виходу немає. У тата в гаражі були інструменти, візьми собі.
– Мені це залізо й задарма не треба! То що робитимемо? Тобі машина та гараж, мені вся квартира.
– А якщо я захочу повернутися в місто?
– У тебе будинок, там і живи. Адже ти вже переїхала.
– Будинок бабусі, а я поки що там у гостях. Колись усе тобі дістанеться.
– Мені зараз треба жити, а не потім! Мамо, якщо ми не домовимося, то буде суд. Рідні люди позиваються? І з чим ти залишишся?
– З квартирою.
Син наполягав по всій квартирі, але продати довелося машину та гараж. Валентина встигла вивезти чоловікові інструменти, набори ключів. Чи знадобляться? За частку у квартирі гроші сину віддала, вистачило.
– Не думала, синку, що так у нас все буде. Поділили. Тепер я не винна тобі нічого.
– Поділили, а ти думаєш це чесно? Я ж син, могла б мені більше віддати.
– Зрозуміла тебе, сину. Тобі мало. Мені час, машини немає, а автобус за пів години.
Валентина їхала та думала. Хіба про такі стосунки із сином вона мріяла. Після всього навіть не хочеться розмовляти з ним. Вона тепер матір доглядає, а її й нікому буде.
Син є, але йому гроші лише подавай. Вона навіть не помітила, як сльози потекли. Змахнула, дістала хустку із сумки.
– Валю, ти плачеш? Ти ж Валя? – поруч сидів чоловік похилого віку. – Щось сталося? А я ось їду хату подивитися.
– Василь я. Згадала? Тебе і не впізнати, я довго придивлявся. Скільки років минуло? Вважай після школи не бачились.
– Вася? Точно. Я б повз пройшла, а ти впізнав. До мами їду.
– А я будинок подивитися, до продажу хотів підготувати, але, напевно, переїду сюди. Діти не дають спокою, їм місця замало, хочуть розширюватися.
– Одна квартира, у ній дві родини та я. Дружина покійна. Квартиру також просять продати. Я на роздоріжжі.
– Розумію. Я свою поки що відстояла. Ситуація схожа. Тільки тепер син образився. Склянку води в старості подати не буде кому.
– Ось саме. Все продати і їм віддати, а про батька ніхто й не думає.
– Я у мами живу, заходь у гості.
– Заїду, у мене машина тут у гаражі стоїть. Від батька лишилася. Тож, якщо треба в місто – звертайся.
– Дякую, а мені довелося машину продати. Спадщину ділили.
– Знайомо. Вони вважають, що ми вже своє віджили, а все має їм дістатись. Сюди мої діти не хочуть їхати.
– Мій син також навряд чи приїде. Наша зупинка. Побачимося.
Василь іноді заходив, допомагав у господарстві. Чоловічих рук у будинку давно не було. Іноді Валентина приносила йому мамині пироги. Мамі полегшало, по будинку вона справлялася, і біля будинку ходила.
– Мамо, а можна я залишусь у тебе назавжди?
– А хіба ти ще не назавжди?
– Назавжди.
– Василь часто приходить, ми не одні з тобою. Придивися до нього. У нього дружини давно нема. Ну і ти…
– Мамо.
Якось Василь ремонтував у Валентини теплицю. В цей час приїхав її син.
– Мамо, що це таке? Це що за чоловік? Що ти твориш?
– А ти про що син? Ми на тебе не чекали.
– Саме так, що не чекали. Чоловіка собі знайшла, а може й заміж зібралася?
– А може, й зібралася.
– Ти… тебе обдурять, спадок заберуть.
– А я така недолуга? Ти навіщо приїхав, перепросити?
– За що?
– Правильно. Значить, просто потрібні гроші. Тільки немає грошей, я не працюю, ми дві пенсіонерки.
– Може квартиру віддаси мені, а то раптом тебе цей обдурить.
– А це мій чоловік, майбутній. Можеш у нього спитати. Нічого нікому не віддам. Все отримаєш лише, як мене не стане.
– Але ж все доведеться знову ділити!
– Ти тільки про це думаєш?
– Я не те хотів сказати, зовсім не те, просто так вийшло.
Син поїхав. Дзвонив, про нареченого ніколи не питав. Василь допомагав по господарству, іноді вони разом ходили по гриби та ягоди.
Жили окремо і одружуватися не збиралися. Валентина не могла забути чоловіка, а Василь виявився однолюбом. Дружба на старості років, чи просто взаємовиручка. А, можливо, й та сама склянка води…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
