Того недільного вечора я вийшла з під’їзду, в якому жила мати, з порожнім гаманцем. Я йшла до зупинки у своєму пальті старого крою, яке чоловік колись називав учительським, і думала, що цей раз точно останній.
Я так думала вже третій рік. Вдома на полиці в передпокої в мене стояла коробка з-під туфель дочки, які вона носила в школі в останньому класі.
Коробка була набита чеками: за комуналку, за ремонт, за новий змішувач у мамину ванну, за люстру на кухню, за пральну машинку… Гумка на коробці змінювалася не вперше, стара розтягувалася і лопалася.
Я чогось зберігала все це. Не для скандалу, просто, щоб самій знати, скільки пішло на мамину квартиру.
Тоді я ще не знала, що до цієї коробки я повернуся на сороковинах батька.
***
Того дня я приїхала до матері на обід. Мати відчинила двері у своїх домашніх штанах зі стрілками, вона й удома носила стрілки, це в неї з молодості, ще з фабричних часів, коли вона працювала в техбюро.
Окуляри з товстою оправою сиділи на носі криво, вона їх завжди поправляла мізинцем.
– Проходь, проходь. Пилип зараз під’їде.
Пилип, мій молодший брат, завжди «зараз під’їжджав». Це у нас у сім’ї така приказка. Все життя він вже під’їжджає, а зрештою приїжджає до накритого столу, щоб одразу сісти їсти. Мати завжди зустрічає його так, ніби він із тривалого відрядження.
На кухні пахло борщем. Стіл уже був накритий: миски, хліб, огірки, котлети, мамина фірмова солянка у металевій мисці. На підвіконні стояв ящик для розсади.
Над плитою біліла нова витяжка, яку я їй поставила позаминулої зими.
Пилип приїхав. Зайшов у своєму шарфі грубої в’язки, широкий, кремезний, обличчя почервоніло від вітру. Шарф він так і не зняв, тільки розмотав. Сів, поклав пухкі руки на стіл. Він був одружений, але обручку не носив, не хотів.
Їли мовчки.
– Юлю, – сказала раптом мама. – Я тут подумала. Балкон-то як тече, зверху пляма пішла. Треба робити. Майстра я вже викликала, він кошторис склав, із матеріалом чималі гроші вийдуть.
Я поклала ложку.
– Мамо. Я ж у вересні на ремонт тобі гроші давала.
Вона промовчала, підібгала губи. Потім вдихнула і сказала, ніби не мені, а взагалі:
– Після того, як тато пішов, Пилип у нас один мужик у сім’ї залишився. А в нього сім’я, Агата, дитина. Йому важко. А ти… Ну ти ж працюєш, Юлю. Ти ж упораєшся.
Пилип підняв очі від тарілки й, а я це помітила тільки пізніше, згадала вже в автобусі, посміхнувся. Не широко, а так куточком рота.
Я дістала гаманець.
– Тільки це востаннє цього року. Ти чуєш?
– Чую, чую, – поспішила вона. – Звичайно, дочко. Ти ж у мене молодець.
По дорозі назад в автобусі я думала про посмішку брата і не могла зрозуміти, чому вона мене так зачепила. Пилипу завжди діставалося більше. Адже це давно не новина. Я з дитинства це знала, і все одно мене це корчило.
Вдома мене зустріла Даша – донька, студентка. Вона сиділа на кухні в толстовці, ноги підібгані, в руках телефон.
– Мамо, – сказала вона, не підводячи очей. – Нам поговорити треба.
– Ну, кажи.
– Мамо, – Даша подивилася на мене впритул, – Агата тут проговорилася … Мамо, квартиру бабусину переписали на дядька Пилипа. Ще взимку.
Агатою звали дружину брата.
– Повтори, – попросила я.
Даша повторила. Рівно, спокійно.
– Так, – сказала я через якийсь час. – Я поїду до мами.
– Ти хоч розумієш, що три роки платиш за квартиру, яка не твоя?! – підкинулася Даша. – Ти це взагалі розумієш?
Я кивнула. Сказала «розберуся» і пішла до вітальні.
***
Поїхала я до матері наступного дня, в обідню перерву.
Я підійнялася сходами пішки, ліфт як завжди не працював. На майданчику другого поверху я почула голос невістки. Агата стояла на порозі маминої квартири та розмовляла із сусідкою тіткою Валею.
– …та яке там продавати, ми будемо здавати. Подобово.
– А матір куди? – Запитала тітка Валя.
– Та до нас переїде, до нас. Куди ж ще. Ми її не покинемо, це ж наша мати.
Я спустилася назад на подвір’я, постояла хвилину біля під’їзду і знову підійнялася. Знаючи, що зараз у мами гостює Агата, я проходити не стала.
– Мамо, – сказала я. – У тебе квартира на кого записана?
– Ну, на мене, на кого ж ще, – вона посміхнулася. – Ти що, дочко, то чутки якісь?
– Ти дарчу на Пилипа не оформляла?
Вона відповіла не одразу. У неї окуляри з’їхали знову, але цього разу вона не поправила їх.
– Юлю. Ну…
І я все зрозуміла.
– Добре, – сказала я. – Відсьогодні я за тебе нічого не плачу. Ані комуналку, ані ремонт, ані аптеку. Розбирайтеся самі. Ти, Пилип, Агата. Ви тепер усі разом. Сім’я!
– Юлю, ти що це, ти…
Я обернулася і вийшла в під’їзд. Спустилася сходами та сіла на лавочку.
Я сиділа, нічого не відчувала, і це було дивно. За хвилину я встала і пішла до зупинки. У голові крутилося одне слово: сороковини. Сороковини батька за тиждень. І всі вони там будуть: мати, Пилип, Агата, рідня, сусіди.
Я раптом згадала про коробку з чеками й вирішила, що це буде моя особиста «година Х».
***
Сороковини влаштовували у маминій квартирі. Я приїхала першою, щоб допомагати. Розставила тарілки з кутею, кисіль розлила по скляних, які ще батько купував набором, давно, коли ми з братом були ще маленькі. Частину склянок із набору давно перебили, решта доживала свого віку.
Гостей зібралося багато. Тітка Валя, дядько Грицько з дружиною, брат батька, сусіди по під’їзду, мамині колеги з фабрики. Крісло батька на чолі столу залишили порожнім – так у нас заведено. На стілець поклали його кепку.
Чорно-біла фотографія батька стояла на тумбочці у передпокої в саморобній рамці. Ту рамку я робила ще за його життя, а сама знімала його в парку біля ставка, за рік до того, як йому поставили діагноз.
Сіли. Мати сіла поруч із батьківським стільцем. Навпроти неї – Пилип з Агатою. Агата розрізала пиріг і роздавала, мені вона сказала, як би, між іншим:
– Ти ж тепер рідше в нас будеш, Юлю. Наїдайся.
“У нас” … Не “у мами”. “У нас”.
Я кивнула. Щоб не ляпнути зайвого, про що потім довелося б пошкодувати, я почала рахувати про себе.
– Рідні мої, – почала мати, встаючи та підіймаючи чарку, вона говорила голосно, на весь стіл. – Коля завжди казав: сім’я – це головне. Що б не було, діти мають триматися разом.
От і ми давайте… за Миколку. За те, щоб ми один одного не кидали. Щоб усе було по-нашому, по-сімейному.
