-Мамо, мамо, я знала, що ти прийдеш!

У будинку малюка їй дали чудове імʼя Лія. Маленьких дітей з будинку малюка охоче забирають у сімʼї, а її ніхто не забрав.

Вона була чудовим, блакитнооким створінням, без уроджених патологій, але не пощастило. Не всім і не завжди щастить у цьому житті.

Лію народила дуже юна мати, сама майже дитина. Вона залишила непотрібну дочку і втекла з лікарні.

Було літо, вона просто вилізла у вікно і зникла вночі.

Лія майже три роки прожила в будинку малюка, і її з групою дітей, які підросли, готували до переведення в дитячий будинок.

У будинку малюка про дітей дбали, годували, взували, одягали, не ображали.

Тільки не було в обслуговуючого персоналу ні часу, ні сили на любов.

Лія вибивалася із загальної маси дітей якоюсь своєю відстороненістю. Вона ніколи не брала участі у спільних іграх.

Вона ніколи не чіплялася до дорослих з розмовами чи якимись своїми проблемами. Вона добре розмовляла, але говорити не любила і вважалася мовчазною.

Лія не вміла плакати. Ніхто ніколи не бачив її сліз. Навіть коли падала і їй було дуже боляче, або якийсь хлопчик образить її.

Вона тільки морщилася, міцно стискала губи та відходила убік.
Лія грала сама із собою.

У неї була улюблена іграшка – ведмежа з відірваною лапою. Вона навіть уночі не розлучалася з ним.

А ще вона могла годинами дивитися у вікно, де був інший світ, ніби чекала звідти на когось.

Того дня з ранку в будинку малюка всі чекали. Мала під’їхати подружня пара обирати дитину.

Була надія, що якійсь дитині пощастить і її заберуть у родину.

І ось вони приїхали: висока жінка середніх років, одягнена за останньою модою, і чоловік під стать їй.

Було видно, що сім’я не з бідних. Вони одразу попередили, що основні документи на усиновлення у них із собою – про всяк випадок.

Їм потрібна дитина до року. Дівчинка або хлопчик, але до року.

Вони переглянули вже багато дітей, а тієї єдиної досі не знайшли.

Завідувачка повела їх на другий поверх до маленьких. Проходячи на першому поверсі повз двері старшої групи, жінка раптом зупинилася і показала рукою на двері.

– А що там?

– Та тут у нас старшенькі, ходімо на другий поверх, там малеча, – пояснила завідувачка.

– Можна мені тільки глянути?, – попросила жінка, чоловік нерішуче тримався за її спиною.

Майже нечутно вона відчинила двері. Діти займалися своїми справами: хтось малював, хтось гортав книжку, хтось бігав, і тільки Лія тихенько сиділа на дивані біля вікна наприкінці ігрової кімнати.

Ніхто із дітей не помітив, що на них дивляться дорослі. І раптом мовчазна Лія з гучним криком, бігом через усю кімнату, падаючи і спотикаючись об іграшки, кинулася до дверей.

Вона підбігла до жінки, уткнулася їй в коліна і крізь сльози, що наринули, схлипуючи, повторювала:

– Це моя мама, моя мама! –
Завжди галасливі діти, покидавши все і з подивом дивилися на Лію, що плакала.

Жінка, повернулась до чоловіка і сказала:

– Це наша дочка, хочеш ти цього чи ні.

Чоловік підійшов до них, погладив дівчинку:

– А я – твій тато, ми тебе обов’язково заберемо. Сьогодні ж заберемо.

Завідувачка намагалася пояснити йому, що за один день неможливо оформити документи на удочеріння дитини, є низка інструкцій, знадобиться певний час.

Він відповів, що це його проблеми.

Лію неможливо було відірвати від жінки. Сльози струмком лилися з її очей. Насилу вдалося дитину відвести в групу.

День йшов своєю чергою. Лія більше не промовила жодного слова. Вона мовчки робила все, що наказувалося режимом: обід, денний сон, прогулянка… тільки часто підходила до дверей, за якими зникла мама.

Інші діти говорили:

– Ніхто тебе не забере – хотіли побачити ще раз, як вона плакатиме, але вона не плакала, і вони відстали.

Робочий день добігав кінця. За вікном було вже темно, взимку темрява рання гостя.

Несподівано вікно яскраво освітлилося фарами машини, що під’їхала, з якої, поспішаючи, вийшли двоє. Увійшовши до кабінету, ранкові гості з полегшенням виклали на стіл об’ємну папку.

– Ось все, що належить за законом про усиновлення -, – сказала жінка.

Як їм вдалося за день оформити документи, історія замовчує.

Щаслива Лія в одній руці тримала свого улюбленого ведмежа, а інший вчепилася в руку жінки і повторювала:

-Мамо, мамо, я знала, що ти прийдеш!

Проводжати їх вийшли всі співробітники, що залишилися того вечора. Вони щиро раділи за дівчинку, якій сьогодні пощастило!

А з вікон будинку дивилися десятки пар дитячих очей з надією, заздрістю та мрією, що колись, можливо, і за ними приїдуть мама та тато.

Ставте вподобайки та залишайте ваші коментарі!