– Мамо, мене Костя покинув! – Таня плакала в трубку …
– Чудова новина! – Вирвалося в Алли, – нарешті ти прокинешся і почнеш нове життя.
– Ти що кажеш, мамо?! Яке нове життя? Я не зможу без нього! І взагалі: ти не забула, що в мене син росте?
– Мишко досить дорослий, скоро сам одружиться, – спокійно відреагувала Алла, – тобі давно пора подумати про себе.
– Я тебе не розумію, – промовила Тетяна крізь сльози…
– Зрозуміло, ти ніколи мене не розуміла … Знаєш, що, давай приїжджай. Поговоримо…
– Я приїду…
Алла поклала слухавку і почала накривати на стіл. Дістала з бару біле сухе, нарізала сир, шинку, відкрила оливки. Запалила свічку.
Дочка з’явилася за пів години: приїхала на таксі.
На неї було боляче дивитися: червоні очі – мабуть, не спала всю ніч, розпухлий ніс, сльози…
– Сідай, – Алла кивнула на журнальний столик у центрі вітальні, – відзначимо цю подію.
– Ну знаєш, мамо, це вже верх цинізму, – Таня раптом розлютилася, – ти хочеш відзначити крах мого життя? Тебе це тішить?
– Який крах? Твоє життя тільки починається, – Алла була сама спокій, – тобі всього тридцять п’ять.
– Усього?! У мене син підліток! Я почуваюся стародавньою старою!
– Ось у цьому твоя проблема, доню. Ти не любиш себе…
– А як це можна любити? – Тетяна окинула поглядом свою фігуру, яка трохи погладшала – тобі добре, ти ось яка …
– Яка? – Усміхнулася Алла.
– Струнка, легка, безшабашна якась… Я завжди дивувалася, як ти примудряєшся залишатися такою у твоєму віці.
– До чого тут вік? Це … як би тобі пояснити? Це стан душі… Одні перетворюються на людей похилого віку, бувши зовсім юними, інші – завжди молоді.
– Та невже… Ти завжди поводилася як шалена дівчина…
– Шалена?
– Так, тато так казав… Не розумію, як він це витримував?
– Що, скаржився?
– Ні. Я сама бачила, що він страждає.
– Страждає? Ти так це сприймала?
– Ну, а як? Ти завжди робила те, що хотіла. На його думку, не зважала. Задумала кудись поїхати – поїхала. Вирішила звільнитися – звільнилася. Набридло терпіти його рідню – звела спілкування до мінімуму. Його думка нічого для тебе не означала.
– А тобі була відома його думка?
– Ні, але мені здавалося, що я його розумію. Як він сердився, коли був змушений замість тебе готувати! Ти, бачите, не любиш цим займатися. Ці твої вічні гості! А йому хотілося побути в тиші… Ти ж не давала йому жодної хвилини спокою! А твої друзі-чоловіки? Ти навіть не замислювалася, що татові неприємна їхня присутність! Ти жила як егоїстка! Саме тоді я вирішила, що ніколи не буду такою як ти.
– Ось воно що … Ну що ж, давай підіб’ємо підсумки. Я прожила у шлюбі сорок років, ти – п’ятнадцять. Я завжди була щаслива та вільна, ти – вічно нещасна. Мене чоловік носив на руках, тебе – принижував та ігнорував. Я свого чоловіка поховала, твій від тебе втік. Ну, і як тобі такий розклад?
– Ти утрируєш…
– Нічого подібного. Зрозумій, вся річ у нас самих. Я завжди воліла бути сама собою, ти – зображувала з себе казна-що. Допомогло тобі це? Подивися: ти молода, вродлива жінка. На що ти перетворила своє життя? Тобі подобається бути слугою? Чому ти так залежить від думки інших і від бажань твого чоловіка? Я тебе цього не вчила. Усім своїм життям не вчила…
– Я – дружина, мати… Я маю служити своїй родині…
– Так, але це потрібно робити за коханням, а не за обов’язком. А повзати перед усіма через силу – це взагалі за межею. Навіщо? Кому це потрібно? Хіба це робить когось щасливим?
– Я хочу, щоб у домі був мир…
– Мир? Це не мир, доню, це ілюзія. Твій чоловік терпить твоє занудство, сину ти не цікава, друзів у тебе немає. У тебе взагалі нічого свого нема. Ти розчинилася в житті своїх близьких і думаєш, що ощасливила їх своєю самопожертвою.
– Мені здавалося, це правильно…
– Ось саме – здавалося. І, що найприкріше, здається досі. Прокинься, Тетяно! Поверни собі своє життя. Стань сама собою. Пам’ятаєш, як ти любила їздити зі мною в гори? А скільки ми мандрували? Тобі все було цікаво. А як ти танцювала! Чому ти закинула своє захоплення? Коли ти востаннє була в кіно? У театрі? Адже був час, коли ти знала про всі нові постановки! Ти палала жагою до всього нового! Запалювала всіх своїм позитивом! Куди все поділося? Чому, коли вийшла заміж за Костю, ти перетворилася на… квочку? Хіба таку жінку він полюбив свого часу?
– Коли це було…, – Тетяна змахнула чергову сльозинку, – я вже не пам’ятаю себе такою…
– Згадуй, доню! Усього п’ятнадцять років минуло. І знаєш, це саме життя поставило тебе перед вибором. Або ти сидиш, ридаєш, бігаєш за Костиком, благаючи його повернутися. Або: починаєш усе спочатку. З тієї точки, де ти його зустріла. Пам’ятаєш, як ти сміялася з його пропозиції, казала, що ви такі різні?
– І я мала рацію…
– Звичайно. А пам’ятаєш, що я тобі відповіла?
– Ти сказала, що я маю шанс підтягнути його до свого рівня…
– Так, але почала я цю фразу зі слів: якщо ти його кохаєш…
– Я кохала.
– Так. Але ти вибрала стати для нього зручною. У цьому твоя помилка. Отже, якщо хочеш врятувати свій шлюб – треба ставати тією Тетяною, якою була…
– А якщо не хочу?
– А не хочеш – тим більше повертайся до себе. Стань щасливою заради себе! Повір: все інше налагодиться само собою. Знаєш, в однієї моєї подруги прекрасний девіз: “Щоб не сталося – встала, обтрусилася і далі пішла: життя продовжується!”
– Не знаю, чи вийде у мене…
– Ще як вийде! Ти ж моя дочка! Ну що, відзначимо твою свободу? – Алла усміхнулася
– А давай! – Вигукнула Тетяна, в її очах загорілися бешкетні вогники …
Костя так і не дочекався, коли Тетяна прийде до нього на уклін…
За рік вони розлучилися. Починати якісь нові стосунки Тетяні просто ніколи…
Зараз вона разом із сином навчається в автошколі, відновлює свою англійську, займається у студії сучасного танцю, щоб прийти у форму.
А ще робота… Там теж назрівають зміни…
Життя продовжується!
