– Мамо, можеш приїхати? Будь ласка. Треба Лізу забрати, мене в лікарню забирають. Я її у сусідки до вечора залишу, вона придивиться.
– А навіщо в лікарню? Що ти знову вигадала, ми раніше без лікарняних обходилися. Пігулки випила та й пішла на роботу.
– Тут пігулка не допоможе. Мені оперативне втручання робитимуть. Мамо, ти Лізу забери.
– Я не можу, я ж не молода бігти на першу вимогу. Захворіла я, лежу, спина, піднятися не можу. Нехай твій чоловік сидить.
– Мамо, він у відрядженні в іншій країні. Приїде лише за тиждень. Мене вже випишуть на той час.
– Тиждень, значить, нічого серйозного. Потерпи, приїде та й лягай.
– Мамо, мене на швидкій відвозять!
– Викрутись якось, не можу я, сама впала.
– Ну, дякую, мамо!
Аня заплакала, але слізьми не допоможеш. Треба шукати няньку. Не могла ж шестирічна Ліза залишитися вдома сама. Довелося дзвонити сусідці Ніні, з якою була донька.
– Не шукай, у мене відпустка, ми впораємося – всього тиждень. Ліза мене добре знає, ми до тебе приходитимемо. Ти не хвилюйся, все добре буде. Може твоя мама передумає, приїде.
***
Бабуся за Лізою так і не приїхала. Зателефонувала лише на третій день.
– Коли виписують?
– Ще не знаю. Ти як?
– Впоралася і без мене, от і добре. У нас і так багато справ, спина ще. Не варто розраховувати на нас.
– Кожен, значить, сам за себе! Дякую, мамо.
– Дякую? Ти про що?
– Бувай, у нас обхід.
Ані було прикро. “Коли виписують”, а не як здоров’я, як почуваєшся. “Впоралася.” “Не варто на нас розраховувати.”
Ніна приходила щодня, Ліза сумувала, але розуміла. Олег дзвонив. Свекруха щодня дзвонила, цікавилася, але приїхати не могла, вона інв.алід першої групи.
За день до виписки Ані зателефонувала молодша сестра Ольга. Запитати про здоров’я? Ні.
– Анько, рятуй. Гроші скінчилися. Начебто все розрахували, але не вистачило. Виявляється, все так дорого. На туристах величезні гроші роблять, все включено, а хочеться чогось особливого.
– Треба добре відпочити, ти ж розумієш. Відірватись на всі сто, коли ми ще вдвох залишимося. Вдома діти заважають. Я все поверну, не одразу, але поверну.
– Відірватись? А діти де?
– Анько, ти багато запитуєш. Де можуть бути діти, звичайно, у мами. Гроші висилай.
– Грошей немає, я в лікарні.
– Що? В лікарні? Але ж гроші в тебе є! Не гальмуй! Якщо немає, то нехай твій Олег скине. Я навіть подарунки ще не встигла нікому купити, до речі й тобі привезу.
– Хочеш привезти мені магнітик за мої гроші?
– Анько, я ж віддам. Надсилай, чекаю. Цілую.
Віддам! Оля завжди так позичала. Терміново! Віддам! А коли справа доходила до віддачі, то під’єднувалася мама.
– З сестри гроші брати соромно, вона молодша, їй допомагати треба.
Ганна грошей переказувати не стала. Тепер образа накрила її з подвійною силою. Мама сидить із двома дітьми Ольги, яка відпочиває із чоловіком.
З хворою спиною? Навряд. Це просто привід відмовитись. А Ані була потрібна реальна допомога, але їй просто відмовили. Відмовили та навіть натякнули, що не треба було просити.
Ольга писала, цікавилася про гроші, які ніяк не могли дійти. Благала, умовляла, вимагала. Довелося їм відпочивати тільки зі своїми все включено, а на всі сто не вийшло.
З лікарні Ганну забрав Олег, повернувся із відрядження. Ліза була рада. Аня спробувала заплатити сусідці, але та відмовилася.
– З усіма може таке статися. Я допомогла вам, ви допоможете ще комусь, не обов’язково мені.
***
Ганна сама дзвонила мамі, питала про здоров’я, погоду. Скандал через минуле влаштовувати не стала. Мама все переверне, ще й винною її зробить.
Вижила, впоралася і більше ні на кого не сподівається. Ситуація дозволила все осмислити. Образилася Анна вперше, раніше просто не розуміла, що її використовують щоразу, а їй нічого ніколи не дають.
Тиша була близько місяця. Анна, Олег та їхня дочка Ліза відпочивали. Відпустку вирішили провести не біля моря, а в поїздці по видатним місцям нашої країни. Дзвінок пролунав рано-вранці, в перший день подорожі.
– Ганно, терміново кидай усю роботу, бери вихідний. Оля їде до тебе, треба дітей одягнути, їм у садок іти. Там я тобі список написала.
– Вони на тиждень до вас. Усе встигнете, – парки, магазини, цирк. Я ж не знаю, що там у вас ще є. Все, що діти попросять. Ми ж у селі живемо, діти нічого не бачать. І Олі одяг треба купити, білизну хорошу.
– Їде? Нічого не бачать? Нехай їде, тільки нас у місті немає, у нас відпустка, ми виїхали.
– Виїхали? А попереджати не треба? Що тепер робити?
– Готель, або нехай повертаються додому ввечері.
– Ти про що? Їх же розважати треба, машиною возити. Невже всі речі вони на собі тягатимуть. Діти малі.
– Нас немає вдома, ми у відпустці!
– То поверніться!
– Ні. Не варто на нас розраховувати, у нас ще вся відпустка попереду.
‐ Що ж робити? Вишли тоді гроші Олі. Бензин дорогий, харчуватися доведеться у кафе. Все дорого.
– Ні! Не буде більше грошей. Кожен сам за себе! Оля ще колишні борги не повернула.
– Знову ти про борги! Вона не працює, звідки у неї гроші. Хочеш, щоб вона тобі віддавала з дитячої допомоги?
– У неї чоловік працює. На Туреччину ж вистачило?
– Чому ти так із нами? Ти ж завжди була гарною.
– Була, а тепер не буду! Відрізали під час оперативного втручання мотузку.
– Що з тобою? Ти дивно говориш.
– Відрізали мотузку, якою я була прив’язана до вас! Ти тоді сиділа з дітьми Оленьки, а з моєю дочкою не захотіла, вигадала хворобу. А мені тоді було дуже погано, я говорила крізь біль.
– Ользі було важливіше допомогти, вона ж відпочивала. Дякую, мамо! Думала, що я не впізнаю? Дізналася. Грошей не буде, не буде допомоги. Ніколи!
– Оля не працює, борги віддати не зможе. Вона ж особлива. Все! Тепер кожний за себе. Викручуйтесь якось. Тут зараз зв’язок зникне. Бувайте!
***
Звичайно мама та Оля образилися. Їм відмовили! Розкрили усі таємниці. Ганна вперше відмовила їм, уперше та назавжди. Як постелилися, так і виспляться…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
