– Мамо, ми так вирішили! Тобі одній трикімнатна квартира ні до чого

– Мамо, ми так вирішили! Тобі одній трикімнатна квартира ні до чого!

Лариса Михайлівна притулилася до спинки стільця, міцніше стиснувши руки на колінах. Четверо її дітей сиділи навпроти неї.

Всі зібралися за тим самим кухонним столом, за яким вона колись годувала їх супом, та слухала шкільні розповіді.

Тепер вони сиділи з папірцями в руках, діловиті, зібрані. Дорослі, та рішучі. Бо така жадана квартира нарешті належала їм.

– Це не обговорюється, – продовжила старша Наталя. – Квартира піде на благо сім’ї. У Сашка іпотека, у Тані двоє дітей, Паші взагалі нема де жити. А ти будеш у теплі та спокої.

– У якому такому «спокої»? – Лариса Михайлівна насупилася. – Ваше село – це не спокій, це богом забута дірка!

– Це наша хата, – втрутився Паша. – Ми з Ольгою туди поїхали, там нормально. Чисте повітря, сусіди дружні.

– І крамниця одна, аби яка, і лікарні немає, і автобуса теж!

– Мамо, годі, – відрізала Наталя, відкладаючи папери. – Будинок добрий, ремонт зробимо.

– Ви там ремонт зробите? – Лариса Михайлівна посміхнулася. – Чи я сама буду дошки на дах тягати?

– Та що ти починаєш? – спалахнула Таня. – Ми ж заради тебе намагаємося! Ну, хочеш – проїдь у гості, подивися.

– А як не хочу?

Повисла пауза. Діти переглянулись. Було ясно, що її думка тут нічого не вирішує. Все було підписано, обговорено, розподілено.

Її власну квартиру роздерибанили, наче шматок торта за сімейною вечерею, де мати – лише втомлений офіціант, забутий на кухні.

– Так, – Наталя підвелася. – Все, мамо, не опирайся. Ми вже зібрали тобі речі.

Вона кивнула у бік передпокою, де стояли валізи, та пакети. Лариса Михайлівна опустила очі. Значить, вони не просто обговорювати прийшли, а ставити перед фактом.

– Ви мене відправляєте подихати в село? – Розгублено запитала вона.

– Мамо! – обурилася Таня.

– А що? Ви що, серйозно думаєте, що мені там буде добре? Я народилася у цьому місті, жила тут все життя!

– Ти там відпочинеш, мамо, – уже м’якше сказав Паша. – Уяви: ранок, пташки співають, свіже повітря. Своя грядка, ґанок, яблуня в саду.

– Ти взагалі мене чуєш? – Лариса Михайлівна підвищила голос. – Я не хочу жодних грядок!

Але її ніхто не слухав.

Дорога зайняла чотири години. Паша та Наталя везли її своєю машиною, у багажнику тряслися пакети з речами, та стара валіза. Лариса Михайлівна дивилася у вікно, і все більше відчувала себе зайвою.

Вони навіть не спитали, чого вона хоче. Просто вирішили все за неї.

Десь усередині жевріла надія, що село виявиться хоча б стерпним. Вона пам’ятала цей будинок: старенький, але міцний, колись належав батькам зятя Паші. Їх не стало кілька років тому, і з того часу там ніхто не жив.

“Якщо вони хоча б зробили ремонт …”

Але надія розтанула, варто їм було в’їхати в село.

Будинок стояв, нахилившись, дах відверто вимагав заміни. Хвіртка трималася на чесному слові, доріжка до ґанку заросла бур’янами. Вікна виглядали сірими, каламутними, з віконницями, що облупилися.

– Ось, – бадьоро сказав Паша, припаркувавши машину. – Приїхали!

Лариса Михайлівна мовчала.

– Тут треба трохи прибратися, але нічого, – Наталя вже відчиняла багажник.

Вони вивантажили її речі на ґанок, відчинили двері. Запах вогкості та затхлості вдарив у ніс.

– Так… ну, пахне, звісно, ​​але це швидко вивітриться, – Наталя помахала перед обличчям рукою.

– Так, і треба буде піч протопити, – додав Паша.

Лариса Михайлівна лише посміхнулася. Її діти, які звикли до міського життя, уявлення не мали, що означає топити піч. Вони думали, що в селі можна відпочити. Тільки от село – це не курорт.

– Гаразд, мамо, нам їхати час, – Наталя підійшла і поцілувала її в щоку. – Все буде гаразд.

– Так, дзвони, якщо що, – додав Паша.

І все. Вони поїхали.

У хаті було холодно. Лариса Михайлівна сіла на старий диван, озирнулася.

Нечисленні речі, які вона привезла, стояли біля дверей. Підлога скрипіла під ногами. У дальньому кутку сиротливо стояв стіл, а поряд – шафа, що покосилася.

З кухні пахло мишами:
– Мене просто викинули!

Вона знала, що їй буде прикро. Але не знала, що так сильно.

Раніше вона думала, що діти піклуються про неї. Так, іноді було важко – у кожного свої проблеми, робота, сім’ї. Але вона ніколи не сумнівалася, що вони мають до неї повагу. А тепер…

– Вони мене просто списали.

У грудях стиснулася порожнеча. Ні, вона не сидітиме і не жалітиме себе. Але й жити за їхніми правилами більше не збиралася.

– Я ще вам покажу.

Лариса Михайлівна підвелася, пройшла на кухню, та взяла віник.

Якщо вони думають, що вона просто змириться, і житиме тут тихою, непомітною старенькою – вони сильно помиляються!

Ранок у селі почався не з радісного пташиного співу, як розписував Паша, а з гавкання сусідського собаки, та глухого гулу трактора, що наполегливо ревів за околицею.

Лариса Михайлівна прокинулася на скрипучому ліжку з почуттям, ніби її всю ніч лупцювали мішками з картоплею.

Спина нила, в кімнаті пахло пилом і вогкістю, а в кутку хтось тихо шарудів – мабуть, миші, яких ніхто не попередив про нову господиню.

– Чудово, – пробурмотіла вона і сіла, потираючи шию, що заклякла.

На кухні було не краще. Плита стара, вода тільки з колодязя. Електричний чайник, який привезли діти, виявився марним – проводка в будинку виглядала так, ніби її збирали на око ще за царя Панька.

Вона відчинила двері, та вийшла на ґанок.

Сусідський двір межував безпосередньо з її ділянкою. Там уже з ранку вирувало життя – курка з криком тікала від собаки, хтось кричав з городу, стукали двері сараю. І з цього хаосу вийшла жінка, приблизно її віку, у халаті та з рушником на плечі.

– О, прокинулася! – зраділа незнайомка, мружачись на сонці.

– А ви хто? – Лариса Михайлівна втомлено сперлася на бильця.

– Нінель. Але можна й Ніна. Я тут через паркан мешкаю, тепер твоя сусідка. Ну, заходь, чи що?

– Та вже ж, раз кличеш…

На кухні в Ніни було затишно: чистий стіл, акуратно розвішані рушники, а головне – гарячий сніданок.

– Сідай, будеш оладки?

Лариса Михайлівна лише кивнула.

– Вигнали тебе сюди, так? – з усмішкою спитала Ніна, наливаючи чай зі старого заварника.

– Не вигнали. Переселили, – сухо відповіла Лариса Михайлівна.

– Ой, кинь. Я все зрозуміла, тільки тебе побачила. Ти не перша, та не остання.

– У якому сенсі?

– У прямому. Міські діти, знаєш, як люблять батьків переселяти? У село! Щоб не заважали. А потім, хоч трава не рости, ніхто не перевірить, як ти тут живеш.

Лариса Михайлівна стиснула губи.

– Це вони заради мене намагалися.

– Ну-ну, – Ніна хмикнула.

Кілька хвилин вони їли мовчки. Потім Лариса Михайлівна, сама на те не чекаючи, розповіла сусідці все. Про квартиру. Про те, як її переселили. Про будинок, який потребує ремонту.

– І що ж тепер робити? – Зітхнула вона, відставляючи порожню тарілку.

Ніна відкинулася на стільці.

– А ти жити приїхала, чи вмирати?

– Що за питання? Звісно, ​​жити!

– Тоді й думай, як будеш жити. Сама вирішуй, а не чекай, що хтось допоможе. Вони тобі все одно не подзвонять найближчого місяця – перевірено.

Лариса Михайлівна замислилась.

– І з чого мені почати?

– Спершу, не сиди склавши руки. Хочеш, допоможу?

Вона хотіла відмовитися, але щось у впевненій усмішці Ніни підказувало, що чинити опір марно.

– Давай, – нарешті сказала Лариса Михайлівна.

І ось тут почалося найцікавіше.

Ніна виявилася жінкою діяльною. Того ж дня вона затягла Ларису Михайлівну на ринок у сусідньому селищі, де допомогла купити нормальний чайник, лампочку на заміну, та навіть нову теплу кофту, бо в хаті було холодно.

– Що ти з голими плечима ходиш? – бурчала вона, розраховуючись.

Повернувшись додому, вони розібрали завали на кухні. Викинули старі речі, видерли вкриту пліснявою скатертину, відмили підлогу.

А потім прийшов сусід.

– Добридень, дівчата, – з порога промовив чоловік років шістдесяти, високий, із засмаглим обличчям.

– О, Гено, проходь, – Ніна махнула рукою.

Гена виявився сусідом з іншого боку. Самотній колишній механік, нещодавно вийшов на пенсію. Приніс пакет із яблуками, та печиво.

– Ось до чаю. Бачив, як ти тут розгрібаєшся, може допомогти чим?

Лариса Михайлівна ввічливо подякувала. І з подивом зрозуміла, що їй приємна ця увага.

Минув тиждень. Будинок поступово припинив здаватися покинутим. Вечорами Лариса Михайлівна сиділа на ґанку і пила чай, слухаючи, як за парканом голосно перемовляються сусіди.

Вона звикала. Та діти так і не подзвонили. І в один з вечорів, у її голові майнула думка:
– А так навіть краще! – Бо зрозуміла, що щось у ній змінилося, надломилося

Її більше не тягнуло в місто. Вона більше не почувала себе викинутою. Вона ще поживе. І, можливо, навіть краще, ніж діти.

Минуло два місяці. Осінь у селі виявилася зовсім іншою, не такою, як у місті. Ранкові тумани, запах прілого листя, гусячий клин у сірому небі. Лариса Михайлівна відчувала, як сама змінюється разом із природою.

У місті вона жила за інерцією: крамниця, телевізор, дзвінки дітям, які відповідали на бігу. А тут дні наповнювалися справами.

Вона навчилася топити піч, звикла до неспішних посиденьок на лавці у Ніни, розібрала речі в будинку, позбулася половини мотлоху.

І вперше за довгий час відчула, що їй легко дихається. Але, головним відкриттям став Гена.

– Ну що, панянко, – він сів на сходинку її ґанку, почухавши засмаглу шию. – Будеш господинею, чи так, тимчасово?

Лариса Михайлівна здивувалася:
– А які варіанти?

– Ну, якщо господинею – то будинок лагодити треба.

– Ти пропонуєш мені самій дах перекривати?

– Ні, – Гена посміхнувся. – Я тобі допоможу.

Так усе й почалося.

Гена справді допоміг. Приніс дошки, десь знайшов фарбу, підлатав дах. Лариса Михайлівна спочатку приймала допомогу з обережністю, а потім раптом зрозуміла, що їй подобається, коли він поряд.

Він був надійний. Говорив мало, але завжди у справі. Лагодив дах, допомагав з дровами, якось, навіть приніс пиріг, випечений його сестрою.

– Ти ж їсти не вмієш нормально, – буркнув, ставлячи тарілку на стіл.

І вперше за довгий час Лариса Михайлівна відчула себе не просто пенсіонеркою, а жінкою.

А потім діти нарешті зволили згадати про її існування.

– Мамочко! – голос Наталії в телефоні звучав підозріло солодко. – Ну, як ти там?

– Чудово.

– Ой, добре! Бо ми переймалися. У тебе там не холодно? Грошей вистачає?

– Грошей вистачає, не холодно.

– Ну гаразд, гаразд… А ми тут саме зібралися тебе в гості запросити!

Лариса Михайлівна підняла брови.

– Несподівано.

– Та ми й раніше хотіли! Просто все справи, справи… Ну то що, на вихідні на тебе чекати?

– Ні.

– Що?

– Мені ніколи.

У слухавці повисла тиша.

– Мамо… – уже менш радісно почала Наталя. – Що означає «ніколи»?

– У прямому значенні. У мене тут ремонт, господарство, справи. Я зайнята!

– Але ж ми… сумували!

– Правда? – Лариса Михайлівна посміхнулася. – Два місяці мовчали, а тепер виявляється, сумували?

– Мамо, ну що ти таке кажеш?!

– Все, Наталко, я зайнята. Давайте іншим разом.

Вона поклала слухавку, і відчула полегшення.

Раніше вона кинула б усе, і рвонула в місто, бо «діти покликали». Але ж тепер? Тепер вона мала своє життя. І це був лише початок.

Через тиждень Гена раптом сказав:
– Ходімо зі мною в клуб у суботу.

Лариса Михайлівна здивовано підняла брови:
– У який ще клуб?

– Звичайний. Дискотека там, кому за…, кіно показують.

– Мені на дискотеку?!

Гена пирхнув:
– Ну, а що? Ти ж не черниця.

Вона засміялася. А потім подумала, а чому б і ні?

І в суботу вона вперше за багато років одягла сукню. Гарну, теплу, синю, з легкими квітами по краю. Подивилася в дзеркало і раптом побачила, що їй личить.

А коли ввечері вони прийшли в клуб, все село ахнуло.

– Ларисо! – Здивувалася Ніна. – Та ти красуня!

– Це точно, – буркнув Гена і, не чекаючи, взяв її за руку.

Всю ніч сільські пліткарки тільки й робили, що шепотіли біля стіни. А Лариса Михайлівна вперше за довгий час почувала себе не «старою мамою» чи «пенсіонеркою», а жінкою, у якої починається нове життя.

– Мамо, ми маємо поговорити. – Голос Наталії був напруженим.

– Про що?

– Ми тут подумали… Адже ти вже досить відпочила в селі. Може, тобі повернутися в місто?

– Повернутися? – перепитала вона, не приховуючи усмішки.

– Так, ми все обговорили. Можна винайняти тобі невелику квартиру, десь ближче до нас. Все-таки там зручніше, цивілізація.

Лариса Михайлівна подивилась у вікно. Гена саме порався біля ґанку, обробляв нові дошки для паркану. У повітрі пахло яблуками, та першим морозом.

– Ні, Наталко, я не збираюся нікуди повертатися.

– Але ж, мамо, ти ж не можеш там вічно жити!

– Чому це не можу? Здається, ви саме цього й хотіли? І мушу вас запевнити, мені тут добре.

У слухавці повисла напружена тиша.

– Мамо, ми ж твої діти, – заговорила Таня. – Ми переймаємося. Зима незабаром. Раптом тобі знадобиться допомога?

– А що так? Сумління заїло? Якщо знадобиться, я впораюся!

– Ти хоч розумієш, що ти кажеш? – спалахнула Наталя. – Ми думали, ти там місяць посидиш і сама попросишся назад! А ти… ти поводишся, як… як…

– Як хто?

– Ніби тобі без нас краще!

Лариса Михайлівна посміхнулася:
– А так воно і є!

Діти приїхали за тиждень.

Вони були впевнені, що знайдуть матір нещасною, втомленою, замерзлою у своєму «богом забутому будинку». Але на них чекало розчарування.

– Це що, новий дах? – Паша оглянув будинок, який тепер виглядав зовсім не так, як на початку осені.

– Ага, – кивнула Лариса Михайлівна.

– І паркан новий?

– Так, поставили.

– А це хто? – пошепки спитала Таня, помітивши Гену, який спокійно рубав дрова.

– Це Гена, – спокійно відповіла мати. – Мій чоловік.

Тиша була приголомшливою.

– Мамо, – Наталя зблідла. – Ти що, зустрічаєшся з цим… сільським мужиком?

– Ну, не з деревом же, – Лариса Михайлівна хмикнула.

– Та як ти могла? верещала Таня. – Ми тут переймалися, думали, ти пропадаєш, а ти… ти…

– Живу, Таня! Просто живу! Вибачте, що не пропала!

Діти стояли шоковані. Все пішло не за їхнім планом. Вони хотіли побачити слабку, самотню матір, якою можна керувати, а побачили жінку, яка має будинок, чоловіка і, що найстрашніше, – вона більше їх не слухає.

Увечері, коли діти вже збиралися їхати, Наталя востаннє спробувала переконати її:

– Ти ж розумієш, що цей твій Гена не просто так поряд? Йому щось від тебе потрібне!

– Та ну? – Лариса Михайлівна глянула на неї з цікавістю. – А вам від мене нічого не потрібне було, коли ви продавали мою квартиру?

Наталя почервоніла:

– Це було інше…

– Ну звісно.

Вона провела їх до воріт, але цього разу не стояла, дивлячись їм услід з тугою.

Вона просто повернулася, і пішла додому.

Через тиждень вона надіслала дітям фото: вона та Гена на тлі будинку, на городі. Підпис був коротким:

– Як ви там, у своїй тісній квартирі?

– Ніхто мені не відповів. Але мені було байдуже. Я ще поживу. І, можливо, навіть довше, ніж усі вони…

– А для вас я маю пораду – ніколи не даруйте свої квадратні метри за життя, а то, в кращому випадку, опинетеся у глухому селі, як я.

– А в гіршому – в теплотрасі з безхатьками. Бо все в світі з ніг на голову перекинулося – не шанують старих, навіть власні діти…

Як вам вчинок дітей? Що скажете про матір? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.