– Ми з батьком уже все вирішили, – Ольга поклала долоню поверх руки сина. – Продаємо дачу. Мільйон на перший внесок дамо, і вистачить вам уже по орендованих кутах поневірятися.
Андрій завмер із кухлем на півдорозі до рота. Наталя, його дружина, теж перестала жувати, і шматок пирога так і залишився на виделці.
– Мам, ти чого? – Андрій обережно поставив кухоль. – Яка дача? Ви ж там щоліта…
– Переживемо. Мишко, скажи їм.
Батько, що до цього зосереджено колупав ложкою варення, підняв голову.
– Мати має рацію. Сорок років цій дачі, там уже дах тече, паркан покосився. Одна морока. А вам жити нема де.
– Тату, ми самі накопичимо, – Андрій похитав головою. – Ще років зо два, може, три…
– Три роки! – Ольга сплеснула руками. – Три роки по чужих хатах, з дитиною на підході? Наташ, ну хоч ти скажи!
Наталя розгублено подивилася на чоловіка, потім на свекруху.
– Ольго Вікторівно, це ж величезні гроші. Ми не можемо так просто…
– Можете, – відрізала Ольга. – Це не обговорюється. Ми вже з рієлтором зідзвонилися, у суботу показ.
Андрій відкрив рот, але Ольга випередила його.
– Синку. Ми не молодшаємо. Батько он третій рік з тиском мається, мені наступного року шістдесят. На яку нам ця дача? Помідори садити? То я їх на ринку куплю. А онуки наші нехай у нормальній квартирі ростуть. У своїй, розумієш?
Повисла тиша. Наталя стиснула під столом руку чоловіка. Андрій потер перенісся, як завжди робив, коли не знав, що відповісти.
– Мамо… Ми повернемо все. Поступово, але повернемо кожну гривню.
– Та гаразд тобі, – Михайло махнув рукою. – Повернеш, не повернеш. Головне, щоб онукам було де повзати вчитися.
За півтора місяця дачу продали. Ольга сама їздила оформляти документи, сама рахувала гроші, сама перевела мільйон на рахунок сина.
Ще через три місяці Андрій та Наталя в’їхали у двокімнатну квартиру на Лобановського – новобудова, дев’ятий поверх, вікна на парк.
На новосілля прийшло п’ятнадцять гостей. Батьки Наталки привезли посуд, подруги подарували рушники, колеги Андрія скинулися на кавоварку.
Ольга ходила по кімнатах, торкалася стін, заглядала в шафи, хитала головою – чи то схвально, чи оцінювально, не розбереш.
Ближче надвечір, коли гості розповзлися по квартирі, Ольга спіймала сина в коридорі.
– Андрію, на два слова.
Відвела до вхідних дверей, трохи далі від чужих вух.
– Ключ дай.
Андрій не одразу зрозумів.
– Який ключ?
– Від квартири. Запасний. Мало, – Ольга понизила тон. – Ми ж вам допомогли, сам розумієш. Аж раптом що трапиться, а ми без доступу. Та й узагалі… нормальні люди батькам ключі дають.
Андрій переступив із ноги на ногу. По обличчю було видно, що хоче заперечити, але не може підібрати слів. Або не наважується.
– Мам, ну це… Наталя…
– Що Наталя? Наташа проти? – Ольга трохи примружилася. – Ми вам квартиру купили, а вона проти ключа дати?
– Ні, я не те хотів сказати…
– Ну, так дай. Чого ти думаєш, як маленький?
Андрій поліз у кишеню джинсів, витяг зв’язку. Зняв один ключ, новенький, що ще не встиг потемніти.
– Ось.
Ольга взяла, покрутила у пальцях. Дістала з сумочки свою зв’язку та акуратно прилаштувала новий ключ між домашнім та гаражним. Брязнув метал об метал.
– От і розумник, – вона поплескала сина по щоці. – Ходімо торт їсти, бо без нас усе умнуть.
Вечір вдався.
…Ольга прискіпливо обмацала тканину, покрутила подушку, перевіряючи шви. Оксамит приємно ковзав під пальцями, гірчичний відтінок – теплий, затишний, якраз до Наташиного сірого дивана підійде.
Другу взяла таку саму, тільки теракотову. У голові вже склалася картинка: подушки по кутах, між ними в’язаний плед, який вона придивилася минулого тижня.
У тролейбусі Ольга притискала пакет до грудей. За вікном миготіли подвір’я, дитячі майданчики, припарковані машини. Вулиця Лобановського, – її зупинка.
Під’їзд пахнув свіжою фарбою – нещодавно ремонт робили. Ольга піднялася на дев’ятий поверх, дістала зв’язок ключів, знайшла потрібний. Замок клацнув м’яко, двері відчинилися без скрипу.
Тиша. Нікого.
Ольга роззулася, пройшла до вітальні. Так і є: диван голий. Вона розпакувала подушки, розташувала по кутках, відступила на крок, оцінила. Чудово вийшло. Зовсім інший вигляд.
Щоправда, пил на полиці впав у вічі. І кухоль немитий на підвіконні. Ольга похитала головою, але чіпати не стала. Не її справа. Поки що не її.
Увечері телефон задзвонив близько дев’ятої.
– Мамо, ти до нас приходила? – Голос в Андрія був дивний, напружений.
– Ну так. Подушки занесла, бачив? Гарні, правда?
– Мамо… – пауза. – Ти могла б попередити. Наташа прийшла додому, а там речі переставлені, якісь подушки…
– Якісь? – Ольга хмикнула. – До речі, вісімсот гривень штука. І передай своїй Наталці, що вдома у вас брудно. Пил скрізь, кухлі брудні.
– І в холодильник я зазирнула – порожній наполовину. Ви що, голодуєте? Я не для того вам гроші давала, щоб ви, як студенти жили.
– Мамо, просто попереджай наступного разу, гаразд? Подзвони хоча б…
– Ой, Андрюшо, – Ольга закотила очі, хоч син цього бачити не міг. – Гаразд, мені час, батько кличе.
Вона натиснула відбій, не чекаючи відповіді.
За тиждень Ольга занесла їм комплект постільної білизни. Гарної, сатинової. Наташа була вдома, але в душі – Ольга чула шум води. Залишила пакет на ліжку і пішла тихо, записку не написала. Навіщо? І так зрозуміють.
Ще за три дні – набір каструль. У молодих була якась китайська нісенітниця з облізлим покриттям, дивитися гидко.
А в суботу Андрій із Наташею приїхали на вечерю. Сиділи за столом, їли пельмені, обговорювали погоду та ремонт у сусідів зверху. Все чинно, ввічливо, прісно.
Наталя відклала виделку.
– Ольго Вікторівно…
– М?
– Можна вас попросити… – Наталя зам’ялася, зиркнула на чоловіка. – Коли ви приходите, можете заздалегідь дзвонити? Просто, щоб ми знали.
Ольга неквапливо витерла губи серветкою.
– Наталко. Ми з батьком вам дали мільйон гривень. Мільйон! Я маю право приходити коли захочу. Це, між іншим, і наша квартира також.
– Мамо, – Андрій спробував втрутитися.
– Що мамо? Я не маю рації?
Тиша. Михайло зосереджено колупав пельмені, усім виглядом показуючи, що він тут ні до чого.
– Дякую за вечерю, – Наталя підвелася. – Андрію, нам пора.
Збиралися вони швидко, метушливо. Посмішки при прощанні вийшли криві, не справжні. Ольга зачинила за ними двері, повернулася на кухню, прибирати зі столу. Щось смикнуло її підійти до вікна – саме коли молодята вийшли з під’їзду.
Кватирка була відчинена. Голос Наташі долинув чітко, різко:
– …або ми віддаємо цей обов’язок, або розлучаємося. Я більше так не можу.
Ольга завмерла з тарілкою в руках. Який обов’язок? Про що вона?
Внизу Андрій щось відповів, але слів уже не розібрати. Грюкнули дверцята машини, загарчав двигун.
Ольга повільно поставила тарілку у раковину. Ні. Їй це зовсім не сподобалось.
…Ольга повернула ключ у замку, штовхнула двері – і мало не налетіла на Андрія. Той стояв у коридорі, наче чекав. Наталка визирнула з кухні, витираючи руки рушником.
– О, ви вдома, – Ольга розгубилася на секунду, але відразу взяла себе в руки. – А я вам ось, принесла…
– Мамо, почекай.
Щось у голосі сина змусило її замовкнути. Андрій поліз у внутрішню кишеню куртки, що висіла на гачку, дістав конверт. Білий, щільний, явно не порожній.
– Хочу тобі дещо повернути.
Ольга машинально забрала. Зазирнула всередину – і в неї підігнулися коліна. Гроші. Багато.
– Це… що?
– Мільйон гривень, – Наталя підійшла ближче, встала поряд із чоловіком. – Ми взяли кредит.
– Ви… – Ольга підвела очі. – Ви збожеволіли? Який кредит? Навіщо?
– Тому, що ми не хочемо бути зобов’язаними, – Наталя більше не ховала погляд, говорила прямо, твердо. – Ольга Вікторівно, ми втомилися! Від ваших візитів. Від перевірок. Від того, що ви приходите, коли хочете і риєтеся в наших речах!
– Я не рилася! Я подушки принесла! Постіль! Каструлі!
– Мамо, – Андрій поклав руку Наталці на плече. – Ми замки міняємо. Завтра майстер прийде.
Ольга моргнула. Раз, другий. До неї не відразу дійшов сенс сказаного.
– Замки?
– Так. Ключа в тебе більше не буде.
Тиша навалилася задушлива, щільна. Ольга переводила погляд із сина на невістку і назад. У горлі застрягла грудка, щоки запалали.
– Ви… ви… – вона проковтнула. – Ви дріб’язкові. Дрібні та невдячні. Ми з батьком дачу продали! Заради вас! А ви мене, як злодійку якусь, виставляєте з квартири!
– Ми не виставляємо, – Наталя не здригнулася. – Ми просто просимо вас піти.
Ольга стиснула зв’язок ключів у кишені. Пальці оніміли.
– Андрію, синку. Ти справді дозволиш їй так зі мною розмовляти?
Андрій опустив голову, помовчав. Потім таки глянув матері в очі.
– Мамо. Ми разом дійшли цього рішення.
Ольга різко розвернулася і вийшла, не попрощавшись.
Усю дорогу додому Ольга уявляла, що скаже, коли Андрій зателефонує з вибаченнями. Завтра, максимум післязавтра. Схаменеться, зрозуміє, що погарячкував.
Минув тиждень. Телефон мовчав.
Ольга кілька разів поривалася набрати номер сама, але щоразу відкладала слухавку. Ні. Нехай перші прийдуть. Нехай самі вибачаться. Вона мати, зрештою! Вона нічого поганого не хотіла.
За місяць Михайло обережно спитав за вечерею, чи не помирилися вони. Ольга тільки смикнула плечем і змінила тему.
Через два місяці вона перестала здригатися на кожен дзвінок.
Через три – все зрозуміла.
Син не зателефонує. Ні завтра, ні за тиждень, ні за рік.
Ольга сиділа на кухні, дивилася на зв’язку ключів. Домашній, гаражний. Між ними – той, що раніше відчиняв двері квартири на Лобановського.
Вона хотіла допомогти. Справді хотіла. Подушки, каструлі, постільна білизна – це турбота, хіба ні? Хіба не так належить? Батьки допомагають дітям, діти вдячні, усі щасливі.
Але десь дорогою щось зламалося. І Ольга, скільки не перебирала у пам’яті розмови та візити, не могла зрозуміти – де саме.
А може, й не хотіла розуміти. Виправляти це було вже пізно…
А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
