– Мамо, – насилу стримуючись, щоб не накричати, почала Світлана. – З чого ти вирішила, що маєш право розпоряджатися нашим майном?

– Світлано, привіт! Я чого дзвоню… – мама зам’ялася, ніби передчуваючи, що розмова доньці не сподобається. – Ти ж квартиру здаєш?

–  Здаю, – обережно відповіла Світлана, відчуваючи каверзу. Квартира була її подушкою безпеки, вкладом у майбутнє дітей.

Вони тільки-но з чоловіком закінчили ремонт, вирішивши, що здати «голу» бетонну коробку не вийде. Іпотека була чималою, але оренда повинна перекрити її частково.

Світлана буквально кілька днів тому розмістила оголошення про здачу. Вона мріяла про ідеальних мешканців: платоспроможних, без тварин, без дітей та, бажано, – без шкідливих звичок.

Чоловік, сміючись, твердив, що це нереально, але вона готова була поступитися тільки мешканцям з милим кошеням. Телефон розривався, але все було не те. І тут зателефонувала мама.

– Ой, як добре! – видихнула вона, наче гора впала з її плечей. – Ти пам’ятаєш мою колегу Олену? У неї донька  Ілона. Так ось, їй зараз просто позаріз потрібне житло!

– Чоловік, козел, пішов, кинув її з двома дітьми. Гуляє, кажуть. Ото мужики пішли, немає їм віри. Так ось –  Олена звелася, плаче днями…

Світлана потерла сухі очі, відчуваючи, до чого йдеться.

– І? – сухо спитала вона. – Навіщо цей плач Ярославни?

– І я подумала… – мама зробила паузу, ніби намагаючись зібратися з думками. – Ти ж можеш здати квартиру Ілонці? Гарна дівчинка, акуратна. Оленка за неї ручається.

Світлана на секунду уявила цю «гарну дівчинку». У неї було все гаразд із пам’яттю, і вона чудово пам’ятала, що розповідала їй мама про колег.

Ілона, ще заміжня, поки чоловік був на вахті, вічно десь вешталася з подругами, а дітей сплавляла бабусі. Ще тоді вона щиро шкодувала невідому їй Олену. Вона б не дозволила нікому зі своїх дітей так поводитися.

– Мамо, ти зараз серйозно? – Світлана від подиву навіть розгубилася. – Я цю Ілону пам’ятаю за твоїми розповідями. І, судячи з цих розповідей, вона не «акуратна дівчинка», а, прости, господи. Ще й зозуля!

– Ну, що ти таке кажеш! – обурилася мама. – У неї зараз важкий період! Чоловік покинув!

– Чоловік покинув? З чого б це? – не витримала вона. – Така ж дружина хороша!

– Світлан, – з натиском перервала її мама. – Це їхня справа. Їй потрібна допомога. Тобі що, шкода? І яка різниця, кому здавати?

– Ти маєш рацію, – спокійно відповіла Світлана. – Але мені вона не подобається!

– Світлано! – Мама підвищила голос. – Я вже пообіцяла Олені!

Ось це був стусан нижче  пояса. Миттєво відчувши себе маленькою дівчинкою, Світлана розгублено запитала:

– Що ти зробила?

– Ну… Я сказала, що в тебе якраз здається квартира. Я домовилася, що Ілона платитиме…

– Скільки?

– Ну… тисячі на три менше, ніж ти там хотіла… – заторохтіла мама, відчувши слабину в голосі доньки. – Але ж здамо своїм! Це не незрозуміло кому, тут все буде ідеально. Олена ручається.

Світлана мовчала, відчуваючи, як від злості холодніють руки. Мама, як завжди, у своєму репертуарі. Чужими руками жар загребла… Вона молодець, розумничка, хвалите її, не перехвалити.

– Мамо, – насилу стримуючись, щоб не накричати, почала Світлана. – З чого ти вирішила, що маєш право розпоряджатися нашим майном?

– Яким вашим? – злетіла мати. – Ти що, вже й допомогти близьким не можеш?

– Близьким – це кому? Ілоні, яку я в очі не бачила? Олені, яка вічно йде на лікарняні, і ти за неї ореш, як проклята? Мамо, ти хоч розумієш, що ми платимо за цю квартиру іпотеку? Що нам кожна гривня дорога?

– А чим тобі Ілона не догодила? – мама раптово перейшла на голосіння. – Дівчину шкода. Чоловік їй зрадив, кинув із дітьми! А ти тільки про гроші й думаєш!

– Класно! Я тепер мушу пошкодувати невідому мені Ілону? Я про гроші думаю, бо ми з чоловіком горбатимося. не покладаючи рук! – відрізала Свєта, тремтячи від люті.

– І взагалі, ти сама нескінченно її брудом поливала. З якого дива я повинна її шкодувати? Через те, що її чоловік втомився бути рогатим і втік?

– Це він їй зрадив! І взагалі, Ілона змінилася. Діти малі, грошей немає, їй важко.

– Саме так, – різко перервала її Свєта. – Потім почнеться: грошей немає, увійди в становище!

– Світлано! Ну, пошкодуй ти її! Я вже пообіцяла! Перед людьми ніяково буде!

– Ось у чому річ?! Так от тепер – це твої проблеми! Потрібно було спочатку спитати у мене, а потім обіцяти. Чи ти в нас тепер моєю квартирою розпоряджаєшся?

– Я хочу, як краще!

Світлана чудово розуміла, що відбувається. Її мама вже намалювала в голові картину, як Ілона дякує їй, як Оленка на роботі всім розповідає, яка у неї чудова колега, яка все влаштувала. Вона ж у цій картині світу була лише гвинтиком.

– Ні, мамо, я здам квартиру стороннім людям.

– Чому?! – заволала та.

– Бо зі знайомими не можна зв’язуватися! Це правило. Якщо ти здаєш чужій людині, у вас угода, застава. Якщо щось піде не так, ти просто виселяєш його і тобі начхати. А тут почнеться:

– Ой, Свєточко, Ілоні не вдалося заплатити цього місяця, ну ви ж не звірі. Або: “Діти помалювали на шпалерах, ну вони ж діти”.

– Або, що ще гірше: «Ми з Оленкою подумали, що ви могли б і не піднімати ціну в наступному році». Це кабала, а не оренда!

– Ти перегинаєш! – перебила її мати, задихаючись від обурення. – Я ж обіцяла!

– Можеш здати свою квартиру, а сама переїхати жити під міст!

– Світлано, – заволала мати, але та її жорстко перервала.

– До побачення!

Вона поклала слухавку, а потім з подивом подивилася на свої тремтячі руки. Їй було прикро, але вона відчувала злу радість від того, що не прогнулась.

Її мама вічно робила так, як вважала за потрібне, – просто ставлячи дочку перед фактом. І ось тепер практично в сорок п’ять років вона вперше дала їй відсіч. Господи, вона змогла!

Рівно місяць Світлана насолоджувалася тишею. Вона здала квартиру саме тим мешканцям, котрі їй підійшли. Мама мовчала, образившись.

Потім подзвонила сама, як ні в чому не бувало, і запитала, коли приїдуть онуки. Ще через місяць, коли стосунки більш-менш налагодилися, поскаржилася, що Ілона підкинула дітей Олені, а сама поїхала жити до якогось залицяльника.

Вибачень за те, що без дозволу пообіцяла чужу квартиру комусь, Світлана від матері так і не почула. У принципі. вона до цього вже давно звикла…

Що скажете про закиди