Побачивши чоловіка у сквері, Люда вирішила підкрастися і зробити йому сюрприз, але… сюрприз чекав на неї

Був спекотний липневий день. Люда, відпросившись раніше з роботи з нагоди свого дня народження, неспішно йшла через сквер.

У тіні лип суто інтуїтивно вона зупинилася. Щось не так – підказало їй шосте почуття. А треба сказати, воно її раніше ніколи не підводило.

Стоп. Вона перевела погляд на людину, яка розслаблено сиділа на лавці. Нічого собі! Це ж Антон!

Її чоловік захоплено розмовляв із кимось телефоном.

– Впевнена, він готує сюрприз для мене – спочатку майнула така думка. –  Але чому ж тоді у мене погане передчуття? – Прилетіла слідом друга думка.

– Ні, все буде добре, треба мислити позитивно, у мене ж свято, ось він і намагається! – заспокоїла її третя думка і Люда вирішила пустувати.

Настрій був чудовий. Вона пішла до газону. Хотіла підкрастися зі спини, закрити долонями йому обличчя і, як це буває в кіно, змусити грати в угадайку.

Вона навіть простягла руки, як раптом завмерла. Розмова чоловіка була зовсім на іншу тему! Від почутих слів  Людмилі спочатку занудило, мабуть, перехвилювалося.

– Оксано, зрозумій ти нарешті, – роздратовано, але тихо говорив він у слухавку. – Так, десять років тому між нами було полум’яне кохання, я божеволів.

– Але час минув! У мене дружина, двоє дітей. Ти правда думаєш, що я зараз зірвусь, все кину і побіжу до тебе? Це ж маячня!

Люда притиснула руки до грудей, боячись навіть зітхнути.

– Я люблю свою дружину! Вона чудова. Мені не потрібні ці твої любовні пригоди. Припини мені дзвонити, ми все давно з’ясували!

Намагаючись не хруснути гілками під ногами, вона обережно позадкувала назад і зникла за густим кущем бузку.

***

Люда обережно, як кішка, що нашкодила, відійшла до музичної школи. Прохолодна цегляна стіна здалася їй зараз неймовірно приємною. Усередині у неї розпирало від щастя. – Ще б пак, своїми вухами почути підтвердження любові та вірності від свого чоловіка!

Несподівано для самої себе вона розплакалася. Мабуть від емоцій. Так, її чоловік відшивав колишню – про такий подарунок на тридцятип’ятиріччя можна лише мріяти!

Її ейфорію перервав вібродзвінок телефону, – Світлана, колега по роботі.

Люда вирішила, що це чергове вітання, й скинула виклик. Але не до того їй зараз було, не до того. Сльози досі струменіли по щоках.

– Тітко, вас хтось образив? – раптом звідкись пролунав тонкий хлопчачий голосок.

Люда подивилася вниз і гикнула. Поруч стояв вихрастий хлопчик років восьми, а в руках його зеленів водяний пістолет.

– Як же він вимазався морозивом, – подумала Люда, розглядаючи білий десерт на обличчі дитини.

– У мене все гаразд, хлопче, не хвилюйся, – відповіла Люда з посмішкою. – Просто від вітру очі сльозяться. – А в тебе личко забруднилося, витри, – вона простягла хлопчику паперову серветку.

Хлопчик насупився, серветку не взяв, і витер носа рукавом. А потім раптом простяг їй залишки вафельного стаканчика з морозивом.

– Ось, беріть. Від солодкого завжди стає веселіше. Мені так дід Ваня каже. Він автомеханіком працює, машини лагодить, а коли втомлюється, завжди морозиво їсть. Каже, що це солодке паливо для душі.

Люда посміхнулася і бажання плакати зникло само по собі. Але від частування все ж таки чемно відмовилася.

Хлопчик махнув їй рукою і помчав асфальтовою доріжкою, розлякуючи голубів.

***

До будинку залишалося зовсім небагато, але на душі було так легко, що хотілося продовжити цей момент. Літнє місто плавилося від спеки.

Помітивши відкриту веранду невеликої пекарні, Люда вирішила випити щось прохолодне. Вона зайняла столик біля дерев’яних поручнів, звідки сквер проглядався, як на долоні.

– Доброго дня, що замовлятимете? – підійшов до неї офіціант у чорному фартуху.

– Велику склянку холодного зеленого чаю з льодом і, мабуть, шматочок медовика.

Чекаючи на замовлення, Люда з посмішкою дивилася в бік лави. Антон досі був там. Він нервово міряв кроками доріжку, постійно поглядаючи на годинник.

– Напевно, чекає кур’єра з квітами, – розчулено подумала вона.

Але посмішка сповзла з її обличчя так само стрімко, як лід танув у принесеній склянці чаю. Зі сторони автобусної зупинки до Антона рішучим кроком підійшла жінка.

Висока пані, в ефектному червоному сарафані, з копицею рудого волосся. Було помітно, що Антон завмер.

А коли вони зблизилися, кілька секунд дивилися один на одного, не відриваючись.

Люда чекала, що чоловік зараз розвернеться і піде, підтвердить свою рішучість, але жінка наблизилася, а Антон різко притягнув її до себе, вп’явшись у її губи довгим, аж ніяк не дружнім поцілунком.

Він владно схопив її за талію.

Люда сіпнулася назад, наче від удару струмом. Ненароком зачепила високу склянку. Дзвін скла, бризки крижаного чаю та розмоклий медовик на підлозі веранди привернули увагу відвідувачів.

***

Люда не пам’ятала, як розплатилася за розбитий посуд і як дійшла свого двору.

Біля під’їзду на лаві сиділа сусідка, пенсіонерка тітка Ніна.

– Людочко, з днем ​​народження! – усміхнувшись, сказала вона. – А я дивлюсь, твій нещодавно пробігав, ошатний такий. Мабуть, у ресторан тебе поведе?

Люда кивнула, нічого не відповіла і зникла у темряві прохолодного під’їзду. Вдома витав запах запеченої курки. Антон, мабуть, встиг підготувати гаряче, перш, ніж піти.

Під стелею у вітальні висів саморобний банер із написом «З Днем Народження, мамо!», який намалював молодший син Костя.

У квартирі було дуже тихо. Люда пройшла на кухню, відчинила холодильник, дістала приготовлений на вечір святковий салатник.

Взяла столову ложку і, підійшовши до вікна, почала їсти. Їла, але не відчувала смаку. Відірвалася тільки тоді, коли в коридорі клацнув замок.

– Людо, я вдома! – промовив чоловік бадьоро.

Він зайшов на кухню, тримаючи в руках величезний букет лілій.

– Зайчику, а ти що, вже їси? – Він усміхнувся і потягнувся до її щоки губами.

Люда вловила тонкий аромат парфумів чужої жінки, а його комір сорочки був трохи пом’ятий. Вона нічого не відповіла, просто відправила в рот чергову ложку салату.

Незграбну паузу перервав шум із передпокою: повернулися діти.

Старша, Ганна, привела з собою однокласницю Юлю, а потім убіг Костя, розмахуючи саморобним корабликом.

– Мамо, з днем ​​народження! – Діти повисли на її шиї.

Юля скромно простягла сплетений з бісеру браслет:

– Це вам, тьотю Людо.

Їй довелося взяти себе в руки та посміхатися.

***

Вечір тягнувся нестерпно довго. Коли діти нарешті заснули, а посуд був завантажений у посудомийку, Люда зайшла до спальні.

Антон лежав на ліжку, гортаючи стрічку новин у телефоні. Вона щільно зачинила за собою двері, підійшла до ліжка і тихо  промовила:

– Вали в залу! На дивані поспиш!

Антон здивовано глянув на дружину та відклав телефон.

– Людо, ти чого? Ці дні?

– Я була у сквері! І бачила, як ти “відшивав” свою Оксану.

Антон помітно зблід.

– А потім бачила, як вона підійшла, і як ти її… Який ти мерзенний лицемір!

Він схопився і взяв її за плечі.

– Людо, послухай! Все не так! Я їй справді відмовив! Але вона приїхала. Підійшла і… я не знаю, що на мене найшло. Марення! Це була помилка, хвилинна слабкість, я присягаюся, це нічого не означає!

– Руки забери! – Люда різко прибрала його руки.

– Ти зрадив нас! Зрадив дітей. Я чула твої гарні слова про сім’ю, а через п’ять хвилин ти витирав ноги об цю сім’ю. Пішов геть звідси! – Вона жбурнула в нього подушку.

Антон намагався щось бурмотити про «останній шанс» і «біс поплутав», але, натрапивши на її крижаний погляд, покірно поплентався до вітальні.

***

Минув місяць. Липнева спека змінилася серпневими грозами. Антон щосили намагався заслужити прощення дружини: купував солодощі, мив підлогу, пропонував на вихідні орендувати будиночок на турбазі, щоб побути вдвох.

При дітях Люда спілкувалася з ним так, ніби нічого не сталося, але тільки не наодинці.

Якось у суботу Люда поїхала у великий торговий центру щоб купити Кості форму до нового навчального року.

Стоячи біля стелажу з рюкзаками, вона намагалася вибрати між синім і сірим, коли почула чоловічий баритон:

– Людо? Невже це ти?

Вона обернулася. Перед нею стояв Вадик – її однокурсник із фінансового інституту, з яким вони колись разом писали курсові та тікали з пар у кіно.

Зараз перед нею був впевнений у собі чоловік у гарному поло та стильному годиннику.

– Вадику! Нічого собі! – Люда щиро посміхнулася вперше за цей важкий місяць.

– Ти зовсім не змінилася, все така ж промениста усмішка, – Вадик дивився на неї з неприхованим захопленням. – Я зараз керуючим в автосалоні працюю, тут недалеко. Рік, як у розлученні, часу вільного повно. А як ти?

– А я… – Люда зам’ялася, згадавши розкладений диван у вітальні та ранкові вибачення чоловіка. – У мене зараз складний період.

– Знаєш, – Вадик м’яко забрав із її рук синій рюкзак і поставив на полицю, – там на першому поверсі чудова кав’ярня. Давай візьмемо по капучіно? Розкажеш, як життя, згадаємо, як ми залік з макроекономіки здавали. Це ж ні до чого не зобов’язує.

Люда подивилася на Вадика, на його спокійне, надійне обличчя, і раптом зрозуміла, що їй не хочеться повертатися додому до людини, якій вона більше не вірить і більше не любить.

Вона грайливо поправила волосся, таємниче посміхнулася і вимовила:

– А давай! Із задоволенням!

А як би ви вчинили в цій ситуації? Дали б благовірному другий шанс? Залишайте свої слушні думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!