– Мамо, не кидай мене! Ну, матусю! – Я ридав, уткнувшись їй у живіт. Вдихав улюблений смачний запах своєї рідної матері. Горе було всепоглинальне.
Воно випливало зі сльозами з очей, але не покидало мене. Не залишало межі кімнати. Горе заповнювало приміщення і погрожувало звести з розуму.
– Я не кидаю тебе, сонечко! Петре, ну що ти?! Я просто ненадовго поїду! А потім повернуся за тобою.
Мати не повернулася. Вона поєдналася законним шлюбом зі своїм американцем, який був на десять років від неї молодшим, і подарувала йому двох дітей: Джеймса та Лінду.
Я знав, що мама пише листи. Бабуся Рита залишала їх на столі. Товсті конверти, в які було вкладено барвисте закордонне життя, надруковане на фото.
І ще подарунки… вона надсилала подарунки, яких я так і не змусив себе доторкнутися. Вони стояли запаковані. Бабуся говорила:
– Ну, чого квартиру захаращувати? Не треба тобі, то віддай комусь. Чи, може, я сусідам запропоную купити?
– Та, будь ласка, – я байдуже знизав плечима.
Мені було страшно розпаковувати ці коробки та пакети. Я боявся, що звідти вирветься запах мами й мені знову буде нестерпно боляче, як тоді.
Коли я принижено просив її не їхати, а вона наче не чула мене. Наче була вже зовсім чужа. Закордонна.
Я закінчував школу, коли мати надіслала запрошення до Америки. Баба Рита пом’ялася і спитала?
– Поїдеш?
– Ні. – відрізав я.
Я не бачив матір десять років. Я відвик. Я не відчував до неї нічого, окрім образи. Бачити маму мені зовсім не хотілося.
– Вона ж мати, – зітхнула бабця.
– Ба, я до іспитів готуюся. Не заважай?
Незабаром у квартирі пролунав дзвінок. Якийсь дивно довгий. Серце підстрибнуло і завмерло, а я застиг на півдорозі до апарата.
– Чого ж не береш, безглуздий? – лаялася Рита. – Алло? Алло? Анька? Чую, чую. Так-так. Зараз покличу.
Вона простягла в мій бік руку із затиснутою в ній слухавкою. Я похитав головою і позадкував.
– Я не хочу з нею говорити.
Бабуся так і не переконала мене полетіти до матері в Техас.
– Що я в тому Техасі не бачив? – бурхливо відмахувався я. – Був би Голлівуд, я б ще подумав.
– Дурень ти, Петре. Поки молодий, чого не їхати? На халяву.
Я вступив після школи на юридичний, закінчив і проходив практику в помічниках в іменитого адвоката. Так, принеси-подай, звичайно. Але й інформації вистачало.
В Олексія Володимировича було чому повчитися. У нього ж у конторі я познайомився зі своєю майбутньою дружиною. З Лікою.
Вона була гарною і скромною, але я не спокушався. Моя мати теж виглядала, як пристойна людина. А вчинила зі мною, як свиня. Я боявся, що так і чекатиму каверзи від усіх жінок – дякую, мамо!
Через пару років, коли я вже був не клерком Олексія, а повноцінним адвокатом-початківцем, не стало моєї бабусі. Просто не прокинулася вранці.
Бабуся не була надто доброю та ласкавою, але вона ростила мене. Виховала з мене хорошу людину, яка знайшла своє місце в суспільстві. А міг я, напевно, зі злості на матір, вирости якимсь асоціальним пройдисвітом.
Коли раптово пішла бабуся, мій бос виявив себе справжнім старшим товаришем. Запропонував будь-яку підтримку.
Взагалі всі були до мене добрі. І колеги, і друзі, і сусіди – так було легше переживати втрату. Але моя дружина Ліка сказала:
– Ти повинен повідомити матері. Можливо, доведеться відкласти похорон, поки вона не приїде. Папери ми надішлемо, щоб вона швидше оформила поїздку додому.
– Навіщо? – тупо спитав я.
– Ти що? Рита – її мати! Вона заслуговує це знати, має право попрощатися.
– Усі ці майже двадцять років їй не було справи до Рити. Як і до мене.
– Петре… ти не маєш рації. Просто переступи через себе і зв’яжися з нею.
– Та я навіть не знаю як! – я підвищив голос. – Я не знаю, як! У бабусі, може, і був її телефон, а в мене…
Тут мене затрясло, і я заплакав, як маленький хлопчик. Ліка знайшла номер матері та сама зателефонувала. І мати сказала, що їй шкода, але вона не встигне приїхати.
– Ми можемо відкласти церемонію, – сказала розгублена Ліка. – У нашого начальника є зв’язки…
Потім послухала стрекотіння в слухавці й сказала з сарказмом:
– І вам всього найкращого!
Скинула дзвінок і подивилася на мене:
– Вона сказала надіслати їй рахунок. Твоя мати чи то дурна, чи то стерво, чи все разом!
– Давай більше ніколи не будемо їй дзвонити! – я витер сльози.
Ми поховали Риту і життя потихеньку почало входити в колію. Ще через два роки у нас з’явився син Рома.
Коли йому було пів року, увечері Ліка пішла за чимось у крамницю, а я носив сина на руках по квартирі й щось йому примовляв, коли у двері наполегливо подзвонили.
– Твоя мама забудько. Твоя мати ключі не взяла. Мамочка – забудько, так, Ромчик?
Ромка заливисто розреготався, а я відчинив двері й побачив незнайому жінку. Вона була надмірно повною і в перуці.
Я завис у подиві – хто це? Біля ніг жінки стояла дорога валіза, і в голові у мене клацнув тумблер розуміння.
– Привіт, синку, – сказала тітка безбарвним голосом. – Я пройду?
– Мамо?!
Ромка, почувши знайоме слово, закрутив головою.
– Стояти важко, – сказала мати.
– Ну… проходь.
Вона пройшла в кімнату і грузно опустилася на диван. Що сталося з нею? Я не впізнавав у ній нічого. Жодної знайомої рисочки.
Але це точно була вона. Внутрішнє почуття нагадувало мені, що вона. Ось тільки зовсім інша. Чужа!
– Що з тобою сталося? – Запитав я, намагаючись приховати неприязнь.
Мати не відповіла. Поставила своє запитання:
– Онук мій?
– Це мій син. Мій син! – Я зробив акцент і на мій, і на син.
Який він їй онук?
Вбігла Ліка з пакетом, побачила Аню, і стала, як укопана. Потім зрозуміла. Забрала Рому, пішла на кухню.
– Ти чого приїхала? – скривився я.
– Хворію я, Петре. Не довго мені залишилося.
– А чого тобі там не хворіється, га?
Мене трясло зсередини, я не міг заспокоїтись.
– Там… там я боролася. Поки не сказали, що все. Тепер тільки справи до ладу приводити. Ось я і… приводжу.
Мати лишилася. Ліка допомогла їй влаштуватися в колишній бабусиній кімнаті. А я схопив біленьку з холодильника й одним махом хильнув три чарки. Дружина увійшла, забрала пляшку, в яку я вчепився, як у рятівне коло, і прибрала назад.
– Досить. Не допоможе.
– Ні… ти подивися, яка вона? Спочатку кинула тут усіх – матір свою, мене. А як їй стало хріново, вона прикотила! Справи вона до ладу приводить! Совість раптом прокинулась, тішить її! Ненавиджу!
– Петре… вона справді не жилець. Я дивилася на папери.
Ліка дуже добре знала англійську.
– Далі що? Що ви хочете від мене?
– Нічого. Я не хочу нічого. Ходімо спати, га?
Вночі Ліка будила мене кілька разів. Я кидався і плакав. Мені снився один і той самий сон. Мати виходить за двері з валізою, а я залишаюся. А з нею разом виходить за двері моє щастя, моє дитинство, моє безтурботне життя.
Вранці я став іншою людиною. Ні, я не пробачив матері. Але я зрозумів, повірив, що втрачаю її вже назавжди. Зовсім, назавжди – жодних листів із фотографіями, подарунків та дзвінків звідти вже не буде.
Вона стояла біля вікна, коли я зайшов.
– Я прощаю тебе, мамо. – сказав я.
Це не було правдою, але навіщо їй знати це зараз? Помирати, мабуть, страшно. Мама обійняла мене. Я відчував запах її закордонної перуки, доброї й дорогої, але такої чужої.
Мені вже не було боляче. Я був дорослим, одруженим і майже успішним. І дитинство скінчилося з відходом бабусі.
А незабаром воно закінчиться зовсім. Бо ми діти, поки живі наші батьки – якими б вони не були. Ось таке життя.
Але в цьому житті я знав головне, що у мого сина я завжди буду, і його дитинство закінчиться вчасно. Не надто рано і не пізно, якщо мені відведено долею достатньо часу. Все в руках Божих…
Як би ви вчинили в цій ситуації? Пробачили б матір? Прийняли її? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.
