– Мамо, не кидай мене! Ну, матусю! Я ридав, уткнувшись їй у живіт. Вдихав улюблений смачний запах своєї рідної матері. – Я просто ненадовго поїду! А потім повернуся за тобою. Але не повернулася…

– Мамо, не кидай мене! Ну, матусю! – Я ридав, уткнувшись їй у живіт. Вдихав улюблений смачний запах своєї рідної матері. Горе було всепоглинальне.

Воно випливало зі сльозами з очей, але не покидало мене. Не залишало межі кімнати. Горе заповнювало приміщення і погрожувало звести з розуму.

– Я не кидаю тебе, сонечко! Петре, ну що ти?! Я просто ненадовго поїду! А потім повернуся за тобою.

Мати не повернулася. Вона поєдналася законним шлюбом зі своїм американцем, який був на десять років від неї молодшим, і подарувала йому двох дітей: Джеймса та Лінду.

Я знав, що мама пише листи. Бабуся Рита залишала їх на столі. Товсті конверти, в які було вкладено барвисте закордонне життя, надруковане на фото.

І ще подарунки… вона надсилала подарунки, яких я так і не змусив себе доторкнутися. Вони стояли запаковані. Бабуся говорила:

– Ну, чого квартиру захаращувати? Не треба тобі, то віддай комусь. Чи, може, я сусідам запропоную купити?

– Та, будь ласка, – я байдуже знизав плечима.

Мені було страшно розпаковувати ці коробки та пакети. Я боявся, що звідти вирветься запах мами й мені знову буде нестерпно боляче, як тоді.

Коли я принижено просив її не їхати, а вона наче не чула мене. Наче була вже зовсім чужа. Закордонна.

Я закінчував школу, коли мати надіслала запрошення до Америки. Баба Рита пом’ялася і спитала?

– Поїдеш?

– Ні. – відрізав я.

Я не бачив матір десять років. Я відвик. Я не відчував до неї нічого, окрім образи. Бачити маму мені зовсім не хотілося.

– Вона ж мати, – зітхнула бабця.

– Ба, я до іспитів готуюся. Не заважай?

Незабаром у квартирі пролунав дзвінок. Якийсь дивно довгий. Серце підстрибнуло і завмерло, а я застиг на півдорозі до апарата.

– Чого ж не береш, безглуздий? – лаялася Рита. – Алло? Алло? Анька? Чую, чую. Так-так. Зараз покличу.

Вона простягла в мій бік руку із затиснутою в ній слухавкою. Я похитав головою і позадкував.

– Я не хочу з нею говорити.

Бабуся так і не переконала мене полетіти до матері в Техас.

– Що я в тому Техасі не бачив? – бурхливо відмахувався я. – Був би Голлівуд, я б ще подумав.

– Дурень ти, Петре. Поки молодий, чого не їхати? На халяву.

Я вступив після школи на юридичний, закінчив і проходив практику в помічниках в іменитого адвоката. Так, принеси-подай, звичайно. Але й інформації вистачало.

В Олексія Володимировича було чому повчитися. У нього ж у конторі я познайомився зі своєю майбутньою дружиною. З Лікою.

Вона була гарною і скромною, але я не спокушався. Моя мати теж виглядала, як пристойна людина. А вчинила зі мною, як свиня. Я боявся, що так і чекатиму каверзи від усіх жінок – дякую, мамо!

Через пару років, коли я вже був не клерком Олексія, а повноцінним адвокатом-початківцем, не стало моєї бабусі. Просто не прокинулася вранці.

Бабуся не була надто доброю та ласкавою, але вона ростила мене. Виховала з мене хорошу людину, яка знайшла своє місце в суспільстві. А міг я, напевно, зі злості на матір, вирости якимсь асоціальним пройдисвітом.

Коли раптово пішла бабуся, мій бос виявив себе справжнім старшим товаришем. Запропонував будь-яку підтримку.

Взагалі всі були до мене добрі. І колеги, і друзі, і сусіди – так було легше переживати втрату. Але моя дружина Ліка сказала:

– Ти повинен повідомити матері. Можливо, доведеться відкласти похорон, поки вона не приїде. Папери ми надішлемо, щоб вона швидше оформила поїздку додому.

– Навіщо? – тупо спитав я.

– Ти що? Рита – її мати! Вона заслуговує це знати, має право попрощатися.

– Усі ці майже двадцять років їй не було справи до Рити. Як і до мене.

– Петре… ти не маєш рації. Просто переступи через себе і зв’яжися з нею.

– Та я навіть не знаю як! – я підвищив голос. – Я не знаю, як! У бабусі, може, і був її телефон, а в мене…

Тут мене затрясло, і я заплакав, як маленький хлопчик. Ліка знайшла номер матері та сама зателефонувала. І мати сказала, що їй шкода, але вона не встигне приїхати.

– Ми можемо відкласти церемонію, – сказала розгублена Ліка. – У нашого начальника є зв’язки…

Потім послухала стрекотіння в слухавці й сказала з сарказмом:

– І вам всього найкращого!

Скинула дзвінок і подивилася на мене:

– Вона сказала надіслати їй рахунок. Твоя мати чи то дурна, чи то стерво, чи все разом!

– Давай більше ніколи не будемо їй дзвонити! – я витер сльози.

Ми поховали Риту і життя потихеньку почало входити в колію. Ще через два роки у нас з’явився син Рома.

Коли йому було пів року, увечері Ліка пішла за чимось у крамницю, а я носив сина на руках по квартирі й щось йому примовляв, коли у двері наполегливо подзвонили.

– Твоя мама забудько. Твоя мати ключі не взяла. Мамочка – забудько, так, Ромчик?

Ромка заливисто розреготався, а я відчинив двері й побачив незнайому жінку. Вона була надмірно повною і в перуці.

Я завис у подиві – хто це? Біля ніг жінки стояла дорога валіза, і в голові у мене клацнув тумблер розуміння.

– Привіт, синку, – сказала тітка безбарвним голосом. – Я пройду?

– Мамо?!

Ромка, почувши знайоме слово, закрутив головою.

– Стояти важко, – сказала мати.

– Ну… проходь.

Вона пройшла в кімнату і грузно опустилася на диван. Що сталося з нею? Я не впізнавав у ній нічого. Жодної знайомої рисочки.

Але це точно була вона. Внутрішнє почуття нагадувало мені, що вона. Ось тільки зовсім інша. Чужа!

– Що з тобою сталося? – Запитав я, намагаючись приховати неприязнь.

Мати не відповіла. Поставила своє запитання:

– Онук мій?

– Це мій син. Мій син! – Я зробив акцент і на мій, і на син.

Який він їй онук?

Вбігла Ліка з пакетом, побачила Аню, і стала, як укопана. Потім зрозуміла. Забрала Рому, пішла на кухню.

– Ти чого приїхала? – скривився я.

– Хворію я, Петре. Не довго мені залишилося.

– А чого тобі там не хворіється, га?

Мене трясло зсередини, я не міг заспокоїтись.

– Там… там я боролася. Поки не сказали, що все. Тепер тільки справи до ладу приводити. Ось я і… приводжу.

Мати лишилася. Ліка допомогла їй влаштуватися в колишній бабусиній кімнаті. А я схопив біленьку з холодильника й одним махом хильнув три чарки. Дружина увійшла, забрала пляшку, в яку я вчепився, як у рятівне коло, і прибрала назад.

– Досить. Не допоможе.

– Ні… ти подивися, яка вона? Спочатку кинула тут усіх – матір свою, мене. А як їй стало хріново, вона прикотила! Справи вона до ладу приводить! Совість раптом прокинулась, тішить її! Ненавиджу!

– Петре… вона справді не жилець. Я дивилася на папери.

Ліка дуже добре знала англійську.

– Далі що? Що ви хочете від мене?

– Нічого. Я не хочу нічого. Ходімо спати, га?

Вночі Ліка будила мене кілька разів. Я кидався і плакав. Мені снився один і той самий сон. Мати виходить за двері з валізою, а я залишаюся. А з нею разом виходить за двері моє щастя, моє дитинство, моє безтурботне життя.

Вранці я став іншою людиною. Ні, я не пробачив матері. Але я зрозумів, повірив, що втрачаю її вже назавжди. Зовсім, назавжди – жодних листів із фотографіями, подарунків та дзвінків звідти вже не буде.

Вона стояла біля вікна, коли я зайшов.

– Я прощаю тебе, мамо. – сказав я.

Це не було правдою, але навіщо їй знати це зараз? Помирати, мабуть, страшно. Мама обійняла мене. Я відчував запах її закордонної перуки, доброї й дорогої, але такої чужої.

Мені вже не було боляче. Я був дорослим, одруженим і майже успішним. І дитинство скінчилося з відходом бабусі.

А незабаром воно закінчиться зовсім. Бо ми діти, поки живі наші батьки – якими б вони не були. Ось таке життя.

Але в цьому житті я знав головне, що у мого сина я завжди буду, і його дитинство закінчиться вчасно. Не надто рано і не пізно, якщо мені відведено долею достатньо часу. Все в руках Божих…

Як би ви вчинили в цій ситуації? Пробачили б матір? Прийняли її? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.