– Мамо, не поводься, як стара бабця! У тебе ще все попереду

Зоя Олексіївна готувалася до приїзду доньки, зятя та онуків. Приїжджали не просто так – на ювілей шістдесят років.

Таня, дочка, обіцяла допомогти, коли приїде, але дещо заздалегідь треба приготувати. Холодець, заливне з риби. Зоя зробила фарш, котлети чекали свого часу в морозилці, залишалося тільки парити, смажити.

А ще прибирання в будинку затіяла, гості приїдуть, сусіди та колеги колишні прийдуть, – чистота та порядок потрібні. Барон загавкав під вікном.

– Забула, йду, милий, йду. Зараз погодую. А хто це в тебе?

Зоя з подивом побачила маленьке кошеня, яке лізло в собачу миску. З-за бочки з водою виглядала сусідська кішка і шипіла вигнувши спину.

Жінка взяла кошеня, вилила в миску їжу для Барона, а воно зі спритністю вирвалось у неї з рук і почало їсти. Барон розгубився і жалібно заскиглив, дивлячись на господиню.

– Не скупися, багато не з’їсть, а тобі я додам. Де ваша господиня? Щось не бачила її сьогодні.

Зоя взяла кошеня, що помітно потовстіло від їжі, і попрямувала до сусідки. Кішка побігла слідом, а Барон взявся до своєї порції.

– Юріївно, ти вдома? Не захворіла?

– Добре, що ти прийшла. Спину прихопило, підвестися не можу.

– Швидку викликати?

– Навіть не знаю. Виклич, інакше не піднятися.

Зоя зателефонувала і почала чекати фельдшера.

– Ти дай кішкам їжі, у холодильнику молоко малому і корм у пакетику.

– Малий наївся, твоя його привела до Барона. Дивись, як рознесло його, а вона голодна.

– Ти пробач, обіцяла допомогти тобі, але видно й у гості не зможу прийти.

– Зараз тебе на ноги поставлять швидко. Новий фельдшер, кажуть добрий, подивиться, й ти вже наполовину здоровий. Ось так.

Зайшов високий, років сорок, чоловік. Після огляду та уколу він почекав трохи.

– Ну як? Полегшало? Сьогодні лежіть, а завтра танцювати можна. Тільки тепер щодня до мене на уколи доведеться бігати.

– Невже бігати?

– Повільно.

– А ви жартівник.

– Треба ж вас веселити. Вставати можна, але без різких рухів.

– Дякую.

Двері за ним зачинилися.

– Лікуйся, я сама впораюся, а в гості приходь, чекати буду. Тобі, напевно, поїсти треба.

– Ні, я посплю, щось у сон хилить, а потім поїм. Начебто легше стало.

– Добре, я двері зачиню, увечері зайду.

Тетяна приїхала вранці одна.

– Мамо, я допомогти, та поговорити, всі інші надвечір під’їдуть. З ювілеєм, матусю. Подарунок буде згодом, на святі.

– Дякую, головний подарунок – ви.

– Головне, щоб ти була здорова.

– Ось за це дякую.

– Ми збираємося синові купувати квартиру. Дід, батько Олега, лишився один, два роки, як вдівець. Він має намір продати свій будинок. Там не будинок, назва одна, земля під ним більше коштує. Але на перший внесок має вистачити.

– Що й казати, молодець. Тільки сам куди йтиме, квартира є? Чи візьмете до себе? Літня ж людина, як тобі сказати… Характер у нього, вимоги, забаганки, звички, чи добре тобі з ним житиме. Скільки йому років?

– Шістдесят сім. Я про це не думала. Мамо, ми його запросили у гості. Він разом з усіма приїде.

– Запросили, гаразд, за столом місця вистачить.

– Ми подумали, що ти та він можете жити разом. Ти вже одна п’ять років, він два. Вам веселіше, та й нам допоможете. У тебе ж три кімнати.

– Що? Ви заміж вирішили мене видати?

– Ні мамо, навіщо одразу заміж, просто живіть. Зараз багато хто так робить.

– У мене був чоловік, твій батько. Все! Чоловіків у будинку більше не буде.

– Мамо, але ж тобі буде легше. А якби навпаки було, ти б до нього пішла?

– Це куди? У його руїну?

– Ні! Якби в тебе був поганий будинок.

– Якби твій батько був поганим господарем, то я б давно втекла від нього. Заміни йому не буде!

– Павло Андрійович нормальна людина, хата просто погана, стара, грошей на ремонт треба багато. Жити там не можливо.

– Ти мені про це не розказуй. Батько твій до останніх днів щось робив. Ось тому я живу, турбот не знаю, а цвях вбити й сама можу. У гості приїде, з вами й поїде, – цього цілком достатньо.

– Мамо, придивись до нього.

– Приймайся за справу, вистачить розмовляти про дрібниці. А то, дивись, й гості почнуть приїжджати.

– Мамо, я прошу тебе. Нам це дуже потрібно. Квартира ж для твого онука. Ти ж залишишся у своєму будинку, думай, що він просто квартирант.

– Досить псувати мені свято!

– Все, мамо, повернемося до цієї розмови після свята.

Гості зібралися до четвертої години. Прийшла і сусідка, їй стало набагато краще. Павло Андрійович приїхав разом із зятем Зої. Онук з молодою дружиною. Ще кілька родичів та добрих знайомих із села.

Весь вечір Павло намагався справити гарне враження на господиню, але це зовсім не виходило. При кожній його витівці Зоя згадувала покійного чоловіка.

Він був веселим, але не дозволяв собі вульгарщини при гостях, чужих і незнайомих. Потім почав критикувати будинок і зібрався його переробити. Ближче до вечора він дістав валізу з машини сина і заніс її до будинку.

– Зоя, що тут у тебе відбувається? – Запитала сусідка, – Я щось пропустила? Ти вийшла заміж? За цього зухвальця? Де ти його взяла?

– Я сама нічого не розумію. Це батько зятя, так би мовити, сват мій. Гість і не більше. Хоча мене намагаються засватати.

– Усе заради квартири для мого онука. Дочка сказала, що я маю пожертвувати.

– Ось нехай дочка і жертвує. Знаєш, як це звучить? Вона приносить тебе в жертву. Розумієш? Ти жертва, а їм зиск.

– Я й сама розумію. Я вже відмовила, а цей з валізою. На що розраховують?

– Якщо що, я поряд. Спина вже не болить. Викинемо.

Місцеві гості розійшлися, дочка та її сім’я залишилися до ранку.

Вранці Таня знову почала розмову.

– Мамо, Павлу Андрійовичу все сподобалося. Ми їдемо за дві години.

– Добре. Я вам зберу, багато салатів залишилося, холодець, огірки, помідори.

– Мамо, нічого не треба. Самі все з’їсте.

– Мені одній цього багато.

– Мамо, ми вже обговорили все. Його валіза вже в кімнаті. Йому все сподобалося.

– Ні! Ми обговорили, але я сказала ні. Везіть його до себе. Мені на старості нікого не треба.

– Але ж ти залишишся сама, а так він про тебе піклуватиметься.

– А не навпаки? Я не збираюся обслуговувати чужого мужика. Все!

– Мамо, не поводься, як стара. У тебе все попереду. Нехай він у тебе тиждень погостює.

– Хочеш, щоб він тут залишився на тиждень, залишайся сама, а я в сусідки поживу в цей час, спостерігатиму.

– Мені ніколи, робота, вдома справ повно. Ти не хочеш постаратися для онука?

– Все, дочко! Мені набридло, мій дім і мені вирішувати. Я залишаюся сама! Валізу мені винести?

– Я думала ти нас зрозумієш. Тепер він, мабуть, і продавати нічого не буде. Через тебе й онук найматиме квартиру. А грошей більше нема!

– Ви зібралися продавати його ділянку, отже, і живе він нехай у вас.

Павло Андрійович зайшов на кухню з пляшкою. Де він її взяв? Напевно, у валізі привіз.

– І ти мені ось це пропонуєш, дочко? Тобі не соромно? Ти знала?

– Але ж вчора свято було.

– А сьогодні воно у нього продовжується. Дві години, ми сперечаємось дві години! Вам час. Прощавайте, Павле Андрійовичу.

– А я не залишаюся?

– Ні, ви їдете із сином.

– А як же наше майбутнє в такому чудовому будинку?

– Тетяно, у вас п’ять хвилин!

Зоя подивилася на годинник і сіла за стіл. Через п’ять хвилин двері за дочкою та її сім’єю зачинилися. Виїхали не прощаючись. Зоя встала і пішла годувати Барона.

– Ну ось ми знову з тобою одні, салати удвох доїдатимемо. Забула зовсім “гостям” віддати. Їж, Бароне, їж, а я до Юріївни зазирну, на чай покличу її.

Зоя з сусідкою пили чай і обговорювали нареченого, що не відбувся, й сміялися. Дві самотні сусідки, дві вдови. Краще так. Допоможуть одна одній. А прати чужі шкарпетки на старості років, – це не для неї, – навіть заради внука…

А як би ви вчинили в цій ситуації? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!