– Мамо, візьмеш дітей на вихідні? Ми з Вадиком на озеро хотіли вдвох з’їздити, відпочити.
– Ганно, вибач, не можу. Ми в Яремчу їдемо на тиждень, завтра вночі виїзд.
– Мамо, ну не можна ж так поводитися! Ти вже не молода, щоб по горах скакати та цілодобово в автобусі трястись. Навіщо тобі ці подорожі? Чого тобі в житті не вистачає?
– Сиділа б удома, як усі пристойні бабусі, онукам пиріжки куховарила. Вже соромно людям у вічі дивитися! Ти ніколи не можеш з онуками посидіти, коли нам треба! Я ж просила скасувати цю подорож!
– Доню, ти хочеш сказати, що я стара? Якщо на пенсії, значить все, життя минуло, так? І мені тільки й залишається, що пироги смажити, та онуків розважати? Пристойна бабуся! Та я, може, все життя мріяла подорожувати, тільки можливості не було.
Ніна Іванівна, відвернувшись до вікна, крадькома витерла непрохані сльози, і продовжила розмову.
– І з онуками я сиджу досить. І про цю подорож ти чудово знала ще з початку місяця. Чому ти вважаєш, що вам можна і треба відпочивати, а мені ні? Я ж сказала, що не скасовуватиму!
– Мамо, ні, що ти! Ти не так зрозуміла. Не стара ти! Вибач, не ображайся. Я ж хвилююсь про тебе. Просто ти справді вже не молода, щоб вести такий спосіб життя!
– Важко людям похилого віку переносити й поїздки, і подорожі. Навіщо це тобі? Це твоїй Тамарі Петрівні вдома не сидиться, вона й тебе за собою тягає! Їй що, ні дітей, ні онуків поблизу, а ти куди, мамо?
– Стара, таки? Пожила, годі, час в брухт, так, Ганно? І справді, пожила я, дочко, тільки пожила не так, як хотіла. Все життя заради інших, заради когось!
– Заради вас з Іваном, заради тата вашого, заради бабусь та дідусів ваших. Та я ж для себе й не жила зовсім, дочко!
– Я може тільки почала жити так, як мені хочеться, а ти мені кажеш, мовляв, вистачить, мамо, пожила ти, час пристойною ставати, та онукам себе присвятити!
– Чому ваше покоління так любить перекладати відповідальність на інших? Чому я, бабуся, маю щовихідних проводити з онуками? А ви, батьки, навіщо тоді? У чому проблема взяти дітей із собою на озеро?
– Мамо, ну нам теж іноді відпочити хочеться! Ми з Вадиком весь тиждень працюємо, тож маємо право відпочити?
– Ви, значить, право маєте, а я, бабуся, вдома сиди, пристойною ставай! Аня, ми з батьком також молоді були, і теж на природу їздили, тільки чомусь вас завжди з собою брали!
– Я розумію, іноді з онуками вихідні провести, але у вас що не вихідні, то у вас плани, в які діти ніяк не вписуються. Ви їх для себе на світ божий привели, а не для мене!
– А вже я з онуками й так достатньо часу проводжу, і дорікати мені не треба. І відпочинок я заслужила не менше за ваше, маю право.
Ганна, щойно дослухавши промову матері, кинула слухавку.
– Ні, ну ти подивися, що за людина! Право вона має! Сьомий десяток розміняла, а все туди ж – відпочивати! І де тільки втомлюється?
– На пенсії й так все життя – суцільний відпочинок. Знову доведеться батькам чоловіка дзвонити, просити, принижуватись. Вони, на відміну від матері, ще працюють, втомлюються, і дуже не люблять, коли онуків їм підкидають.
Ніна Іванівна теж переживала, переживала настільки, що вже хотіла скасувати заплановану поїздку, і навіть зателефонувала своїй подрузі, щоб порадитись, що їй робити.
Тамара, тільки-но почувши, що подруга хоче відмовитися від поїздки, відразу запитала, що трапилося. Почувши причину, Тамара так весело й заразливо засміялася, що Ніна й сама мимоволі посміхнулася.
– Ніно, ну звичайно відмовляйся! Навіть не думай! І це нісенітниця, що ти всю зиму підробляла, і відкладала гроші на свій відпочинок!
– Це ж такі дрібниці – бабця відпочити зібралася! Головне – щоб дочка твоя задоволена була, щоб вони з чоловіком відпочили, а ти й справді, стара вже, вдома сиди, та пироги куховар!
– Ох, Томо, ну ти, як завжди! Ну навіщо ти так? Може й справді я не маю рації, вік вже, та й взагалі, просила ж донька давно дітлахів на ці вихідні взяти.
– Звичайно не маєш рації, Ніно. Ти думаєш, що Аня твоя оцінить цю жертву? Егоїстка вона в тебе, ось що я тобі скажу! Їм ніхто не забороняє відпочивати!
– У них і машина є, і вихідні є стабільними. Я тобі більше скажу, у них у машині навіть місце одне вільне є, могли б і тебе хоч раз із собою покликати. Покликали?
– Та навіщо я їм на відпочинку? Вони молоді, їм удвох побути, бачиш, навіть дітей ніколи з собою не беруть.
– Нехай із дітьми відпочивають, нічого страшного не станеться. А ти не смій у них на поводі йти! Ми на цю поїздку пів літа чекали, та всю зиму працювали, щоб накопичити грошей.
Після розмови з Тамарою, Ніна трохи заспокоїлася. І справді, що це вона розклеїлася? Скільки в неї того життя лишилося? Поки є сили, можливість та бажання, треба їхати. Хто знає, що буде далі?
Якось зовсім несподівано пролетіло життя. Наче тільки жити почала, вийшла заміж та діток прижила, а вже й чоловіка поховала, і діти виросли, та онуків їй подарували.
І Ніна, хоч і не стара, але літня вже жінка. Літня! Слово якесь неприємне, так гірко від нього стає, аж душу вивертає. Пожила, а толку? Що в тому житті бачила?
– А нічого і не бачила, окрім роботи. На роботі робота, і вдома робота. З роботи прибіжиш, і в хлів. Хоч і невелике господарство, а руки прикладати до всього треба.
Діти росли, батьки старіли. На три будинки розривалася Ніна, коли одночасно мама захворіла, і свекор зліг. Тяжко, а куди подітися? Не кинеш батьків, кому вони потрібні на старості років?
Свекра поховали, мама лягла. Потикалася Ніна, пом’ялася, та вирішили вони з чоловіком, що простіше до себе перевезти маму. Батька давно поховали, Ніна ще в дівках ходила. Та й мама пожила не довго.
Діти виросли, весілля грати час. Теж не до відпочинку було. Кредити платити треба, а значить, працювати у двічі більше. Нічого, впоралися.
І сина одружили, і дочку заміж видали. І з житлом допомогли, як змогли. Все, як у людей, нічим не гірше. Про себе і не думали, все для них, для дітей.
Чоловік захворів, його виходжувала. Який тут відпочинок, коли невиліковна хвороба зсередини з’їдає. У 55 років вдовою залишилася.
Кому потрібна? Одна лишилася. Наче й дітей двоє, а полетіли дітки з гнізда, свої сім’ї, свої інтереси. То на курорти їздять, то на природу. Зателефонуєш їм, все ніколи.
Воно і зрозуміло, один одним насолодитися хочуть, не до матері. З дітьми не поспішають, все для себе пожити хочуть.
Дякую Тамарі, не кинула в біді. Не залишила Ніну віч-на-віч зі своїм горем. З подачі Томи, корову Ніна продала, і курей-гусей перевела.
Досі слова подруги з вдячністю згадує Ніна.
– Ніно, ну і на який тобі ця корова здалася? Здоров’я останнє з нею занапастиш. Діти виросли, роз’їхалися, кому молоко пити?
І справді, кому? Недовго Ніна сумнівалася, продала корову. Набагато простіше жити стало. Це спочатку важко було, все поривалася в хлів бігти, а потім нічого, звикла, зітхнула спокійно. Ні тобі сіна, ні гною. І без молока не пропала.
Якось знову та сама Тома покликала на відпочинок. Мовляв, поїхали, Ніно, чого вдома киснути? Їхати недалеко, на таксі тисячу гривень.
На сонечку кісточки погріємо, в озеро поринемо, на гори помилуємося, переночуємо на природі, біля багаття посидимо.
Сумнівалася Ніна, ну що за дурниці? Сто років нікуди не їздила, які озера? Молодь лякати своїм тілом обвислим? Та в неї й купальника нема, куди їхати? І жити, мовляв, де ми будемо?
З Тамарою сперечатися марно. Якщо щось на думку спаде, обов’язково в життя втілить. За купальником на ринок, їх там хоч греблю гати, на будь-який смак і гаманець. Таксі в будь-який час викликати можна, а жити – так будиночків на озері повно.
Ніна вагалася, ну які будиночки? Зроду вона їх не бачила, та й коштують, напевно, дорого.
– Не дорожче грошей, подруго! Вирішено, їдемо!
І так Ніні ці вихідні запам’яталися! І душею, і тілом жінка відпочила. Дочка посміялася, ти, мовляв, дивися, мамо, заміж не вийди з такими відпочинками.
Так і повелося, що дві подруги, Ніна та Тома, стали на природу виїжджати. Спочатку у себе в районі все об’їздили, потім і на інші райони перейшли.
Простіше стало, бо розумні люди почали організовувати спільні поїздки. Набирається група охочих у певне місце та час, та й поїхали.
Різні люди у таких поїздках зустрічаються. І молоді, і старі. І добрі, і не дуже. Своя компанія з’явилася у Ніни з Томою, такі ж люди похилого віку, але з молодою душею.
І взимку, і влітку їздили на такі відпочинки. Зручно. І за ціною прийнятно, і поїхати можна без проблем. Маленька річка, скоріше струмок, але так приємно влітку посидіти поряд, і насолодитися прохолодою.
Син далеко живе, два рази на рік приїжджає, і за маму тільки радий, що знайшла вона захоплення до душі, а ось дочка обурюватись стала.
Особливо після того, як один за одним двоє діток з’явилося, та допомога матері знадобилася. Ніна не відмовляла у допомозі, з онуками сиділа, з садка забирала, у вихідні залишалася з ними, поки Аня з чоловіком удвох побути хотіли.
Але від свого відпочинку, через доньку, жінка відмовлятися не збиралася. Зрештою у онуків є не лише батьки, а й друга бабуся з дідусем.
Тільки донька і слухати не хотіла, все соромила Ніну, мовляв як же так, ти вже літня, а все відпочивати їздиш.
І свати теж пальцем біля скроні крутили – де це бачено, на цвинтарі прогули ставлять, а вона по пляжах катається. Грошей багато? Допоможи дітям, їм тяжко двох дітей тягнути!
Грошей у Ніни багато не було, але в допомозі дітям вона ніколи не відмовляла. На дні народження та інші свята дарувала нехай не дорогі, але потрібні подарунки, та й так доньці тисячу-другу підкине.
Та й, заради справедливост, варто сказати, що сидіння з онуками – допомога теж дуже відчутна.
Ганна сильно образилася, коли мати відмовилася дітей на вихідні взяти, та поїхала відпочивати. Образилася так, що подзвонила братові, і на матір нажалілася, мовляв, зовсім вона на старості років з глузду з’їхала.
Іван сестру вислухав, але на її подив, не підтримав. Ось ти, мовляв, Анька, доросла людина, а ображаєшся, як маленька.
– Мама тобі нічим не зобов’язана і допомагає, як може. Невже вона цього відпочинку не заслужила? Адже вона все життя працювала за двох. Ех, ти, сестричко!
– Молодий чоловік, літній, або старий, він вільний жити так, як йому хочеться. Відпочивати активно, або сидіти вдома з телевізором в обіймах – це тільки його справа.
– Та й те, куди ця людина витрачає свої гроші – це особиста справа кожного. Відмовилася бабуся з онуками посидіти, на догоду своїм планам та бажанням?
– Тож вибачте, у онуків батьки є, і ці батьки просто вирішили відпочити від дітей, зіпхнувши їх на бабусю. А бабуся теж людина, і теж хоче відпочивати так, як їй хочеться!
Однак, знайшлися ті, хто матір засудив за те, що відмовила доньці, і ті, хто повністю підтримав її рішення.
Тут скільки людей, стільки й думок. Наші батьки нічим нам не зобов’язані. Дітей ми для себе на світ божий приводимо. Змогла посидіти з дітьми – дякую! Ні – вибач, мамо, за занепокоєння! Ви зі мною згодні, чи є заперечення?
