Артем роздратовано кинув смартфон на стіл. Екран ще світився, показуючи листівку з пухнастим зайцем та написом: «Нехай день буде сонячним!».
Йому було тридцять п’ять. Він був провідним програмістом у великій IT-компанії. Його життя складалося з дедлайнів, спринтів та нескінченного потоку інформації.
Його мама, Віра Павлівна, жила у маленькому селищі за триста кілометрів. Вона освоїла WhatsApp пів року тому, коли Артем подарував їй свій старий смартфон.
І з того часу його життя перетворилося на пекло з гіфок.
Кожен ранок починався з “чашечки кави” у пікселях. Кожен вечір закінчувався “ангелом-охоронцем”.
Артем спочатку ввічливо відповідав смайликом. Потім почав ігнорувати. А сьогодні зірвався.
Віра Павлівна прочитала повідомлення сина.
“Не писати, якщо новин немає”!
Вона подивилась у вікно. За вікном йшов сірий осінній дощ. Які новини? Кіт Барсік спіймав мишу?
Сусідка тітка Валя знову посварилася з листоношею? Тиск із ранку стрибнув до ста вісімдесяти?
Хіба це новини для сина, котрий «робить цифрове майбутнє»?
Вона тихо зітхнула, витерла сльозу куточком хустки й вилучила заготовлену на вечір листівку з побажанням добраніч.
– Добре, Артеме. Не буду, – надрукувала вона одним пальцем, довго потрапляючи у потрібні літери. І стерла. Навіщо відволікати?
Вона просто поклала телефон на комод.
Артем насолоджувався тишею. Жодних вібрацій у кишені. Жодних дурних відео.
– Нарешті зрозуміла, – думав він.
Минув тиждень. У п’ятницю ввечері він сидів у барі із друзями.
– А моя мені вчора відео скинула, як огірки солити, – сміявся колега. – Каже, знадобиться!
Усі засміялися. Артем дістав телефон. Відкрив чат із мамою.
Останнє повідомлення від нього: «Не писати, якщо новин немає».
Статус: «Був(а) у мережі: 6 днів тому».
Артема кольнуло дивне почуття. Мама ніколи не вимикала інтернет. Вона говорила:
– Раптом ти подзвониш, а я не побачу.
Він набрав її номер. Довгі гудки. Нескінченні, тягучі.
“Абонент не відповідає”.
Він набрав ще раз. І ще.
Тривога, холодна та липка, почала підійматися від шлунка до горла.
Артем гнав машину нічною трасою, порушуючи всі правила. Він дзвонив сусідці, тітці Валі.
– Валю, де мама?!
– Ой, Артеме… Та я не знаю. Я до неї стукала два дні тому, думала, вона пішла в магазин. Світло не горить. Може, до сестри в райцентр поїхала?
Артем знав, що у мами немає сестри у райцентрі. У мами взагалі немає нікого, крім нього. Він влетів у селище о третій годині ночі.
Будинок стояв темний. Хвіртка була не замкнена. Артем рвонув двері. Зачинено зсередини.
– Мамо! Мамо, відчини!
Він вибив шибку, не відчуваючи, як уламки ріжуть руки. Вліз усередину. У хаті було тихо. Тільки цокав старий годинник.
Мама лежала на дивані у вітальні. У тому самому халаті. Вона спала.
Артем підбіг, схопив її за руку. Рука була тепла.
Віра Павлівна розплющила очі. Мутні, злякані.
– Артеме? Ти чого? Сталося що?
Артем сповз на підлогу, уткнувшись чолом у її коліна. Його трясло.
– Мамо… Чому ти слухавку не брала? Ти чому в мережу не виходила?!
– То ти ж сказав… не писати, – розгублено прошепотіла вона, гладячи його по голові. – А телефон… він розрядився, мабуть. Я його на комод поклала і не чіпала. Боялася тобі завадити. Я думала, що ти працюєш.
Артем увімкнув світло. На комоді лежав “не живий” смартфон. Поруч лежав зошит. Артем відкрив його.
Це був «щоденник повідомлень». Мама писала у зошит те, що хотіла відправити йому, але не відправила.
– Вівторок. Артеме, сьогодні сонце вийшло. Згадала, як ми з тобою в парк ходили, коли ти був маленький. Ти тоді морозиво впустив і плакав. Люблю тебе.
– Середа. Тиск скакає. Випила пігулку. Не жалітимуся тобі, ти зайнятий. Просто знай, я пишаюся тобою.
– Четвер. Бачила уві сні батька. Він просив передати, щоб ти беріг себе.
Артем читав ці рядки, написані кострубатим почерком, і відчував, як усередині нього руйнується стіна цинізму.
Ці «дурні картинки», ці смайлики, ці безглузді листівки – це був її спосіб сказати: “Я тут. Я жива. Я думаю про тебе”.
То справді був її цифровий пульс. А він цей пульс зупинив.
Якби в неї стався напад, він би навіть не дізнався. Бо сам заборонив їй подавати сигнали.
Артем залишився на вихідні. Він полагодив паркан, налаштував телевізор. І купив мамі новий телефон із великим екраном.
– Мамо, – сказав він перед від’їздом. – Надсилай.
– Що надсилати, синку?
– Все. Котів, листівки, погоду, рецепти пирогів. Щодня! Чуєш? Щоранку! Я хочу знати, що в тебе «добрий ранок». Для мене це… важливо. Це означає, що ти є.
Він поїхав назад у місто. Телефон пискнув. WhatsApp. Мама.
Зображення: товстий рудий кіт в окулярах тримає букет ромашок. Напис: «Щасливого шляху, синку!»
Артем усміхнувся. Вперше за довгий час щиро.
Він натиснув на значок мікрофона:
– Дякую, мамо. Кіт класний. Я доїду – зателефоную.
Мораль:
– Докучливі повідомлення від батьків – це не спам! Це єдина ниточка, яка пов’язує їх із вашим світом, у якому їм уже немає місця! Не обривайте її!
– Якось настане день, коли ваш телефон замовкне назавжди. А ви віддали б все на світі за одну дурну листівку з написом «Доброго ранку», але отримувати її буде вже не від кого…
Дякую Вам, шановні читачі, за ваші слушні коментарі та вподобайки! Читайте із задоволенням!
