– Хто там дзвонить? – Запитав Володимир дружину, не відриваючись від комп’ютерної гри.
– Мама,- відповіла Наталя, глянувши на телефон чоловіка, – відповідатимеш? – Простягла вона йому телефон.
– Ні, потім передзвоню.
– Може мені відповісти? – Запитала Наталя.
– Не треба, – продовжуючи грати, відповів Володимир, – зараз почне питати де я, і чому я не відповідаю їй. Потім, коли дограю, передзвоню.
– Що ж він не відповідає? – хвилювалася Шура, – два тижні не дзвонить. Може що трапилося?
Шура від хвилювання не знаходила собі місця, і зателефонувала невістці, щоб дізнатися, чи все в них добре. Чи не сталося чого з Володею?
– Тепер мені твоя мати дзвонить, – оголосила чоловікові Наталя, – от якщо чорта, немає жодного бажання з нею розмовляти. – Вислуховувати про її болячки, та пояснювати, що таке сталося, що її Володя не дзвонить їй.
– Не відповідай, – роздратовано сказав Володимир, – сам потім передзвоню.
У серці Шури оселилася тривога за сина. Якби в них було все добре, хіба б вони не відповіли їй?
– Ну та гаразд, – подумала Шура, може по магазинах ходять, не чують моїх дзвінків, там же гомін такий у цих супермаркетах. Після обіду передзвоню.
Шура здригнулася від дзвінка, але потім зрозуміла, що це дзвінок біля воріт. Вона пішла відчиняти хвіртку.
Прийшла сусідка Тоня, така ж самотня, як і Шура. Підтримують вони з нею одна одну, і навідуються одна до одної. Вік, мало, що станеться.
– Привіт, сусідко. Ти ще жива?
– Та поки Бог милував, жива, – відповіла Шура, – проходь Тоня, кави поп’ємо, та поговоримо, може я і заспокоюся.
– От з ранку млинців напекла, – сказала Тоня, – сир у них загорнула. Мама моя дуже любила такі млинці, скуштуй Шура, та згадай мою маму.
– Царство небесне рабі Божій Ганні, – перехрестилася Шура.
– Ось скільки років нема моєї матусі, сама вже стара, а сумую я за нею, – зізналася Антоніна, і по її щоках покотилися сльози.
– Нещодавно наснилася. Сидить така маленька, акуратненька, у своїй білій хустці й посміхається, а я хочу її обійняти, уткнутися обличчям у її плече, відчути її запах, розплакатися і сказати: “пожалій мене мама”, ну ось, як у дитинстві, а не можу, щось не пускає мене до неї.
– Я їй кажу: “Мамо, ну чому ти мене не обіймеш?” А вона віддаляється від мене, і я прокинулася.
– Ну значить тобі ще не треба туди, до мами, – розливаючи каву, сказала Шура, – поживеш ще. А я дзвоню Володі, а він не відповідає, невістці дзвоню, теж не відповідає, душа болить. Що там у них?
– Може, що сталося? І прийти до них, як сніг на голову, не можу. Вони мене до себе і не звуть. Так, з нагоди до них ходжу, коли день народження у когось, та й то на запрошення.
– Не дуже невістка мене вітає. Та я й не нав’язуюсь, аби дзвонили, щоб мені бути спокійною, що в них все добре.
– Та нічого в них не трапилося, заспокойся, – сьорбнувши каву, сказала Тоня, – мода у них така не дзвонити матерям.
– Я, коли була жива мама, щодня до неї ходила, телефонів тоді не було. Старенька вона, а я розуміла, що близький її відхід, і дорожила кожною миттю, щоб побути з нею.
– Звала її до себе жити, а вона в жодну. “Хочу на той світ піти у своїй хаті”- говорила. Мій Сашко і по три тижні мені може не дзвонити.
– А я сама зателефоную йому, і кажу, що сконаю тут, прилипну до підлоги, будете мене відшкрібати, – сміється Антоніна.
– А він мені: “Ну що ти починаєш? Все ж в тебе є – живи та тішся”. Ось живу, і тішуся.
– Та я до них і не нав’язуюсь, тільки б дзвонили, – пояснила Шура свою тривогу.
– А хто до них нав’язується? Не так легко до них нав’язатися. Ось телевізор у мене не показує, дзвоню Сашкові, й прошу мені допомогти, налаштувати.
– А він мені почав пояснювати – або дерево десь виросло, або будинок збудували, й тому антена не ловить сигнал. На цьому допомога закінчилася.
– Кажу йому: дякую синку, що встановив причину, тепер мені все ясно, полізу на дах антену правити. І що?
– “Чого ти починаєш?”- Почула я у відповідь, на тому допомога і закінчилася. Знайшла службу, заплатила вісімсот гривень – телевізор і показує.
– А ось нещодавно надіслав фотографії. Їздили вони з невісткою в лісосмугу за абрикосами, і відра з абрикосами стоять, штук шість.
– Ну я, візьми, та й відправ повідомлення, що теж хочу цих абрикос. Ну то й що? Ні відповіді, ні привіту, ні абрикос. Пішла на базар, купила абрикос, на собі притягла. І тільки щось скажу, відразу чую: “Ну чого ти починаєш?”
– Коли Володя на світ з’явився, мені бабуся сказала: “Ой, Шурко, хлопчисько, бідолашна ти. На що вони потрібні, ці хлопчаки?
– У мене всі сини, й нікому я не потрібна. У сусідки два сини, та дві доньки. Ось вона щаслива, що в неї доньки – вони до матері ближче.
– Не переймайся подруго, зараз і доньки не ті, – заспокоювала сусідка Шуру, – нині, не те що колись. Зараз доньки бувають гіршими за наших синів. Тож живемо, і радіємо.
– Радіємо, що наші сини не мають шкідливих звичок, не вживають заборонені речовини, і на тому спасибі Господу. А ще я рада Шура, що Бог дав мені таку сусідку.
– Ось стільки років, можна сказати все життя, ми з тобою товаришуємо, а тепер, на старості років доглядаємо одна одну – це дорогого вартує.
– Як кажуть – якщо є кому розповісти свій сон, значить ти не самотня, і це правда. А тривога за дітей – це друга, а можливо, навіть перша наша подруга. Мати, вона на те й мати, щоб до кінця днів своїх, турбуватися за дітей.
Тоня пішла, а Шура знову зателефонувала Володі.
– Мати дзвонить,- гукнула Наталя чоловікові, дай відповідь нарешті, а то в гості підемо, вона й туди буде телефонувати.
– Добре, давай сюди телефон, – сказав Володимир.
– Привіт синку, – сказала Шура, і її серце застрибало від радості, що Володя відповів їй.
– Привіт, мамуль, – не відриваючись від комп’ютера, відповів син.
– Чого ж ти так довго мені не дзвонив, синку, я ж хвилююсь.
– Мамо, а чого ти хвилюєшся, у нас все добре, немає приводу для хвилювання.
– Я рада, що у вас все гаразд. Ну ти можеш мені частіше дзвонити, щоб я не хвилювалася?
– А я тобі й так дзвоню.
– Ну ось уже два тижні не дзвонив.
– Та замотався якось. Ніколи було.
– Дві хвилини не можеш знайти для матері, щоб зателефонувати? Що ж ти не питаєш, як я живу, синку? Богу душу віддам тут, ти й не дізнаєшся.
“Сусіди подзвонять, ось і дізнаюся”- подумав Володимир, а матері відповів:
– Ну що ти починаєш, мамо?
Бажаю вам, шановні читачі, щоб ваші діти не тільки часто вам дзвонили, а й відвідували вас, та допомагали.
Можливо, хтось в цій розповіді впізнав себе, а хтось, навпаки, скаже, що такого не може бути. Але, на жаль, в житті й не таке буває…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.
