Людмила Василівна стояла біля плити та смажила котлети. Багато котлет. На пательні було вісім штук, але цього було мало для сім’ї з п’яти людей.
Точніше, офіційно у квартирі жили троє – вона, та донька Аліна із зятем Сергієм. А фактично вже третій місяць до них додалися онуки – Діма, Катя та маленький Петрик.
– Бабу, а котлетки скоро будуть? – зазирнула на кухню восьмирічна Катя. – А можна я поки що яблучко з’їм?
– Звісно, люба, – посміхнулася Людмила. – Тільки помий спочатку.
Діти старшої доньки Наталі оселилися в травні, коли закінчився навчальний рік. Наталя розлучилася пів року тому, аліменти колишній чоловік платить копійчані, на орендовану квартиру грошей не вистачило. А тут бабуся поряд живе, діти її обожнюють!
– Мамо, ну скільки можна готувати на цілу юрбу? – Невдоволено буркнула Аліна, входячи на кухню. – Продукти дорожчають щотижня!
– Аліночко, діти ж голодні. Як їх не погодувати?
– А де їхня мати? Чому вона не залишає грошей на продукти?
Людмила зітхнула. Наталя справді не давала жодної гривні на утримання своїх трьох дітей. Приїжджала у вихідні, привозила пакет яблук, або печива, цілувала дітей, та їхала назад.
– У неї грошей немає, сама ледве кінці з кінцями зводить.
– У неї грошей немає, а у нас є? – обурилася дочка. – Ми з Сергійком накопичуємо на перший внесок, а тут виходить, утримуємо чужих дітей!
– Не чужих, а рідних, – поправила мати. – Це ж племінники твої!
– Племінники, так, але не мої діти! Хай мати їх годує!
У цей момент на кухню зайшов Сергій. Почув розмову і похитав головою:
– Людмило Василівно, а скільки ми на місяць витрачаємо на продукти тепер?
– Ну, тисяч дванадцять, мабуть.
– А раніше витрачали сім.
Аліна кивнула:
– Ось саме. А Наталка навіть не цікавиться, у що нам обходиться утримання її дітей.
– Аліна, як ти можеш таке казати! – обурилася Людмила Василівна. – Діти ж ні в чому не винні!
– Діти не винні, але й ми не зобов’язані їх утримувати. У них є матір!
З кімнати почувся дитячий сміх. Діма з Катею грали у хованки, а чотирирічний Петя повзав під столом. Звичайна картина для багатодітної родини. Ось тільки родина не їхня.
– Може, поговорити з Наталею? – запропонував Сергій. – Пояснити ситуацію.
– А що пояснювати? – Фиркнула Аліна. – Вона чудово розуміє, що діти у нас на повному пансіоні. Просто їй так зручно. Мамо, а довго ще діти тут житимуть? – Запитала Аліна, накриваючи на стіл.
– Не знаю. Наташа каже, доки не встане на ноги.
– А коли вона встане? За рік? За два?
Людмила промовчала. Наталя працювала продавчинею у крамниці, отримувала мало. Винаймати квартиру на чотирьох їй було не по кишені. Найпростіше було відправити дітей до мами.
– Бабуся, а можна ще котлетку? – попросив Діма, заглядаючи у пательню.
– Звісно, синку. Їж, ти ж ростеш.
Аліна подивилася на племінника і зітхнула. Хлопчику одинадцять років, апетит хороший. За обідом з’їдає майже, як дорослий чоловік.
– А чому мама не живе з нами? – Запитала Катя.
– У мами робота. Треба гроші заробляти.
– А навіщо їй гроші, якщо бабуся все купує?
З вуст немовляти, як то кажуть. Аліна багатозначно подивилася на матір.
Увечері, коли діти заснули, сім’я зібралася на кухні. Сергій підраховував витрати у телефоні, Аліна мила посуд, Людмила Василівна заварювала чай.
– Слухайте, – сказав зять, – треба щось вирішувати з дітьми, незабаром школа.
– А що пропонуєте? Вигнати їх надвір?
– Пропоную поговорити з їхньою матір’ю, – твердо сказав Сергій. – Нехай або забирає, або дає гроші на їхнє утримання.
– І скільки вона може дати? Отримує ж мало.
Наступного дня приїхала Наталя. Привезла торт та нові розмальовки. Діти кинулися обіймати її, вона поцілувала всіх трьох.
– Як справи, малеча? Не сумували?
– Мамо, а коли ти нас забереш? – Запитав Діма.
– Скоро, синку. Мама ще трошки попрацює, грошей назбирає, і забере.
Аліна стояла у дверях і слухала.
– Наташо, можна поговорити? – Покликала вона сестру на кухню.
– Звісно. Як справи? Як робота?
– Робота нормально. Хотіла про дітей поговорити.
– Про моїх? А що з ними?
– Нічого особливого. Просто вони вже три місяці живуть у нас, а ти жодного разу не залишила грошей на них.
Наталя спохмурніла:
– А скільки потрібно?
– Ну, хоча б частину витрат.
– Просто у мене зараз грошей зовсім немає.
– А у нас є? Ми збираємо на квартиру, а виходить, утримуємо твоїх дітей!
Наталя образилася:
– Ніхто тебе не примушує. Хочеш – заберу дітей додому.
– Куди додому? У твою кімнату?
– Якось помістимося.
Людмила Василівна втрутилася у розмову:
– Дівчатка, не сваріться. Онуки почують.
– Мамо, я не сварюся, – сказала Аліна. – Я прошу сестру брати участь у утриманні своїх дітей!
– Я беру участь, як можу, – огризнулася Наталя.
– А куди поділися аліменти?
– На квартиру, на їжу, на себе. На життя коротше.
Розмова затихла. Наталя пограла з дітьми ще годину та поїхала. Вони сумно махали їй з вікна.
Серпень пролітав швидко. Наближалася школа, і Людмила почала переживати. Діму треба було збирати в п’ятий клас, Катю – в другий.
Одяг, взуття, рюкзаки, зошити. Список виходив значний. Людмила за вечерею поділилася своїми тривогами з дочкою та зятем.
– Може, Наталя сама таки збере своїх дітей до школи? – припустив Сергій.
– На що? У неї грошей немає навіть на продукти, – з гіркотою відповіла Аліна.
Людмила Василівна тільки тяжко зітхнула.
У четвер зателефонувала Наталя:
– Мамо, як справи? Як діти?
– Добре, доню. Тільки до школи скоро, треба їх збирати. Потрібна форма, взуття, рюкзаки, зошити. Список великий.
На тому кінці дроту зависла тиша.
– Мамо, у мене зараз грошей немає.
– А що робити?
– Не знаю. Може, Алінка допоможе? У неї з Сергієм зарплати добрі.
Людмила передала прохання доньки. Аліна вислухала і похитала головою:
– Ні, мамо! Досить! Три місяці годуємо, одягаємо, а тепер ще й у школу збирати маємо?!
– Аліночко, ну, як же так? А діти ж вчитися повинні.
– Повинні! Але збирати їх мусить мати, а не тітка!
– У Наталки грошей немає!
– А у нас є? Ми молода сім’я, збираємо на квартиру. Нехай Наталка сама вирішує свої проблеми!
Увечері Аліна зателефонувала сестрі:
– Наташ, про школу. Ми не можемо збирати твоїх дітей!
– Чому?
– Тому, що у нас на це грошей не вистачає! Ми три місяці їх годували, одягали. Тепер твоя черга.
– Алін, ну ти ж знаєш моє становище.
– Знаю. І знаю, що це твоє становище, а не моє!
– А що мені робити?
– Не знаю. Шукай роботу краще, проси в борг, продавай щось. Але на нас більше не розраховуй.
Наталя заплакала у слухавку:
– Ти ж сестра мені рідна! Як ти можеш бути такою жорстокою?
– Жорстокою? А ти не жорстока, коли підкидаєш дітей родичам, та зникаєш на місяці?
– Я не зникаю! Я працюю!
– Працюєш, а діти на нашому утриманні. Зручно влаштувалася!
Розмова закінчилася сваркою. Наталя кинула слухавку.
Наступного дня Наталя приїхала забирати дітей. Обличчя заплакане, настрій поганий.
– Мамо, збирай дітей. Я забираю їх додому.
– Куди додому? – ахнула Людмила. – У тебе ж кімната маленька.
– Помістимося якось. Якщо тут ми зайві.
Діти не розуміли, що відбувається. Діма питав, чому треба їхати від бабусі. Катя плакала, не хотіла збирати іграшки.
– Мамо, а чому ми не можемо жити у бабусі? – спитав хлопчик.
– Бо тітка Аліна цього не хоче.
Аліна стояла в коридорі та слухала. Наталя налаштовувала дітей проти неї, уявляла себе жертвою.
– Наташ, при дітях навіщо? – не витримала вона.
– А що їм брехати? Ти ж сама сказала, що мої діти тобі тягар.
– Я сказала, що не збиратиму їх до школи. Це – різні речі!
– Для мене однакові.
За годину вони поїхали. Людмила Василівна плакала, Аліна відчувала себе винною, хоча розуміла, що вчинила правильно. Сергій мовчав і рахував, скільки грошей вони тепер зможуть заощадити.
Сім’я тріщала по швах. Наталя образилась і на сестру, і на матір, припинила спілкуватися. Діти мучилися в тісноті і нудьгували за бабусею, але мати заборонила їм навіть дзвонити.
Людмила Василівна дорікала молодшій дочці в жорстокості та байдужості. Аліна з Сергієм продовжили збирати, але ціна цієї можливості виявилася надто високою – вони втратили родину.
Наталя взяла кредит, щоб зібрати дітей до школи. Як вона виплачуватиме борг, вона просто не уявляла…
А ви як вважаєте, слушно вчинила Аліна, відмовившись збирати дітей до школи? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.
