– Мамо, пробач ти мені, мамо, – беззвучно повторювала вона, задихаючись від сліз

З похорону минуло три дні. Ірина нарешті приїхала до маминої квартири, щоб розібрати речі та віддати комусь кішку.

На весь клопіт вона відвела собі термін у три дні – довше не дозволяли справи. Потрібно було повертатися у свою маленьку фірму і знову брати кермо влади у свої руки.

Ірина не встигла вставити ключ у замок, як двері відчинилися. На порозі стояла сусідка – тітка Марія.

– Ой, Ірочко, ти приїхала. А я ось кішку вашу погодувати зайшла… Ну, чистий звір! Шипить, гарчить, ховається. Вона й раніше нікого, крім твоєї мами, не визнавала, а тепер і поготів.

Може, хоч до тебе підійде… Ну йди, йди, мила, до хати, тобі напевно одній побути треба, а я тут із цією кішкою…

Тітка Маша пішла до себе, ще раз співчутливо похитавши головою на прощання.

Іра залишилася сама. Точніше, віч-на-віч із кішкою, жовті очі якої пильно стежили за нею з-під дивана.

– Киць-киць-киць… – Ірина зазирнула під диван, але Муся зустріла її агресивним шипінням.

Жінка зітхнула та пішла на кухню, заварювати чай із дороги.

Мамина кухня була такою ж затишною, як у дитинстві. Баночки з чаєм і спеціями, мамині серветки, прихват ручної роботи.

Лише кілька років тому, коли мама підібрала на вулиці кошеня, до вивіреного роками порядку додалися нові речі: миски, вовна, пакети з сухим кормом.

Ірина повільно пила гарячий чай і роздумувала над тим, наскільки ж мамі була дорога ця шкідлива вихованка.

За що вона її так любила? Шиплячу, що дряпається, шкідливу. Потрібно зателефонувати до притулку. Нехай забере хтось цього монстра.

Весь вечір Ірина розбирала речі. Мамині старі сукні, книги з рецептами, коробочки з гаптуванням.
Муся вилізла з-під дивана та уважно стежила за Іриною, сидячи у дверях кімнати, на безпечній відстані.

Ірина від нудьги почала розмовляти з кішкою вголос:

– Ось бачиш? Мамина улюблена сукня. Вона у ній була на моєму випускному. Так пишалася моїм червоним дипломом.

– На новосіллі теж у ній була, коли я купила квартиру. Все журилася, що далеко живу.

– Ось сумочка… Чеки з ветеринарки… Ох, і намучилася вона з тобою, тварино. Постійно дзвонила і скаржилася мені, що ти хворієш. Я гроші на лікування скидала…

Кішка мовчки сиділа в одній позі, трохи схиливши голову, і, здавалося, уважно слухала.

– А потім все хвалилася тобою. «Муся зловила мишу!» «Муся навчилася відчиняти лапкою двері!», «Я Мусі нову лежанку зробила!». Любила вона тебе…

Іра зітхнула і запакувала останню партію речей із полиці в пакет. Завтра все це вирушить на смітник.

Залишився останній ривок – антресолі. Тут, серед пакетів зі старим взуттям, ялинкових іграшок і підшивок журналу Burda Ірина виявила кілька старих коробок, що сильно запилилися.

В них були її дитячі речі. Ось пінетки. Ось радянська целулоїдна лялечка, її улюблена. Ось фотографії…

Мама, – молода, красива, усміхнена. І поруч першокласниця Іра, серйозна, насторожена.
А ось малюнки. Яскрава, плямиста квітка, більше схожа на червону ляпку, і підпис:
«Іра Самойлова, 1 «а» клас»

Ірина, мимоволі посміхнувшись, сіла на диван. Кішка беззвучно підійшла ближче та понюхала коробку. Жінка простягла до неї руку, але тут же почула обурене «ш-ш-ш-ш» і боязко відсмикнула долоню.

Муся відскочила назад і знову дивилася на Ірину уважними, злими очима.
***
Наступного дня Ірина зайнялася кухнею. Розібрала вміст холодильника, упакувала крупи, окремо поклала «посаг» Мусі, включаючи лежанку та дряпалку.

Провозилася вона до вечора. Муся кілька разів підходила до напувалки та неохоче гризла корм.
Решту часу кішка насторожено дрімала на кухонній шафці під стелею, при кожному шереху розплющуючи жовті очі та спостерігаючи за Іриною.

Надвечір втомлена жінка зайнялася останнім пунктом свого розбору – маминими документами. Вона зібрала те, що знадобиться у нотаріуса, склала окремо непотрібні папери та старі платіжки.

І раптом побачила на дні старої теки зі стертим написом «Наш випуск» якийсь лист. Почерк був мамин:

– Ірочко! Швидше за все, мене в живих уже немає, якщо ти це читаєш. Заповіт я не залишала, адже ти одна в мене, доню, спадкоємиця.

– Залишу лише останнє прохання. Я знаю, ти в мене бойова дівчинка, рубаєш з плеча. Напевно всі речі мої тепер викинеш, адже ти їх завжди старим називала.

– Ну, бог із ними, викидай. Про одне тільки прошу – не віддавай нікому Мусю!

– Знаєш, коли ти поїхала, мені так самотньо було… Одне втішало, – думала, ти вийдеш заміж, онуки підуть, на літо приїжджатимуть.

– Але ти в мене в батька пішла, – вперта, кар’єристка. Що ж, значить, така твоя доля. Я змирилася.
Тільки знаєш, дитинко, самотня старість – це дуже важко.

– А тут кішечка знайшлася, Муся. Я з нею і по лікарнях і по магазинах з іграшками. Зовсім, як із тобою у дитинстві.

– Наче дитина в мене з’явилася, така ж вперта, характерна, як ти. Я навіть лежанку їй з твого старого светра пошила, пам’ятаєш, того, синього?

– Муся та твої дзвінки, – от і всі мої приводи жити, та рано вставати… Ти вже забери її, Ірочко. А мене вибач, якщо чим тебе образила. Не плач по мені сильно. Мама.

Лист випав із тремтячих рук Ірини й вона знесилено опустилася в крісло, та заплакала.

– Мамо, пробач ти мені, мамо, – беззвучно повторювала вона, задихаючись від сліз.

В руку ткнулося щось мокре й холодне. Поруч стояла Муся і стривожено дивилася на Ірину. Замість звичного злого шипіння пролунало обережне запитальне «Няв?»

– Що, сестро, завтра додому поїдемо, – усміхнувшись їй крізь сльози, сказала Ірина…

Вранці Ірина передала продукти тітці Марії, мамині речі відвезла до центру допомоги нужденним.
А в перенесення Мусі поклала лежанку, ту саму, зі свого синього светра…

Ось така сумна життєва історія до вашого прочитання. Пишіть свої відгуки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!