Кіра Іванівна, ніяк не могла звикнути до нового місця. Колишній, головний інженер заводу, мати трьох дітей, не могла навіть припустити, що коротатиме свою старість у будинку для людей похилого віку.
Колись, у жінки було цікаве, бурхливе життя. Кіра розривалася між будинком та роботою. Як вона примудрялася чудово господарювати, займатися вихованням двох дочок і сина, і викладатися на повну в роботі, не знав ніхто крім неї самої …
Але, мабуть, щось Кіра упустила у вихованні своїх дітей, хоч і намагалася їм прищепити з дитинства любов до ближнього і доброту.
Настав час, коли стара, безпорадна жінка, виявилася не потрібна своїм дітям. Сина вона не бачила вже років двадцять п’ять, Мишко як поїхав за кордон працювати, так і залишився там.
Щорічно, вона отримувала від нього листівку на Новий рік і на цьому все. Доньки були обидві тут, поруч, але кожна мала свою сім’ю, турботи…
Жінка дивилася у вікно та плакала. Надворі тихо йшов сніг, і там, за парканом, вирувало життя.
Наближався Новий рік. Люди поспішали додому, несли гарні пухнасті ялинки. Кіра заплющила очі та посміхнулася. Вона згадала, як колись чекала на це свято не менше за своїх дітей.
Адже цього дня вона мала день народження. Вдома, завжди збиралося багато гостей, було дуже весело та радісно. А зараз, вона сиділа одна в цій маленькій кімнатці, навіть її сусідка по нещастю, Ганна Василівна, пішла кудись з самого ранку. Напевно, жінці набридло сидіти з сумною Кірою.
Раптом у двері пролунав стукіт.
— Заходьте! – крикнула жінка.
До кімнати зайшли кілька стареньких, на чолі з Ганною Василівною.
– З Днем народження! Щастя, міцного здоров’я! — крикнула одна з життєрадісних стареньких, і простягла іменинниці в’язані шкарпетки.
– Ой! Дівчата! Я не чекала… — розгубилася Кіра.
— Ганно, ти б хоч попередила мене!
— То це ж сюрприз! — промовила Ганна Василівна, і витягла великий торт.
— Проходьте, сідайте, зараз чай питимемо з тортом! — клопотала біля гостей іменинниця.
Сиділи бабусі довго. Спочатку відзначили День народження, а згодом і Новий рік. Співали пісні, згадували про минуле життя.
Дивно, але жодна з них не згадувала в розмові дітей. Напевно, це була болісна тема для всіх мешканців цього будинку.
Кіра Іванівна трохи пожвавішала. В очах з’явився блиск, адже до цього її погляд був як у собаки, якого господар вигнав на вулицю. Вже стало світати, і гості потихеньку розбрелися по своїх кімнатах.
Кіра довго ще крутилася, і заснула лише вранці.
– Мамо! Мамочка! З днем народження! З новим роком! — почулося десь далеко.
Жінка посміхнулася, їй снився син, Мишко. Він так змужнів, став дорослим чоловіком.
— Мамо, прокинься. Вона хворіє? Може, їй погано? – Запитав у чергової.
– Ні. Вони з дівчатами святкували новий рік до пізна, — відповіла та.
Кіра розплющила очі, і підскочила на ліжку від несподіванки.
— Мишко? То це не сон? — сльози струмком стікали по щоках жінки. Від несподіванки вона не могла навіть говорити.
– Не сон…
Мамо, я вчора приїхав, хотів сюрприз зробити…
Чому ти не повідомила, що Олена з Катькою, заперли тебе сюди? Я ж гадав, що в тебе все добре.
– Так у мене все гаразд. Он, учора з подругами Новий рік відзначали та день народження, — сумно посміхнулась мати.
– Так. Часу у мене не багато, збирайся, я квитки вже взяв. Сьогодні вночі в нас поїзд.
– Куди синку? – Не зрозуміла Кіра.
— Додому мамо, ми їдемо додому. Не хвилюйся, дружина в мене чудова і вже чекає на нас. Хоч з онуком познайомишся!
– Мишко … Це так несподівано, – заплакала жінка.
– Збирайся, це не обговорюється. Я не залишу тебе тут!
Ганна Василівна, спостерігала за всім цим, зі сльозами на очах.
— Збирайся Іванівно, що ти роздумуєш? Он якого сина виховала! Молодець!
– Так.
Мішко у мене дуже гарний. Весь у свого батька! — усміхнулася Кіра Іванівна, і пішла збирати речі…
Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?
