– Це що за килимок? Ольго, ти мені на картоплю траву стелити надумала?!
Зінаїда Павлівна стояла біля хвіртки в гумових галошах і кепці чоловіка, спираючись на сапку, як вартовий на посту. Рулони газону, які Костя щойно вивантажив із багажника, лежали біля її ніг зеленими ковбасками.
– Мамо, це газон. Рулонний. Я тобі телефоном говорила.
– Говорила вона! Шість соток, а їм газон! Ти ще фонтан мені тут постав.
– А що, ідея, – хмикнув Костя, витираючи руки об джинси. – Зінаїдо Павлівно, фонтан вам і огірки поллє.
– Ти, зятю, не ляпай зайвого! Ти мені з минулого літа граблі насадити обіцяв.
Ольга обійшла матір і зупинилася. Доріжки не було. Там, де ще минулого травня лежала плитка до самої альтанки, тяглася вузька грядка з цибулею. Мiсця для вiдпочинку в саду не було, точніше, лишився каркас, по ньому вже дерлися боби.
– Мамо… А альтанка де?
– Не бачиш? Працює тепер.
– Я в ній чай пити хотіла! Ми з Костею її два вихідні збирали!
– Чай і на табуретці п’ється. А боби на табуретці не виростуть.
Ольга розвернулася. Під вікном, де завжди цвіли півонії – бабусині, ще зі старого будинку, – бугрилася підгорнута картопля.
– Півонії куди діла?
– Тамарі віддала. Їй для краси, а мені місце.
– Ти бабусині півонії віддала?! Ти ж над ними сорок років тремтіла!
– Тремтіла, а тепер тремтіти ніколи, – Зінаїда Павлівна сунула дочці відро. – Досить стовпом стояти. Он біля сараю смужка порожня, треба редиску кинути. Кожен клаптик, Олю. Кожен! Земля порожня стояти не повинна.
Костя зазирнув за хлів.
– Тут компостна яма була.
– Була. Я її розкидала. Тепер там гарбузи.
– А де компост?
– У гарбузах.
Костя хрюкнув у кулак. Ольга глянула на нього так, що він відразу з перебільшеною старанністю потягнув рулони назад до машини.
– Мамо, тобі сімдесят чотири роки. Куди тобі стільки? Нас троє, Денис раз на рік заглядає. Куди центнер картоплі?
– Куди треба.
– Це не відповідь.
– А ти не прокурор, щоб я тобі відповідала! Редиску саджай.
Ольга поставила відро на землю. Рівно, денцем у лунку від кілочка. Зняла рукавички, склала одну в іншу.
– Я цього року приїхала відпочивати. Розумієш? Лежати у гамаку. Я купила гамак, мамо! Зелений, з равликами.
– Повісь його на боби. Нехай разом повисять.
Хвіртка рипнула. Без стуку протиснулася Тамара Іллівна, сусідка з перманентом кольору вареного буряка. У руках – оберемок півонії у мокрій газеті.
– Зіно, я чого прийшла… Не приймаються в мене твої квіточки, в’януть. Забирай. А це… – вона понизила голос і зиркнула на Ольгу, – мою землю під кабачки колись скопаєш? До п’ятниці ж обіцяла. І за минулий місяць я тобі не все віддала, ти не думай, я пам’ятаю.
Ольга повільно обернулася до матері.
– Мамо. Ти що, ще й Тамарину ділянку копаєш? За гроші?
Зінаїда Павлівна вихопила у сусідки півонії і пригорнула до себе.
– Тамаро, йди додому.
– Та я ж нічого…
– Іди, говорю!
Тамара розвернулася, але біля хвіртки кинула через паркан:
– Та що ти шифруєшся, Зіно! Пів села вже знає, на кого ти горбатишся.
Хвіртка ляснула. Зінаїда Павлівна стояла з півоніями, з газети капало їй на калоші.
– На кого, мамо? – тихо спитала Ольга.
Мати не відповіла. Пішла в сарай. І тільки тепер Ольга помітила: на дверях сараю висів новий замок. Блискучий, коморний. Раніше його там ніколи не було.
– Не лізь ти туди, Оль. Сама розповість.
– Сама? Вона мені про півонії сама не розповіла! Про альтанку! Про Тамару!
Вночі, коли за стінкою почулося хропіння матері, Ольга дістала з полиці банку з-під індійського чаю зі слоном. Мати все життя ховала туди найцінніше: квитанції, облігації, обручку. Ключ лежав зверху.
Сарай пах вогкістю та кропом. Костя присвітив телефоном.
Уздовж стіни стояли ящики, на цвяху висів безмін. Стоси пакетів з «Копійочки», акуратно розгладжених. На підлозі картонка, виведена маркером: «Огірки домашні. Без хімії. 80 грн.»
– Костю… Вона торгує!
– Де?
– Біля електрички, де ж ще. Там усі бабці з відрами стоять.
Костя свиснув.
– Зінаїда Павлівна – бізнес-леді. А ми їй по п’ять тисяч на місяць, як недолугі.
– Тихіше ти!
На верхньому ящику лежав зошит у клітинку, обгорнутий у клейонку з вишеньками. Ольга відкрила. Материн почерк, круглий, вчительський: дата, товар, сума. “Редиска – 340. Зелень – 210. Тамара, копка – 1500”. Внизу кожної сторінки те саме: “Віддала Д.” І цифра. Дев’ять тисяч. Дванадцять. Сім із половиною.
– Д. – це хто? – Костя зазирнув через лікоть. – Дачне товариство? За світло обов’язок?
– За світло вона платить з картки.
Ольга перегорнула на останню списану сторінку. Там уже стояло не скорочення. Повністю, з натиском, двічі обведене:
«Денису. Залишилося двісті дванадцять тисяч. До жовтня».
Ольга сіла просто на ящик. Під нею щось хруснуло – пучок сухого часнику.
– Двісті дванадцять тисяч, Кость. Вона моєму синові двісті тисяч огірками віддає.
– Може, він у борг попросив? Чи мало…
– У борг? У пенсіонерки? Яка пенсію у сім тисяч отримує? Він нам місяць тому дзвонив, сказав – все чудово, підвищили!
У хаті спалахнуло вікно, скрипнули двері. Зінаїда Павлівна стояла на ґанку у нічній сорочці та тілогрійці, в руці ліхтарик, промінь уперся Ользі прямо в зошит.
– Знайшла, значить.
– Мамо, що це?
– Поклади зошит, Олю! На місце поклади. І Денису не дзвони. Чуєш мене? Не дзвони – гірше зробиш.
***
– Мамо… ти чого тут?
– Це я хочу тебе запитати! Конверт віддай.
– Олю, не при людях! – Зінаїда Павлівна зробила крок між ними.
Бабця в картатій хустці з сусіднього місця витягла шию:
– Зінко, це твій, чи що? Який по вівторках?
Ольга сунула руку у внутрішню кишеню сина і висмикнула конверт. Денис навіть не чинив опір.
– Мамо, це не мені! Я в банк вожу! Щотижня! Чеки в бардачку, хочеш – покажу!
– А чий кредит?
Денис подивився на бабусю. Бабуся подивилась на огірки.
– Поїхали додому, – нарешті сказала вона. – Там скажу. Не на вокзалі ж білизну полоскати.
Костя сидів на ґанку з насадженими граблями. Побачив вишневу “Мазду” – і граблі самі лягли на сходинку. Він не підвівся. Просто сидів і дивився, як вони виходять із машини.
На кухні Зінаїда Павлівна поклала на клейонку зошит із вишеньками. Розгладила долонею.
– Кредит не Дениса.
– Тату, – Денис стояв біля дверей, не знімаючи кросівок. – Скажи їй сам. Я більше брехати не буду!
Ольга обернулася до чоловіка. Повільно, наче шия заіржавіла.
– Костю?
– Оль… Мийка. Пам’ятаєш, Серьога кликав у долю, автомийка на трасі? Ти сказала – тільки через розлучення.
– Ти сказав, що відмовився.
– Не відмовився. Вклався. А Серьога зник. Разом із обладнанням. А мені кредит не дають, після кіоску кредитна історія – як решето… Я до Зінаїди Павлівни прийшов просто порадитися…
– Порадитись! – Ольга засміялася, і від цього сміху Денис відступив на крок. – З моєю матір’ю! Порадитись!
– Я сама запропонувала, – Зінаїда Павлівна не підвела очей від зошита. – Він у мене на тій лавці сидів білий, як сир. Я дістала паспорт і сказала: поїхали.
– Сама?! А мене спитати ти не могла?!
– А ти б що зробила? Розлучилася! Того ж вечора! Ти вся в мене, Олю. Рубаєш, не дивлячись!
– У тебе?
Мати нарешті підвела голову.
– Я твого батька у сімдесят дев’ятому виставила. Він мотоцикл у борг купив, «Їжак» із коляскою. Я йому валізу на сходи і двері на ланцюжок.
– Горда була. А потім тридцять років цю дачу одна копала. Щовесни копала і думала: а може, треба було разом віддавати?
– Ти все життя казала, що він сам пішов!
– Говорила.
Тиша повисла така, що стало чути, як у рукомийнику капає вода.
– А ти? – Ольга повернулася до сина. – Ти знав і мовчав?
– Бабуся просила. Сказала, у вас із батьком і так через раз… Мамо, я у вихідні таксую, все, що зароблю, туди ж кладу…
– Значить, усі знали. Тамара знала. Бабці на станції знали. Пів селища знало! Одна я, недолуга, гамак із равликами купувала!
– Оль, я поверну, – Костя зробив крок до неї. – Я другий місяць ночами на складі…
– Вночі? Ти казав – інвентаризація! Я тобі бутерброди загортала! З сиром! Щоб ти на інвентаризації не зголоднів!
По даху раптом забарабанило. Спочатку рідко, потім суцільним, як горох із мішка. Зінаїда Павлівна схопилася.
– Розсада! Плівку не зачинила!
Вона вибігла в дощ, як була, у капцях. Ольга бачила у вікно: мати сама тягла плівку над грядкою, вітер виривав край, вона перехоплювала, знову тягла. Маленька, у мокрій кепці, на своїх шести сотках, де не залишилося жодного порожнього клаптика.
– Олю, – тихо сказав Костя. – Скажи щось. Хоч щось.
Ольга відвернулася від вікна. Подивилася на зошит. На обведене двічі “До жовтня”. На чоловіка.
– Збирай речі, Костю.
– Які речі? – Костя побілів.
– Всі! Свої та мої. До жовтня живемо тут. Ти копаєш Тамарі на кабачки. Денис у вівторок стоїть на станції замість бабусі. А я…
Ольга вийшла під дощ і перехопила у матері мокрий край плівки.
– А я тримаю.
Літо вийшло довгим.
– Зін! – Кричала Тамара через паркан. – Зять у тебе рукастий! Може, він мені й сарай перекриє?
– Тамаро, в чергу! У нього ще моя криниця не чиста!
На станції бабці прийняли Дениса до своєї артілі з третього вівторка.
– Ти, любий, огірок “задком” вгору клади. Щоб пухирці видно було. Пухирець – він продає, а не ти.
– Зрозумів, Клавдіє Петрівно.
– І не посміхайся так. Подумають, що дорого.
Костя повертався зі складу о шостій ранку, спав до дев’ятої і йшов до грядок. Ольга загортала йому бутерброди із сиром. Мовчки клала в кишеню ще й яблуко.
У середині жовтня Денис привіз папір із банку. Зінаїда Павлівна одягла окуляри, прочитала двічі, склала чотири рази і прибрала в банку зі слоном – поруч із обручкою.
– Ну ось, – сказала вона. – Тепер і твій газон стелити можна.
– Куди, мамо? У тебе ж ні клаптика.
Мати підійшла до вікна. Під ним, де влітку бугрилася картопля, лежала перекопана чорна земля.
– Ось сюди. Навесні Тамара півонії поверне. А поки що хай порожня полежить. Відпочине.
Ольга винесла з машини зелений гамак із равликами, так і не розпакований із травня. Повісила на каркас альтанки, де шелестіли сухі батоги бобів. Зінаїда Павлівна глянула на нього недовірливо. Потім зняла галоші та лягла першою. У кепці.
Біля сараю Костя з Денисом сперечалися, кому насаджувати нові граблі, і тягли держак кожен до себе.
– Ну, мамо? Як урожай?
Зінаїда Павлівна хитнулася в гамаку і довго дивилася на них – на зятя, на онука, на дочку.
– Кожен клаптик засіяла, Олю, – сказала вона. – Кожен. І не дарма, – все вдалося на славу. Не дарма ж кажуть, що разом можна й батька відлупцювати…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
