– Мені майно належить! – Заявив Георгій.
– Яке майно? Ти зовсім, чи що? – Не зрозуміла Поліна.
– Моє майно!
– Іди проспись! – Поліна зачинила двері перед носом у Георгія. – Ну точно під мухою, інакше, як можна нести таку нісенітницю?
Поліна безглуздо метушилася і ходила по квартирі, прибираючи та розкладаючи по місцях різні речі, а в голові все звучали слова Георгія …
Зрештою, вона, не в змозі більше впоратися з хвилюванням, сіла на диван і, взявши в руки телефон, подзвонила молодшій дочці Юлі.
– Мамо, заспокойся! Ти забула, хто в нас Галя? Я їй зараз передзвоню і ми все обговоримо. Не плач, все буде нормально, – заявила Юля, вислухавши матір, і від’єдналася.
– І справді … – Замислено сказала собі Поліна, поклавши телефон на поличку. – Галя ж у нас юрист. Вона підкаже, як треба вчинити.
На душі стало трохи спокійніше. Поліна подумала про те, як добре, що у неї є доньки! І про те, як сильно вона їх любить.
…Поліна з Георгієм розлучилися десять років тому, коли їхнім дочкам Галі та Юлі було двадцять і сімнадцять років.
Галя тоді ще навчалася в університеті на юридичному факультеті, а Юля щойно закінчила школу і збиралася вступати в інститут.
Георгій пішов від Поліни. Просто пішов, раптово, без попередження. Спершу вона подумала, що чоловік затримався на роботі, проте це виявилося не так.
Схвильованій дружині Георгій написав пізно ввечері й повідомив про те, що додому більше не повернеться.
Написав, що втомився від стосунків і йде. Назавжди. Діти, мовляв, виросли, тож їх нічого більше не пов’язує.
Після того як Георгій написав це повідомлення, він вимкнув телефон. Він не хотів, щоб дружина дзвонила та з’ясовувала стосунки.
Тільки після цього доленосного повідомлення Поліна здогадалася перевірити шафу. Зрозуміло, що речей чоловіка там не виявилося.
Не виявилося так само й документів чоловіка, його зимового взуття, шапки та пуховика, хоча ще було літо.
– Ось як підготувався! – сердито сказала Поліна. Вона сердилась і ображалася, проте душу її наповнила щемлива туга. Поліна дуже любила чоловіка і не розуміла, як він міг так вчинити.
Доньки втішали матір, як могли. Довгий час жінка була сильно пригнічена, впала в депресію, насилу змушувала себе ходити на роботу, а вже домашні справами зовсім перейшли в руки дочок.
І лише переживання за Юлю змогли відволікти Поліну. Молодша дочка вступала в інститут, було багато хвилювань, очікувань та занепокоєння. Але все вийшло, Юля вступила на бюджет, чим Поліна пишалася.
Однак вона все одно ні-ні та й згадувала про чоловіка і засмучувалася, що Георгій не був поряд у такий важливий момент. Боляче було усвідомлювати, що йому було байдуже.
Він не дзвонив, не писав, не цікавився життям дочок. Це було просто неймовірно і не вкладалося в голові. Вона багато думала, переживала, плакала. Як міг так безславно закінчитися їхній шлюб? У чому річ? Що з ними не так?
Поліна стала ловити себе на думці про те, що чекає на повернення Георгія, щоб йому все висловити, вліпити ляпас, навіть штовхнути його сильніше і болючіше. Але він не приходив.
Злість поступово пішла, поступившись місцем байдужості. Сталося це приблизно тоді, коли дочки переїхали від Поліни.
Спершу Галя. Вона закінчила свій юридичний і там же, ще навчаючись, зустріла майбутнього чоловіка. Незабаром вона вийшла заміж та переїхала.
Потім Юля вийшла заміж. І теж поїхала від матері. Доньки відмовилися від її пропозиції жити разом.
Ось тут і наздогнала Поліну туга. “Синдром спорожнілого гнізда”, – посміхалася вона про себе. А насправді їй було не до сміху.
Чотирикімнатна квартира, шикарна, з гарним плануванням, яка дісталася їй від батьків, стала разом не затишною, якоюсь порожньою і гулкою. Тиша… Немов у нежитловому приміщенні. І ідеальний порядок.
Поліна згадувала, скільки разів сердилася і привчала своїх дівчаток класти речі на місце, вчасно мити посуд, витирати пил, прати постільну білизну, рушники, штори, чистити килими та багато іншого.
І тепер … Все це висить і лежить тижнями й не мажеться. Порядок не порушується, все чисте та стоїть на своїх місцях. Пилу теж немає. Зовсім.
І туга.
– Давайте, дівчата, переїзд затіємо, – заявила Поліна одного разу на сімейному святі, коли до неї приїхали обидві дочки зі своїми чоловіками.
– Квартиру цю продамо. Я куплю собі двокімнатну, а решту поділю навпіл і віддам вам. Купуйте собі квартири, буде вам на перший внесок. Словом, я хочу продати цю квартиру і якнайшвидше.
Галя та Юля, які жили в орендованому житлі, спочатку здивувалися, але потім, подумавши, повністю схвалили ідею матері.
– Мамо… Квартира твоя… ти вільна робити з нею все, що хочеш, – обережно сказала Галя. – Але ідея не погана. Ми збираємо на свою житлоплощу, а коли це буде, невідомо. А тут така підмога!
– Ми теж збираємо, – сказала Юля. – Але ціни ого-го які… Збирати нам ще довго.
– Ось і вирішили! – з посмішкою підсумувала Поліна.
Варіанти знайшлися швидко, переїзд невдовзі здійснили. Поліна була задоволена, вона не лише допомогла дочкам, а й сама була рада зміні обстановки.
Свою нову затишну квартиру жінка полюбила відразу. Помешкання було на першому поверсі і якось так вийшло, що маленький палісадничок, що був під вікнами, став новим хобі Поліни. Вона доглядала його, садила квіти та кущі.
– Давно я мріяла про таке! – раділа Поліна, обираючи черговий саджанець троянди в інтернет-магазині.
– Виходжу з під’їзду і тішуся, – все цвіте! Та ще й пахне! Вікно відчинене і в мене вдома аромат фіалок, – краса!
Ще, Поліна завела собаку, ту, про яку давно мріяла. Коштувала вона чималих грошей, але Поліна була щасливою.
Про колишнього чоловіка вона й не згадувала. Аж до того моменту, поки він не з’явився раптово. Поліна вкрай здивувалася його появі, адже з моменту його “зникнення” минуло десять років.
Першою думкою було: «а як він дізнався адресу?», а потім… Потім жінка й сама не зрозуміла, навіщо впустила Георгія у квартиру.
– Добре тут у тебе… – сказав Георгій. Він переступав з ноги на ногу. Розмова не клеїлася.
– Чаю хочеш? – Запитала Поліна. Вона відчувала дивне почуття, щось схоже на дежавю. І їй чомусь не хотілося проганяти колишнього чоловіка, захотілося трохи поринути у минуле. Зовсім небагато, трішки.
Вони посиділи, поговорили. Про погоду та інші нічого не значущі речі. А потім Поліна сказала, що час пізній, і завтра рано вставати, їхати на роботу. І якщо вона не виспиться, то засне за кермом.
– У тебе є машина? – здивувався Георгій.
– Є! – гордо відповіла Поліна. – Взяла в кредит, а дівчата допомогли виплатити. У мене все є… На відміну від тебе. Ось Бог, а ось поріг. Іди.
Поліна не проґавила можливості підколоти колишнього чоловіка. Адже в неї справді все було добре. А він сам від усього відмовився і тепер сидів тут такий жалюгідний, сутулий. Поліна звернула увагу на те, що одяг у нього був старий і дуже поношений.
– У мене не стало бабусі пів року тому, ну ти пам’ятаєш, мабуть, що мене ростила баба Галя, – сказав Георгій. – Приїхали родичі, затіяли поділ квартири.
– Загалом, моя там лише одна п’ята частка, а решта частин належать ще чотирьом різним людям. І мешкають тепер зі мною галасливі багатодітні сусіди з півдня. Дві сім’ї. Вони зробили моє життя нестерпним.
– Навіщо ти це мені розповідаєш? – Заявила Поліна. – Мені не цікаво. Іди.
– Прошу тебе, дай мені притулок на тиждень! Дуже треба! А я поки що розберуся з цими нелегалами…
– Мамо, ти з глузду з’їхала, так? Чого ти його пустила? – дивувалась Юля, коли дізналася, що батько жив у матері два тижні.
– Не знаю, дочко, наче біс поплутав, правда! Він так просив допомогти, – виправдовувалася Поліна. — Між нами нічого не було, він просто мешкав у кімнаті, спав, ходив на роботу. А потім поїхав. Більше я його не бачила.
– Ну то й що? Вирішив він свої проблеми?
– Не знаю. Він мені не розповідав. Я тобі говорю, ми жили, як сусіди! Він спочатку спробував підкотити до мене, але зрозумів, що я налаштована рішуче і відстав. Був чемний і акуратний.
– Навіть, знаєш, поличку прикрутив у коридорі, вона в мене давно гойдалася. Ще сусідка якраз прийшла підписи збирати, домофон у нас у під’їзді хочуть міняти, побачила Георгія.
– Здивувалася, мабуть, подумала, що я мужика собі знайшла… Між нами нічого нема, дочко. Він пішов і більше я його не бачила.
Поліна помилилась. Георгій повернувся через місяць і заявив, що хоче розлучитися та поділити майно.
– Мамо, ти що? Я не дочула? – спитала вражена Галя. – Ти справді була досі не розлучена з ним?! Юль, ти це чула? Боже …
– Ну, не знаю, як так вийшло, – плакала Поліна. – Спершу я сподівалася, що він повернеться. А потім якось забулося про все це. Та я й не знала, де його шукати!
– Ти навіть не дізнавалася, що потрібно, щоб розлучитися? – обурилася Галя. – Взагалі, цим не займалася?
– У Галі прокинувся юрист… – сказала Юля. – Мамо, правда, безглуздо вийшло. Треба було й аліменти з нього струсити.
– Господи, які аліменти, Юля? Галі вже було двадцять, а тобі сімнадцять. Заради одного року починати канитель?! – Сказала Поліна.
– Що він сказав? Дослівно! – вимагала Галя, дістаючи свій робочий портфель і перебираючи документи у файликах.
– Сказав, що треба розлучатися. Сказав, що вимагатиме справедливого розподілу майна. Через суд. Квартиру, мою машину, техніку різну і навіть мого собаку, – схлипнувши, сказала Поліна. – Я недолуга, так?
– Господи, мамо, припини, – сказала Галя й обійняла матір. – Хоче суд?! Буде йому суд. Він ще не знає, з ким зв’язався!
Суд справді відбувся. Попри абсурдність ситуації, Георгій примудрився потріпати Поліні нерви. Добре, що Галя змогла передбачити усі нюанси. Адвокатом виступав її колега. Однак Георгій зробив багато сюрпризів.
До певного часу він жив приспівуючи у квартирі своєї бабусі Галі, в якій і був зареєстрований. Розважався, водив туди жінок.
Бабуся була вже дуже літня, їй нещодавно виповнилося б дев’яносто років, вона зачинялася у своїй кімнаті і їй було байдуже, що відбувається.
Коли бабусі не стало, з’явилися родичі та почали ділити квартиру, а потім здали її нелегалам. Тоді Георгій згадав про Поліну. І про те, що так і не розлучився з нею. У його голові дозрів план.
Розжалобити Поліну виявилося легко. Георгій жив із нею, а сам готував доказову базу. Він мозолив очі сусідам.
Часто розмовляв із ними, намагався набриднути. Кілька разів Георгій пропонував Поліні допомогти купити та донести до будинку важкі продукти. Чеки він зберіг.
На суді він намагався довести, що весь час жив з Поліною, брав участь у господарюванні. Фінансував покупку машини: просто дав гроші дружині готівкою, і вона вклала їх у перший внесок.
Купував разом із нею собаку. Теж давав гроші готівкою. Просто він не любив безготівковий розрахунок, волів паперові гроші. Техніку теж купував, плиту та пральну машину. А чеки? Чеки у дружини вдома лежать, але він брав участь!
Прийшла на засідання сусідка Поліни та підтвердила, що бачила Георгія в будинку Поліни, у домашньому одязі, що він ремонтував меблі. І у під’їзді його часто бачила. З сумками, з яких стирчали упаковки з їжею.
– Який жах, мамо… – сказала Галя, коли вони прийшли додому після фінального засідання суду. – Нам довелося добряче попрацювати! Він усе передбачив. Який негідник, хто б міг подумати…
– Ох, дочко… Дякую тобі та твоєму колезі! Головне, що ми виграли, розлучення відбулося і Георгій пішов ні з чим, – втомлено промовила Поліна і посміхнувшись, додала:
– Але свого собаку я йому все одно б не віддала!
– А квартиру? А машину? – сердито спитала Галя. – Обійдеться! Нехай тупає до своїх квартирантів та живе з ними. Хотів твоїм коштом свої житлові умови виправити, бач, жук!
– Не вийшло! – Підсумувала Юля. – Ми тебе образити не дамо, мамо, не переживай…
Галасливі нелегальні сусіди Георгія з’їхали. Однак його рідня на цьому не зупинилася. Вони хотіли заволодіти всією квартирою та звернулися до «чорних рієлторів».
Ті спочатку викупили чотири частки квартири покійної бабусі Галі та підселили туди підставних людей, асоціальних особистостей, які «чесно» відпрацьовуючи свої гроші, на правах власників, та зробили життя Георгія нестерпним.
Він продав свою одну п’яту частку практично за безцінь, тим самим «чорним рієлторам», які в потрібний момент запропонували йому свої послуги.
Вторгованих грошей ледь вистачило на кімнату у гуртожитку, метражем шість квадратних метрів. Георгій був дуже засмучений.
Він проклинав долю-лиходійку, своїх родичів, жадібну Поліну, дочок, «того противного адвоката» і вважав, що якби не вони, то жив би зараз набагато краще. Адже він просто хотів забрати те, що йому належало. Хіба ж ні?
Він просто забув народну мудрість, – не рий яму іншому, бо сам у неї потрапиш… Що і сталося з Божою допомогою, та завдяки розумним донькам!
Як вам підступність ексчоловіка? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки! Підписуйтеся на сторінку, та читайте цікаві публікації!
