– Мамо, ти тільки не хвилюйся! Твої речі ми вже запакували.
Ніна Василівна завмерла у коридорі власної квартири. Права нога ще тягла після інсу льту. Спиратися на тростину було незвично.
Вона поволі перевела погляд на сина. Паша сутулився і нервово смикав ключі від машини.
– Куди запакували? – хрипко спитала Ніна Василівна.
З кухні впевненим кроком вийшла Рита. Невістка посміхалася.
– В пансіонат, Ніно Василівно! З одужанням вас!
Ніна Василівна подивилася повз невістку. Двері в її кімнату були відчинені. Там більше не стояла її стара шафа. На її улюбленому килимі валялися гантелі. На письмовому столі гудів комп’ютер шістнадцятирічного онука.
– Що ви зробили з моєю кімнатою? – голос Ніни Василівни здригнувся.
– Мамо, ну зрозумій, – забурмотів Паша. – Данилу вже шістнадцять. Йому потрібен особистий простір. Він не може спати на дивані у прохідній!
– А я можу?
– Вам взагалі догляд потрібний! – перервала Рита. – Ви ж після лікарні. Ваша хвороба – це не жарти. Ми знайшли чудовий варіант.
Рита простягла глянсовий буклет. На обкладинці великими літерами значилося: Пансіонат милосердя «Затишна осінь».
– Виганяєте, значить?
– Навіщо ви так брутально! – обурилася Рита. – Ми дбаємо про вас! Там триразове харчування. Лікарі цілодобово.
– Паша? – Ніна Василівна подивилася синові у вічі. – Ти теж так вважаєш?
Син відвів погляд.
– Мамо, це тимчасово. Місяця на три. Поки ти повністю не відновишся. А нам тісно.
У коридорі зависла важка пауза. Ніна Василівна зробила крок до кухні.
– Я нікуди не поїду. Розбирайте сумки!
Рита перегородила їй дорогу.
– Ніно Василівно, путівка вже оплачена. Ми віддали двадцять тисяч гривень за перший місяць! У нас немає зайвих грошей, щоб ними розкидатися!
– Моїх грошей? – посміхнулася свекруха. – Мою пенсію знімали?
– До чого тут ваша пенсія! – почервоніла Рита.
Паша тяжко зітхнув і схопив матір за лікоть.
– Мам, поїхали. Машини внизу. Не влаштовуй скандал. Сусіди почують.
Ніна Василівна висмикнула руку. Але сили були не рівними.
Вони їхали у машині вже двадцять хвилин. Ніна Василівна дивилася у вікно на сірі панельки, що миготіли.
Усередині все клекотіло від образи. Вона пустила їх у цю «двушку» вісім років тому. Тоді Паша присягався, що це на рік. Тільки накопичити на перший внесок по іпотеці.
Вісім років вони жили на всьому готовому. Вона купувала продукти, оплачувала комуналку. Данила водила по секціях.
І ось подяка. Щойно злягла – одразу в богодільню.
– Приїхали, – глухо сказав Паша.
Машина зупинилася біля високого залізного паркану. Жодним затишком тут не пахло. Це був старий будинок колишнього інтернату. На фасаді облупилася штукатурка.
Біля воріт диміли дві жінки у м’ятих медичних халатах. Рита вискочила з машини першою.
– Ідіть оформлятися, а я поки що сумки вивантажу! – Скомандувала вона.
Ніна Василівна вибралася із салону. У ніс ударив різкий запах хлорки та немитого тіла. Вона сперлася на тростину.
– Пашо, ти серйозно залишиш мене тут?
Син нервово озирнувся.
– Мамо, ну ми ж не на вулицю тебе викидаємо! Тут компанія тобі буде. Телевізор у холі є.
– А запах теж у холі? – різко спитала мати.
З дверей будівлі вийшла повна жінка із текою.
– Ви Смирнови? Оформлятись? Давайте паспорти та медичну карту.
Рита одразу полізла в сумку.
– Так, ми дзвонили! Ось документи Ніни Василівни.
Повна жінка відкрила паспорт.
– Розписуйтесь тут. І тут, що згодні на добровільне розміщення.
Ніна Василівна перехопила ручку.
– Я нічого не підписуватиму.
Рита сплеснула руками.
– Ніно Василівно! Досить вередувати! Ви поводитесь, як дитина!
– Я поводжусь як господиня свого життя! І своєї квартири, до речі.
Повна жінка невдоволено цокнула язиком.
– Ви розумійтеся там самі. У мене зміна закінчується. Підписуватимете, чи ні?
Паша ступив до матері.
– Мамо, будь ласка, підпиши. Даня вже покликав друзів святкувати переїзд в окрему кімнату.
Ці слова обпалили Ніну Василівну, як окріп. Онук святкує. Поки бабку здають на брухт. Вона повернулася до машини.
– Відчини дверцята! Я їду додому.
– Ви нікуди не поїдете! – зірвалась на вереск Рита. – Я не буду за вами судно виносити!
– А тобі й не доведеться.
Зворотний шлях пройшов у мовчанці. Паша гнав машину, сердито стискаючи кермо. Рита на сусідньому сидінні люто писала комусь повідомлення в телефоні.
Ніна Василівна дивилася просто перед собою. Слабкість відступала. На її місце приходила холодна, зла ясність.
Квартира повністю належала їй. Вона дісталася від батьків ще у дев’яностих. Жодних часток у Паші там не було. Просто реєстрація.
Як тільки вони увійшли до передпокою, Рита жбурнула сумки свекрухи на підлогу.
– Робіть, що хочете! – гаркнула невістка. – А ми з цієї квартири не поїдемо! І Даня житиме у вашій кімнаті. Йому потрібніше!
Ніна Василівна мовчки роззулася, пройшла на кухню, й сіла на табуретку.
– Павло, підійди сюди.
Син неохоче приплив на кухню. Встав у дверях, схрестивши руки.
– Чого тобі? Домоглася свого? Зганьбила нас перед людьми.
– Слухай мене уважно, синку. Даю вам рівно сорок вісім годин.
Рита влетіла слідом за чоловіком.
– На що це ви нам даєте час?!
– На збирання речей. Через дві доби вас у моїй квартирі не повинно бути.
Рита розреготалася. Сміх був істеричним, гучним.
– Вижили з розуму! Зовсім напад мізки відбив! Куди ми підемо? У нас орендованих квартир немає!
– Орендуєте. Ви обоє працюєте, отримуєте не дріб’язок.
– Та ми на машину збираємо! – обурився Паша.
– А тепер збиратимете на іпотеку, – жорстко відрізала Ніна Василівна.
Вона подивилася на невістку.
– Ви хотіли мене в будинок для людей похилого віку за двадцять тисяч запхати? Чудово. Ось ці гроші й пустіть на оренду квартири. На околиці вистачить.
– Я нікуди не з’їду! – Заверещала Рита. – У Дані тут школа! У нього тут секція з плавання! Ви не маєте права виганяти рідного онука на вулицю!
– Онук переїде разом із батьками. Це ваша відповідальність, а не моя.
Паша гупнув кулаком по одвірку.
– Мати, ти зовсім з котушок злетіла? Ми ж твоя сім’я!
– Моя сім’я півтори години тому намагалася здати мене у смердючий притулок, щоб звільнити квадратні метри! Ви мені не сім’я! Ви квартиранти! І термін вашої оренди минув!
Ніна Василівна підвелася. Нога зрадливо тремтіла, але вона стояла прямо.
– У понеділок уранці я викликаю слюсаря. Якщо ваші речі будуть тут – вони вирушать на смітник.
Вона протиснулася повз приголомшеного сина і пішла у свою кімнату. Там досі пахло духами Рити. На столі стояв монітор. Ніна Василівна без жалю висмикнула шнур із розетки та зсунула всю техніку в куток.
Вихідні перетворилися на пекло. Рита демонстративно грюкала дверима. Вона дзвонила всім родичам поспіль. Ніна Василівна чула з коридору її плаксивий голос:
– Уявляєш, Галю! Прямо на вулицю жене! Та ми для неї все робили, а вона як відплатила!
Паша намагався тиснути на жалість. У неділю ввечері він сів навпроти матері за кухонний стіл.
– Мамо, ну давай охолонемо. Ну, погарячкували ми з цим пансіонатом. Забудьмо?
Ніна Василівна помішувала чай. Ложечка тихо брязкала об порцелянові краї.
– Ви вже зібрали речі?
Паша змінився в обличчі.
– Ти не посмієш! Я ж твій син!
– Посмію. Завтра о десятій ранку прийде майстер міняти замки. Послуга коштує тисячу гривень. Я заплатила з тих самих пенсійних.
Син схопився так різко, що стілець з гуркотом упав на лінолеум.
– Та подавись своїми метрами! Скнара стара! Щоб я ще раз приїхав до тебе! Та ніколи в житті!
Він вилетів із кухні. У коридорі пролунав добірний мат і дзвін розбитого дзеркала.
У понеділок о дев’ятій ранку вони пішли. Усі троє. Рита тягла дві величезні валізи та проклинала свекруху на весь під’їзд.
Данило навіть не глянув у бік бабусі. Він просто натягнув каптур і вийшов, уткнувшись у телефон.
Паша жбурнув ключі на тумбочку в передпокої.
– Удачі на самоті! Сподіваюся, тобі вистачить твоєї квартири.
Двері зачинилися з такою силою, що посипалася побілка зі стелі.
За годину прийшов слюсар. Мовчазний мужик швидко замінив стару личинку замку. Ніна Василівна заплатила йому обумовлені тисячу гривень. Отримала на руки три новенькі, блискучі ключі.
Вона замкнула двері зсередини. Повернула замок на два оберти. У квартирі стояла абсолютна, дзвінка тиша. Жодного гудіння комп’ютера. Жодних закидів Рити. Жодного незадоволеного бурчання Паші.
Ніна Василівна зайшла у свою кімнату. Провела рукою по звільненому столу й видихнула.
Вона сіла на ліжко і вперше за тиждень спокійно розплакалася.
Їй було боляче втрачати сина, але вона обрала себе. Життя продовжувалося, яким би воно не було.
Телефон на тумбочці засвітився. Надійшло повідомлення від сестри:
– Ванька дзвонив. Каже, ти їх без грошей надвір викинула. Як ти могла так з рідним сином вчинити?
Ніна Василівна змахнула повідомлення і вимкнула звук. Виправдовуватись вона ні перед ким не збиралася.
А ви б пустили таких дітей назад, якби вони прийшли перепросити за місяць?
Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
