– Мамо, ти у своєму розумі? Тобі вже давно на цвинтарі прогули ставлять, а ти заміж зібралася? І хто цей незвичайний щасливець?

– Ірочко, та немає в мене грошей! Останнє вчора Наталці віддала! Ти ж знаєш, у неї двоє дітей!

Зрештою засмучена, Ганна Федорівна поклала слухавку. Те, що їй зараз наговорила дочка, згадувати зовсім не хотілося.

– Ну чому так? Трьох дітей із чоловіком виховали, все для них намагалися робити. Усіх у люди вивели! Всі з вищою освітою та при посадах. А ось немає їй на старості ні спокою, ні допомоги.

– Що ж ти, Васю, так рано від мене пішов, з тобою якось легше було! – Подумки звернулася Ганна Федорівна до покійного чоловіка.

Серце неприємно стиснуло, рука звично потяглася за пігулками. Залишилася лише одна чи дві капсули. Якщо стане зовсім погано, то допомогти собі буде нічим. В аптеку треба йти.

Ганна Федорівна спробувала підвестися, але тут же опустилася в крісло: голова страшенно паморочилася.

– Нічого, зараз пігулка подіє і все пройде.

Але час минав, а легше не ставало. Ганна Федорівна набрала номер молодшої дочки:

– Наталко … – тільки і встигла вимовити вона в слухавку …

– Мамо, я на нараді, потім передзвоню!

Ганна Федорівна набрала номер сина:

– Синку, мені щось недобре. А пігулки скінчилися. Не міг би ти після роботи… – син навіть не дослухав її.

– Мамо, я не лікар, і ти теж не лікар! Викликай швидку, не чекай!

Ганна Федорівна важко зітхнула, – Так-то, воно так! Син має рацію! Якщо ще через пів години не пройде, треба буде дзвонити на швидку допомогу.

Жінка обережно відкинулася в кріслі й заплющила очі. Подумки, щоб розслабитися, стала рахувати до ста.
Мов здалеку почувся якийсь звук. Що це таке? Ах, так, телефон!

– Алло! – Насилу відкриваючи рота, відповіла Ганна Федорівна.

– Ганно, здрастуй! Це Петро! Як ти? Щось мені тривожно, тобі захотілося подзвонити!

– Петю, мені щось недобре.

– Я зараз! Ти двері відчинити зможеш?

– Петю, вона у мене останнім часом завжди відчинені.

Ганна Федорівна випустила телефон із рук. Тягнутися за ним сил не було.

– Ну і нехай – думала вона.

Перед очима, як у кіно, пролітали кадри з молодості: ось воно зовсім молоденьке дівчина – першокурсниця фінансово-економічного університету. А ось два симпатичні, курсанти військового училища, чомусь із кульками в руках.

– Смішно – подумала тоді Ганна, такі великі і з кульками!

Ах, так! Це ж перше травня! Мітинг, народне гуляння! І вона з цими двома кульками, між Петром та Василем.
Вона тоді обрала Васю. Просто він був швидший, а Петя більш замкнутий і сором’язливий.

А потім їх доля розкидала: вони з Васею поїхали служити в столицю, Петя отримав призначення на захід країни .

Потім уже зустрілися у своєму рідному місті, коли чоловіки пішли у відставку. Петя так усе життя і прожив один, – без дружини, без дітей.

Запитували його, чому так вийшло… А він тільки відмахувався, та жартував:

– Не щастить мені в коханні, треба, напевно, у карти починати грати!

Ганна Федорівна чула якісь сторонні голоси, розмову. Насилу розліпила очі:

– Петя!

А поряд з ним, мабуть, лікар швидкої.

– Нічого, зараз їй краще стане. Ви її чоловік?

– Так, так!

Лікар давав Петі якісь настанови. Він так і сидів, тримаючи Ганну за руку, поки їй нарешті не стало легше.

– Дякую, тобі, Петре! Мені вже значно легше!

– Дуже добре! Ось чайку з лимончиком!

Петя так нікуди і не пішов, він щось готував на кухні, доглядав Ганну. І, попри те, що їй уже було набагато краще, боявся її залишити одну.

– Знаєш, Аню, а я ж все життя тебе одну любив. Тому й не одружився.

– Ех, Петю, Петю, ми з Васею все життя добре жили. Я його завжди шанувала. Він мене любив. Ти у молодості нічого не говорив.

– Я не знала точно, як ти до мене ставишся. Але що тепер про це говорити, адже все в минулому, роки пішли, їх не повернути.

– Аню, а давай те, що нам залишилося, проживемо щасливо разом! Ну скільки дасть Бог, стільки і будемо щасливі!

Ганна Федорівна, поклала голову йому на плече, взяла його за руку:

– А давай! – І засміялася щасливим сміхом.

За тиждень нарешті зателефонувала донька Наталка!

– Мамо, ну що там у тебе, ти дзвонила, я не могла відповісти, потім закрутилася, забула…

– Ах, це … Нічого, вже все нормально. Якщо ти вирішила зателефонувати, хочу повідомити, щоб сюрпризу не було,  що я заміж виходжу!

У слухавці повисла тиша, чути було тільки, як дочка набирає в легені повітря і шльопає губами, підбираючи слова.

– Мамо, ти у своєму розумі? Тобі вже давно на цвинтарі прогули ставлять, а ти заміж зібралася? І хто цей незвичайний щасливець?

Ганна Федорівна вся стиснулася, сльози бризнули з очей. Але вона все ж таки знайшла в собі сили спокійним рівним голосом вимовити:

– Це моя особиста справа! – І поклала слухавку.

Потім повернулася до Петра:

– Ну все, сьогодні примчать усі троє! Готуємось тримати оборону!

– Впораємося! Нам не звикати! – засміявся Петро.

Увечері на порозі справді з’явилися всі троє: Ігорьок, Ірочка та Наташенька!

– Ну, мамо, знайом нас зі своїм ловеласом! – єхидним тоном почав Ігор.

– Та чого знайомити, ви мене знаєте, – вийшов з кімнати Петро. – Я Ганнусю з молодості люблю, а коли побачив її у тому жахливому стані тиждень тому, зрозумів, що не можу її втратити. Я зробив їй пропозицію, а вона люб’язно прийняла її.

– Послухайте, ви, клоун у віці, ви зовсім з глузду з’їхали? Яке кохання в такі роки?! – Заверещала Ірина.

– Які це “такі роки”, спокійно поцікавився Петро. – Нам ледь по сімдесят років виповнилося, ще жити і жити. Та й матінка ваша досі красуня!

– Я так розумію, ви таким чином вирішили у цієї красуні квартиру відтиснути, чи не так? – Тоном професійної адвокатеси поцікавилася Наталя.

– Діти, побійтеся Бога, до чого тут моя квартира?! У вас своє житло у всіх є!

–  А, між іншим, у цій твоїй квартирі “сидить” наша частка! – додала Наталя.

– Заспокойтесь, мені нічого не потрібно! Де жити в мене знайдеться! – Сказав Петро, ​​- А от хамити мамі, негайно припиніть! Слухати гидко!

– Та ти хто такий, плейбой старий! Ти чого тут свій рот відкриваєш? Хто тебе взагалі про що питає? – грудьми, як бійцевий півень, пішов на старого Ігорьок.

Але Петро навіть з місця не рушив. Він витягся в струну і дивився просто в очі молодому чоловікові.

– Я чоловік вашої мами, хочете ви цього чи ні!

– А ми її діти – закричала Ірина!

– Так! І завтра ж ми відправимо її в будинок для людей похилого віку, або в богодільню! – підтакнула сестрі Наталя.

– Ну вже дудки! Збирайся, Ганнусю, ми йдемо!

Вони йшли удвох, міцно взявшись за руки, і навіть не озирнулися. Їм було байдуже, що і хто про них думає. Вони щасливі та вільні! А самотній ліхтар висвітлював їм шлях.

А діти дивилися їм услід, і не розуміли: яке може бути кохання в сімдесят років…

А ви як вважаєте, може? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!