– Та з’їздимо ми на твоє море, не починай! – Роздратовано озвався чоловік. – На що? – У тон йому промовила я. – На які гроші ми поїдемо, якщо ти все роздаєш?

Гроші на море ми з чоловіком збирали з минулого літа. Вони лежали в конверті, в шафі.

До моменту наших  відпусток там мала вже накопичитися пристойна сума. Однак не накопичилася. А все тому, що чоловік мій, Герман, дуже добра людина. Він не може відмовити у грошовій допомозі нікому, хто б не попросив.

Родичі це знали. І ось, у якийсь момент, вони всі разом узяли і посідали до нас із Германом на шиї.

Якось увечері до нас заглянула Каріна, молодша сестра Германа. Вона жила через двір, працювала, була одружена, але гроші у них з чоловіком просто не водилися. Іноді вона позичала в брата. І, звичайно, не повертала.

Ось і зараз вона прийшла, пройшла на кухню, сіла на краєчок стільця і ​​почала:

– Зарплату затримують знову…

– Співчуваю, – обізвалась я.

– У холодильнику шаром покати…

Я прямо подивилася на неї:

– А Діма що?

Вона махнула рукою:

– А все вже. Ми проїли його зарплату.

Зарплату Дмитро отримував, за її словами, тиждень тому.

– Як же так? – Здивувалася я. – Він же щойно отримував… Слухай, а він не грає бува?

– Ой, та який там? – насупилась Каріна. – Просто гроші крізь пальці, що в нього, що в мене. Дай у борг, га?

Ну довелося дати.

– Тільки ти це… – нерішуче промовила я. – Каріно, борг твій за той місяць…

– Ой, та поверну я! – Відмахнулася вона. – Як Діма отримає, так і повернемо.

Невдовзі з роботи повернувся чоловік. Я розповіла йому про Каріну і тонко натякнула, що боржок її росте.

– Ой, та годі тобі, – скривився Герман. – Віддасть, не хвилюйся.

Мені б дуже хотілося не хвилюватися, але поки що не виходило.

За кілька днів прийшов Славко, племінник чоловіка. Хлопець здоровий, широкоплечий, на таких, як то кажуть, орати треба. Гроші йому потрібні були на якісь автомобільні справи.

Я хотіла відмовити, але на обрії з’явився чоловік.

– Та не питання, племінничку! – озвався він на прохання Славка і відразу витяг з конверта суму, яку той просив.

– Віддаси, коли зможеш, – Герман вимовив це легко, ніби йшлося про дрібниці.

– Ага, – зрадів Славко, – дякую, дядьку Геро. Ти найкращий.

Я стояла в коридорі, запхнувши руки глибоко в кишені.

– Ну, все. Плакало наше море, – подумала я, бо чудово розуміла, що Славко нічого не поверне.

– Германе, – тихо промовила я, коли Славко пішов, – це ж на відпустку гроші!

– Ой-й-й-й… Та з’їздимо ми на твоє море, не починай! – роздратовано озвався чоловік.

– На що? – У тон йому промовила я. – На які гроші ми поїдемо, якщо ти все роздаєш?

Чоловік мовчав. Я дістала конверт і забрала його в свою сумочку.

– Так надійніше буде, – пояснила я, – а якщо захочеш знову пограти у меценатство, бери зі свого гаманця. Зрозумів?

Герман глянув на мене, похитав головою і пішов диміти на балкон.

Наступного дня за обідом колега Рита розповіла історію. Її сестра попросила у борг на пральну машину. Рита відмовила. Сестра образилася, не розмовляла з нею місяць, а потім знайшла підробіток і за кілька місяців купила машинку.

– Поки даєш гроші, вони не мають підстав підняти п’яту точку і почати діяти, – впевнено промовила Рита, – ось вони і паразитують. Я це пізно зрозуміла, на жаль.

Я слухала та крутила в пальцях пластикову ложку. Адже правда – поки я даю, вони приходять. Перестану давати – шукатимуть вихід. Може, принагідно образяться. Але хіба їхня образа гірша, ніж порожній конверт у скриньці?

Увечері я по пам’яті накидала в нотатках у телефоні хто скільки винен. Список вийшов пристойний.

Через кілька тижнів Каріна знову попросила грошей у борг.

– А той борг коли повернеш? – поцікавилася я.

– Який борг?

Я нагадала.

– Ой, та ну тебе! – відмахнулася зовиця. – Я на мілині сиджу, а ти мені борги якісь під ніс сунеш. І взагалі… не в тебе брала, а в Германа, я його сестра!

– Логіка, – подумала я. І нагадала, що заощадження з конверту – це й мої гроші теж.

– Ой, та ну тебе! – Повторила Каріна і кинула слухавку

До дня народження свекрухи зібралася вся рідня. Стіл накрили у нас – квартира більша, і Герман у таких речах ніколи не відмовляв. Невдовзі почали приходити гості. Прийшла і Каріна, ясна річ.

Я помітила на ній нові сережки, великі, з блискучими камінцями.

– Цікаво, звідки, якщо вона на мілині, – подумала я, але питати нічого, зрозуміло, не стала.

За столом Каріна сиділа навпроти мене. Говорили про дітей, ціни, звичайні застільні розмови. Хтось скаржився на комуналку, яка виросла, хтось – на дорогий бензин.

Потім Каріна раптом голосно промовила:

– А цікаво виходить … Лариса у нас тепер жадібна, так? Я в борг прошу – вона відмовляє. А я ж їй не чужа!

Я з цікавістю подивилася на неї. Анітрохи не соромлячись мого погляду, зовиця продовжила говорити, що спорідненість – це святе. Що вона сама, заради рідної людини, останнє б віддала.

Коротше, вона багато чого наговорила, і всі її слухали.

І тут я зрозуміла, що все. Ось він момент «ікс». Я взяла свій телефон та відкрила нотатки.

– Якщо Каріна порушила шкурне запитання, – посміхнулася я, – то давайте я вам зараз дещо зачитаю. Для ясності.

І я почала  зачитувати список боржників. Ім’я, дата, сума, на що брав, повернув чи ні. Дійшла до Каріни, перерахувала всі її заборгованості. Потім настала черга Славка  – позичені тоді гроші він так і не віддав…

За столом було тихо. Усі слухали.

– І останнє, – я подивилася на Каріну, – звідки сережки?

– Що?

– Сережки звідки, говорю? Ті, що на тобі.

– Діма подарував, а що? – у голосі зовиці дзвенів виклик.

– Діма? Чию зарплату ви вмить проїдаєте, купив тобі такі гарні і, зважаючи на все, недешеві сережки? – Усміхнулася я.

Дмитра за столом не було. Він захворів і залишився вдома.

– Так, купив! – обізвалась Каріна. – А тобі що? Завидно, що тобі таких сережок ніхто не дарує?

Я зміряла її поглядом.

– Мені не потрібні сережки, – тихо промовила я, – мені потрібна моя відпустка! І я питаю, Каріно, питаю при всіх, коли ти повернеш мені борг?

Я перевела погляд на Славка, який весь вечір намагався прикидатися меблями.

– Це й тебе теж стосується, Славо.

Славко опустив голову і густо почервонів.

Що й казати, вечір був зіпсований. Каріна пішла першою, за нею потяглися й інші. Свекруха шепнула мені, що поговорить із дочкою.

Коли всі розійшлися, Герман з докором глянув на мене.

– Ну навіщо ти так?

– А як треба було, Геро? – роздратовано озвалася я. – Може, ти підкажеш?

Чоловік мовчав.

– Ось що, Геро, – рішуче промовила я, – на відпустку я тепер накопичуватиму окремо! А ти роби, що хочеш! Але, якщо на море я поїду сама, не ображайся. Добре?

Чоловік не став мені нічого відповідати.

Невдовзі Славко повернув борг. Вибачився та сказав, що йому дуже соромно. А ось Каріна проігнорувала. Нічого вона не повернула, та ще й образилася на мене.

Вечорами я почала дивитися в телефоні фотографії різних курортів і читати про маленькі готелі біля води. Збирати мені ще доведеться довго. Але я накопичу. Герман каже, що Каріна мені не пробачить. Та й нехай не пробачає.

Натомість, я точно знаю, що наступного року обов’язково поїду на море. З ним, чи без нього…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!