Надія та Михайло закуповували продукти на тиждень. Вечір п’ятниці завжди йшов за планом, давно складеним і вивіреним по хвилинах.
О п’ятій годині вечора вони з чоловіком під’їжджали до супермаркету та розпочинали закупівлі. Надя брала все потрібне, розраховуючи на весь тиждень.
Мишко додавав щось смачне побалувати себе, дружину і вже дорослих дітей. Надя рахувала, щоб вписатись у певну суму. У неї завжди виходило майже до гривні вкластися в ліміт.
– Ну, ти в мене і бухгалтер, – захоплювався чоловік.
– Просто з математики у мене завжди була п’ятірка. Напевно, сьогодні доведеться перевищити ліміт. Минулого разу у холодильнику батьків було зовсім порожньо.
– І раніше теж. Я начебто вважала, що на тиждень їм вистачить, а мама ще й у магазин ходила. Це в ожеледицю та з її ногами.
– Апетит краще став. Нехай їдять.
– На їхні гроші продуктів уже вдвічі менше можна купити. Я свої додаю. Гаразд гроші, але продуктів виходить вдвічі більше, ніж раніше. А ще мама попросила грошей, бо виписали якісь дорогі ліки.
– Молодець, це ж батьки. Купи тортик. Чай поп’ємо. Вони будуть раді, а ми можемо собі дозволити. Додому тоді тістечка візьмемо дітям.
– Вони на вихідні до нас забіжать. Хоч і великі, а люблять солодке. Так? До речі, незабаром свято. Що їм даруватимемо? Батькам! Може щось із продуктів.
– Це не надто?
– А що? Баночку ікри, рибки, хорошої ковбаси. Ну і солодощів. Літні люди, як діти.
– Не знаю, ще не думала. Минулий новий рік ми подарували теплий плед, тільки, напевно, він лежить у шафі.
Біля каси було багато народу, довелося затриматися довше звичайного. Потім вони довго виїжджали з паркування, попереду на дорозі утворилася тягнучка.
– Ніколи такого не було. Мама, напевно, вже хвилюється.
– Поспішати нам нема куди. Встигнемо.
В результаті вони приїхали пізніше на півтори години. Піднявшись на третій поверх із пакетами, Надія відчинила квартиру батьків своїм ключем.
– Як ви сьогодні пізно. Я вже не чекала. Подумала, що сьогодні не приїдете.
– Мамо, можна було зателефонувати.
– Сама б і дзвонила. Пізно вже, повертайтеся додому, я сама все розберу.
– Ми не поспішаємо, завтра вихідний.
– А ми звикли за розкладом жити, спати збиралися.
– Так час ще ранній, лише восьма. Ми купили тортик, чай поп’ємо і поїдемо.
– Солодке на ніч шкідливо.
– Ну, тоді ми поп’ємо, а ви вранці.
– А я не відмовлюся. Солодке корисне для розуму. – Прийшов на кухню батько.
– От і правильно, тату. Я вже поставила чайник. Сумки зараз розберу.
– Залиш, я сама. Пийте вже чай.
Мати хвилювалася, швидко випила свій кухоль без торта і почала квапити всіх. Надя і Мишко переглянулися, батько кашлянув і подивився на жінку.
– Знову Женьку чекаєш? Ніколи їй, спати час, пізно. Скільки можна!
– А тебе не питають, мовчи!
– Мамо, він про що?
– Замовляється, говорить зайвого. Старість. Вічно незадоволений. Не звертайте уваги, повертайтеся додому. Сама все приберу.
– А ти почекай доню, сама все й дізнаєшся. Мишко, ходімо, допоможеш мені канали налаштувати. Щось у мене все збилося.
– Спати час, а не телевізор дивитися! Вигадав! Менше знаєш – краще спиш.
– З вами поспиш!
Надя та Мишко почали збиратися додому. Вхідні двері відчинилися і у квартиру батьків зайшов старший брат Надії, Євген.
– Оце зустріч! А ти давно у місті? Чому нам нічого не сказали?
Євген був сином матері Надії, батько в нього був інший. Різниця у віці майже десять років. П’ятнадцять років тому брат поїхав на північ на заробітки та там і лишився.
Сім’ю покинув, із матір’ю практично не спілкувався. З Надею вони ніколи не були дружні, вона його майже не бачила. У дванадцять років він утік до батька. Іноді повертався, але зовсім не надовго.
Наче й брат, а виходить зовсім чужа людина. Батько Наді намагався його виховувати, хотів налагодити стосунки, але так нічого й не вийшло. І ось він знову з’явився. Чи надовго? І навіщо?
– Приїхав, вирішив матір провідати. А ти що тут робиш?
– Допомагаю. Чай пили. Додому збиралися, а тут така зустріч.
– Ідіть уже? Ну гаразд, зустрінемося ще.
Євген пройшов на кухню, одразу відчинив холодильник, який виявився майже порожнім.
– Мамо, ти в магазин ходила? Тут їсти нічого. – Почула Надя, яка ще не встигла вийти. – Гроші приготувала?
– Не встигла. Нині все принесу. Пакети ще не … – Мати вискочила в передпокій за пакетами й зіткнулася з дочкою. – Ви ще не пішли?
– Ні. Вирішили ще затриматись. Хочемо знати, що тут відбувається?
Батько виглянув із кімнати й показав Надії знак схвалення.
– Мамо, ти всі продукти їм віддала? Повні пакети їм набила, а як же я?
– Я так розумію, що все, що ми купуємо вам – забирає твій син, мамо? Так?
– Не все, лише небагато…
– А гроші на дорогі ліки, які я забула тобі дати. Вони також йому?
– Йому, йому, – вставив батько.
– Тебе взагалі не питають, бреше він! – Крикнула мати. – Зовсім розум втратив!
– Тато, поїхали до нас у гості, – сказав Михайло. – Тобі тут зовсім не раді!
– А поїхали! Я швидко, чекайте.
Надя та Мишко вийшли першими, батько слідом. Батько захопив із передпокою пакети, які зять та дочка принесли їм.
– Ви це… не поспішайте, допоможіть старому. Аж надто важко тягнути все.
Надя та Мишко озирнулись і засміялися.
– Ти навіщо їх тягнеш?
– Не з порожніми ж руками в гості їхати!
– Ну ти насмішив нас. А як же мати?
– Сама нехай розбереться. Всю свою пенсію йому віддала, до моєї хотіла дістатися, але я не дав. Інакше ми взагалі голодували б. Він би зараз усе це забрав.
– І давно він приїхав?
– Місяць, навіть більше. Мати заборонила говорити, а сьогодні не витримав. Хотів вас затримати, а ви й самі пізно приїхали. Саме все сталося.
– А чого він приїхав? Де мешкає?
– Мати мовчить, але я здогадуюсь. Переховується він від когось. І грошей йому треба багато. Я краєм вуха чув.
– Хоч я і старий, та не глухий. Чекає на спадок свого батька, за цим і приїхав. Живе в нього у квартирі, але там спадкоємців ще троє.
– А грошей у нього зовсім нема? Для чого з матері все вимагає?
– Я ж казав, що винен він комусь. Мати тут розмову нещодавно завела про нашу квартиру. Адже вона моя, від моїх батьків дісталася. Я вас чекав, поговорити давно треба.
– Вона мене все дурнем виставляє, а в мене все гаразд із головою! Я документи захопив на квартиру, наперед приготував. Потрібно переоформити все на тебе, доню. Поки доведеться у вас пожити. Не стисну?
– Живи скільки завгодно. А ти не поспішаєш із квартирою, тату?
– Краще зараз, ніж пізно.
Надія прийняла в дар квартиру. Батько повернувся до дружини. Євген на той час вже отримав свою частку спадщини від батька, але їхати не збирався.
– Чи довго він ще тут буде? – Запитав чоловік дружину.
– Не знаю. Я хотіла б переїхати у квартиру менше. Прибирати стало важко. Нам вистачить і однієї кімнати, а тут цілих три.
– Хочеш – переїдь. Я тебе не тримаю.
– Недолугий старий! Цю продати треба спочатку!
– У мене таких повноважень немає.
– Це ще чому?
– Тому що я дурень старий, з розуму вижив, ну і таке інше.
– Від тебе тільки й треба, що підпис. Все без тебе зробимо.
– А дурня куди, тобто мене?
– Та ти точно того. В одну кімнату поїдемо жити. Зрозумів?
– Я тут лишусь, а ти куди хочеш. Сказав, що не маю повноважень.
– От заспівав!
– Ця квартира належить нашій дочці. Вона нам допомагає.
– Що? А я для тебе нічого не значу?
– А тобі навіщо? Живеш, то й живи, нас не виганяють. Туди з собою не візьмеш, там і так візьмуть.
Мати все розповіла Євгенові, і той одразу поїхав. Спочатку, звичайно, дуже кричав і навіть бив посуд на кухні матері, але нічого вдіяти вже не можна. Виїхав і зв’язок із ним знову зник.
Надія та Михайло, як і раніше, допомагають батькам Наді. Батько завжди радіє їхньому приходу, а мати й досі незадоволена. Але то тільки її проблеми, та її улюбленого Євгена!
Дякувати батькові, що своєчасно зметикував, та оформив дарчу! Нічого вже не зміниш, і це тішить, – бо є впевненість, що батьки будуть доживати віку у своїй квартирі, а не під мостом…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки!
