– Мамо, відпусти мене. Я так змучилася! – Раптом сказала Слава

Даша часто приходила до моєї доньки. Вони були ровесницями. Даша жила у сусідній квартирі. Батьки дівчинки були закінченими маргіналами. Просто буквально не просихали.

Це періодично доставляло різні проблеми. Шуміли, захаращували тамбур. Плутали двері – могли ломитися вночі до нас, будити Славу. Ярославі поставили діагноз в сім років. Невиліковна хвороба.

З того часу ми часто жили у лікарнях. А коли відпочивали від лікування вдома, Дар’я постійно стирчала у нас, чим страшно мене дратувала. Я терпіла – аби Славі було добре.

Чоловік штурхав мене в бік:

– Натягни хоча б посмішку! Що в тебе з обличчям?

– Не можу, – схлипувала я. – Наша на волосині висить, згасає з кожним роком. А ця… за що ось таке? Чому у них здорова гарна дитина?

– Дякую б сказала, що вона грає зі Славою. Дбає.

Це було правдою. А коли Слава слабшала і проводила час у ліжку, Дашка читала їй книжки вголос.

– А якщо вона зі своєї квартири заразу яку принесе? Нашій багато не треба, – упиралася я.

Толя махав на мене рукою, і виходив із кухні. Коли донька тільки захворіла, нам одразу сказали, що шансів одужати в неї дуже мало.

– Народ іть другого, поки не пізно, – прагматично порадив лікар. – При такому діагнозі живуть в середньому п’ять років.

Але нам не вдалося народ ити іншого. А займатися своїм здоров’ям – з’ясовувати, що та як – нам не було коли. Все життя перетворилося – ні, не на порятунок – на надію на порятунок.

У нескінченні лікарні та короткі перепочинки. Так ми існували майже три роки. Доньці ставало дедалі гірше. Коли Слава засинала, Даша приходила до мене на кухню.

– Давайте я допоможу вам, тітко Свєта.

При цьому дивилася на мене такими голодними очима, що я починала виставляти на стіл все, що було в холодильнику. Даша спочатку відмовлялася. Потім їла, як із голодного краю приїхала.

А я лаяла себе за те, що не здогадалася погодувати її раніше. Лаяла долю, за те, що моя дитина на межі життя, а ця… лаяла себе за ці думки.

Запитання «За що?», залишалося без відповіді. Сусіди продовжували бенкетувати, як не в собі. Даша весь час, доки Ярослава була вдома, проводила у нас. Після школи одразу до нас.

Вона сама по собі була гарною, і не дратувала б мене, і навіть подобалася мені, якби не нагадувала своїм існуванням і частою присутністю в нашому будинку про несправедливість.

Чому в Семенових, які вже не пам’ятають, напевно, як їх звуть, є така Даша. А мені дісталася хвора дитина. Моя доля – лікарні та аптеки, страждати та дивитися, як згасає моя Слава.

Думаю, іноді Даші вдома діставалося від батьків. Через стіну було чути, як мати кричала на неї вечорами, можливо, й карала.

Але дівчинка ніколи не розповідала нічого про свою родину. Про атмосферу будинку. І жодного разу не поскаржилася.

Коли Ярославі стало зовсім погано і жодні варіанти лікування більше не допомагали, лікарі ухильно сказали, що краще їй побути вдома з рідними.

– Останні дні? Ви це хотіли сказати? – зло запитала я.

– А ось це одному Богові відомо!

Але я розуміла, що чудес не буває. Це було ще одним компонентом нашого життя останні три роки. Я намагалася вимолити у Бога диво. Лікування для Ярослави. Не вимолила.

В останню ніч Слава сказала:

– Поспи поруч зі мною сьогодні, мамо.

Я чула за пів метра від себе її уривчасте дихання і сльози котилися по моїх щоках. Градом. Я довго стримувала ці сльози. Обидві ми відчували, що кінець близький. Але я не хотіла вірити. Навіть зараз не хотіла.

– Мамо, відпусти мене. Я так змучилася! – Раптом сказала Слава.

– Про що ти, дитино? Лікарі сказали, що можна буде зробити ще втручання. Трохи згодом просто.

– Я вже не хочу жодного втручання. Я просто втомилася.

Ми помовчали.

– Мамо, чому ти Дашку не любиш? Вона така кльова! Найкраща моя подруга. Сестричка моя.

– Бог із тобою, Славо! Хто тобі сказав, що не люблю?

– Мені так здається. Вона справді дуже хороша, – Ярослава подумала та додала. – Скажи Даші, що я передам її прохання.

Після цього Слава заснула. Пішла вона тихо, уві сні. Без криків, без агонії. Вранці я довго сиділа, тримаючи її холодну руку і дивлячись у нікуди. Сліз більше не було. Я виплакала їх за ці роки.

Даша прийшла після школи до нас. Побачила простирадло на дзеркалі й заплакала. Плакала, уткнувшись чолом в одвірок.

– Гаразд. Я піду. Вибачте, – проридала вона.

– Стривай. Зайди.

Я відвела її на кухню. Неслухняними руками зробила бутерброди, чай.

– Вона сказала, що передасть твоє прохання. Це про що?

Даша ахнула і затулила рота рукою.

– Говори, – Звеліла я.

– Не можу. Мені соромно!

Але я була непохитна. І Даша, щохвилини каючись, повідала, що коли вони з моєю дочкою говорили про те, як Ярослава опиниться в царстві Божому, то попросить Бога дати Даші інших батьків. Даша якось сказала, що хотіла б саме цього.

– Це погано. Я знаю. Мені соромно! – схлипувала Даша.

Мені стало її дуже шкода.

– А чому ти попросила про це? Мабуть, злилася за щось на маму?

Дівчинка кивнула. За кілька місяців до Семенових за заявою зі школи з’явилася комісія з опіки й Дашу забрали.

Вона не плакала. Напевно, не думала, що там, куди її везуть, буде гірше. Толя покликав мене поговорити – він бачив усю процедуру.

– Цим взагалі начхати. Вони навіть не почухалися. Забирають, та й гаразд.

– Навіщо ти мені про це кажеш? – Не зрозуміла я.

– Дашка-то, га? Кремінь. Знову не заплакала. Раз тільки й плакала, коли Ярослави не стало.

– Навіщо ти мені нагадуєш?

Я розплакалася. Господи, що їм усім від мене треба?

– Давай візьмемо її? Опікунство оформимо. Гарна дівчинка.

Я не вірила своїм вухам. Що він мені пропонує? Мій власний чоловік? Взяти до нас Дашу?

– Подумай. Чого хотіла б Слава. Подумай!

Я подумала. Він мав рацію, і я це знала. Але як мені полюбити цю дитину? Якщо вона завжди була лише подразником для мене. Як переламати себе у цій ситуації?

Мати у неї не просихала, була жахливою матір’ю. Але хіба краще мати, яка не любить? Я подивилася нагору. Де ти там, Славо? Чи ти змогла виконати прохання своєї подруги? І якщо змогла, то чому так вигадливо?

Я думала добу. Мене мотало з боку на бік. Мені не дали до ладу побути матір’ю, свій материнський інстинкт я не реалізувала.

Народ жувати свого мені було страшно. Я знала, який нестерпний біль – втрачати дитину. Та поки що про це й мови не було. Але Даша…

– Гаразд, – сказала я чоловікові в обід наступного дня. – Спробуймо дізнатися, що потрібно для оформлення опіки.

Через кілька місяців ми продали квартиру і купили іншу, якомога далі від колишнього місця проживання. Далі від Семенових.

Перед переїздом я дві години ридала у кімнаті доньки. Виїжджати, попри все, було боляче. Болючіше, ніж бачити кімнату доньки щодня.

Нам удалося стати опікунами Даші. Толя сказав, що у майбутньому розраховує удочерити її. Семенови продовжували бенкетувати, тому я не виключала такого варіанту.

Я намагалася бути для Даші доброю матір’ю, але камінь за пазухою продовжував обтяжувати мої будні. Однак я нічим не видавала себе.

Чого мені були варті спроби полюбити Дашу – ніхто не знав. Може тільки Толя здогадувався, і я навчилася приховувати.

А за пів року, як грім серед ясного неба, з’ясувалося, що я при надії. Даша чомусь стрибала до стелі.

– Ура! Ура! Ура!

Мені здається, що саме тоді я посміхнулася їй щиро. Вперше.

– Ти чого стрибаєш? Думаєш, дитина – це весело?

– Так! Звичайно, весело, тітко Світлано! Весело та круто!

Даші вже виповнилося одинадцять, вона мені у всьому намагалася допомагати. Цей факт потихеньку розтоплював кригу у моїх грудях.

Народ ився здоровенький хлопчик. Ми привезли його додому, поклали в ліжечко і метушилися на кухні.

– Як назвемо? Ярослав? – Запитала Даша.

– Ой, ні! – кольнуло серце. – Ні.

– Гаразд.

Вона все бігала до дитячої та поверталася з доповідями.

– Спить! – Очима крутить!

Я реготала.

– Що ти мелеш? Як він може крутити очима?

Даша вкотре помчала в кімнату і заволала звідти. Я, покинувши все, побігла слідом.

– Що таке?

– Усміхається! Мамо, дивись, він усміхається!

Мамо… В цей час моє серце остаточно розмерзлося, і я обійняла її, та притисла до себе…

Ось така сумна історія трапилася. Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!