– Мамо! Ну, куди нам її, на голову? Ти ж знаєш, що ми й так утрьох в однушці тулимося! – Ніна роздратовано подивилася на матір, але тут же мило посміхнулася і запобігливо додала:
– От якби ти змінилася з нами квартирою … У твоїй трикімнатній нам би всім місця вистачило! А тобі однієї нашої квартири за очі!
Маргарита Сергіївна сумно подивилася на дочку і похитала головою. Щось їй підказувало, що те, що вона пропонує, – зовсім невигідний варіант для неї. Нінка, мабуть, знову в положенні.
Від Маргарити Сергіївни не вислизнув і блідий колір обличчя доньки, і те, що вона час від часу, ніби ненароком, прикладає руку до живота.
Тепер народ ить ще одного і сплавить Надюшу знову до бабусі. Жінка кинула погляд у куток, де стояло крісло, в якому сиділа притихла п’ятирічна Надя.
Її мати, Ніна, дочка Маргарити Сергіївни, вискочила заміж одразу після школи з великого кохання і з таким же великим терміном. Але велике кохання тривало рівно до моменту появи Наді.
Молодий батько був не готовий до безсонних ночей та постійних істерик дружини, й швиденько зібрав речі.
Розлючена Ніна подала на аліменти, заборонивши колишньому чоловікові бачитися з дочкою, хоча той і не горів бажанням і із задоволенням виконував заборону.
Вона відразу взялася до облаштування свого особистого життя, надавши радості виховання дитини своїй матері.
Маргарита Сергіївна жаліла доньку й із задоволенням займалася немовлям, сподіваючись, що коли її мати знайде собі відповідного чоловіка, дівчинка знову ростиме в повній родині.
Відповідний чоловік не змусив на себе чекати. Він був старший за Ніну на десять років, мав непогану посаду і свою квартиру, правда однокімнатну, але все-таки.
Новоспечений зять мріяв про велику родину та дітей, але до Надюші, чомусь, відчував лише роздратування.
Після весілля Ніна все відтягувала момент возз’єднання з дочкою, хоч мала і чекала на це, зібравши всі свої речі та іграшки в невелику валізку.
Маргарита Сергіївна щоразу питала дочку, коли вона візьме дівчинку, але та щоразу знаходила причини, щоб її не брати. Невдовзі з’ясувалося, що Ніна при надії.
– Ну ось! – радісно казала Маргарита Сергіївна дочці. – У тебе і помічниця є – все тобі легше буде!
Надюша з нетерпінням чекала на появу братика чи сестрички. Вона думала, що якщо допомагатиме мамі, то вона її більше ніколи не віддасть. Їй так хотілося жити з мамою та татом, як й іншим дітям із дитячого садка, в який вона ходила!
– Мамо! Я не забиратиму Надю! – Вигукнула Ніна в один зі своїх приходів до матері, коли та почала знову питати про те, коли дочка збирається забрати дитину. – Петро, звісно, любить дітей, але своїх! Йому чужі не потрібні!
-Та яка ж вона чужа? – засмутилася Маргарита Сергіївна. – Це ж кро виночка твоя, а ти його дружина!
– Мамо, все! Якщо тобі складно з Надькою – давай її здамо в дитбудинок!
Від таких слів дочки Маргарита Сергіївна схопилася за серце.
– Іди геть! – прошепотіла жінка. – Мені соромно, що в мене така дочка!
Ніна, пирхнувши й голосно стукаючи підборами, пішла. У кутку тихо плакала Надюша.
– Не плач, люба! – Маргарита Сергіївна кинулася до онучки. – Ми з тобою разом житимемо! Ми ще ого-го як заживемо!
Надюша упокорилася з тим, що батькам вона не потрібна. Згодом усе забулося і Ніна знову почала відвідувати матір уже з маленьким сином. З донькою вона майже не спілкувалася, але завжди приносила подарунки та гроші.
Несподівана хвороба підкосила жінку. Сімейний терапевт наполегливо рекомендував лягти в лікарню. Але як залишити п’ятирічну Надю? Маргарита Сергіївна зателефонувала дочці.
– Добре. Поміняймось! – Прийняла рішення жінка. – Тільки так, не на папері. Ви переїдете сюди, забравши Надюшу, а я у вашу квартиру.
– Мамо, ну ти що? – щиро здивувалася Ніна. – Ми взагалі думали, що ти нам цю квартиру перепишеш, а ми тебе у свою пустимо.
– Адже все одно ця квартира мені перейде у спадок, так відразу й оформимо, щоб мені потім по нотаріусах не бігати та пів року не чекати.
– А ти живи у квартирі Петра скільки хочеш. Він не проти!
– Ох, дякую, благодійники! – розлютилася Маргарита Сергіївна. – Тільки хто тобі сказав, що квартира у спадок до тебе перейде?
-Ну як? – Здивувалася Ніна, не розуміючи від чого сердиться мати. – Я ж твоя єдина дочка! Кому вона має ще перейти?
– Забирайся! І щоб духу твого тут більше не було!
Здивована і роздратована Ніна пішла, а Маргарита Сергіївна важко опустилася на диван. До неї несміливо підійшла Надюша.
– Бабуль, може мені урвати віку? – Запитала вона. – І тобі легше стане і мама припинить злитися.
-Та що ж ти таке кажеш, люба? – Жінка обійняла дитину. – Ми з тобою ще їм усім покажемо! Ось тільки підлікуюсь небагато.
Всю ніч Маргарита Сергіївна не спала. На ранок прийшло єдине рішення. Жінка взяла телефон та набрала давно забутий номер.
…Віталій задумливо дивився на підлогу, сидячи на дивані, коли з роботи повернулася Поліна.
– Коханий, щось трапилося? – Злякалася жінка.
-Так, Поль. Мені треба тобі дещо розповісти. Вибач, що раніше це приховував… Боявся, що ті мене кинеш.
– Господи, ти щось накоїв?
– Так. Кинув свою дитину і жодного разу за всі роки не поцікавився, як вона.
– У тебе є дитина?
– Так. До одруження з тобою, я вже був одружений. Але сімейне життя було дуже коротким, у якому в мене народ илася дочка.
– Після розлучення колишня заборонила з нею бачитися, а я якось не прагнув. Потім зустрів тебе і взагалі про все забув.
– А сьогодні зателефонувала Маргарита Сергіївна, ця моя колишня теща, і сказала, що Надюші загрожує дитячий будинок.
– Нінці вона зовсім не потрібна, а сама Маргарита Сергіївна важко хвора і потребує тривалого лікування. Вона запитала, чи не можу я взяти Надю, поки вона лікується.
– Звичайно ж можеш! – Вигукнула Поліна. – Швидко збирайся та поїхали! А з тобою я згодом поговорю!
Надюша крадькома поглядала на чоловіка, що сидів за столом і гарну жінку поряд з ним. Вони приїхали вранці, коли вона ще спала.
Прокинувшись від голосів на кухні, дівчинка потихеньку визирнула зі своєї кімнати. Її помітили та покликали пити чай зі смачними тістечками.
На подив дівчинки, бабуся навіть нічого не сказала, що вона починає день із солодкого, хоча раніше такого не дозволялося.
Чоловік виявився батьком Надюші, якого вона ніколи не бачила, а вродлива жінка – його дружиною. Вони привезли безліч подарунків та солодощів для Наді, та збиралися забрати її з собою.
-Ти не бійся! – заспокоювала дівчинку Маргарита Сергіївна. – Я підлікуюсь і відразу ж тебе заберу!
Зі сльозами на очах Надюша їхала до незнайомих їй людей.
Поліна виявилася дуже доброю та турботливою, а от батько, здавалося, весь час почував себе винним і соромився дочки. Поступово вони звикли один до одного і потоваришували.
Поліна купувала дівчинці ошатний одяг, водила та забирала її з дитячого садка, ходила на ранки. У вихідні вони всі разом вибиралися кудись відпочити: кіно, кафе, розважальний центр. Кілька разів на тиждень Поліна водила Надю до бабусі в лікарню.
Маргарита Сергіївна зауважувала, як змінюється дівчинка. Вона стала веселою, товариською, зник постійний переляк з її оченят, навіть погладшала: щічки округлилися і порожевіли.
А ще жінка помітила, як вона захоплено дивиться на Поліну. Але ще більше Маргариті Сергіївні сподобалося те, що Поліна з обожнюванням дивиться на дитину.
Непомітно пролетіло пів року. Трагічна звістка впала на маленьку родину, як крижаний дощ. Маргарити Сергіївни не стало. Вперше за весь час Надюша злякалася та замкнулася в собі.
Вона розуміла, що попереду на неї чекає дитячий будинок, бо з раннього дитинства усвідомила, що крім бабусі нікому не потрібна.
Надюша сиділа в старому кріслі бабусиної квартири й чекала, коли за нею прийдуть. Дорослі перебували у сусідній кімнаті, на поминках. Дівчинка не помітила, як заснула.
– Надюш, Надюша! – хтось торкнув її за плече, але дівчинка так знесиліла від переживань, що не могла навіть розплющити очі.
– Віталь, не буди її! – промовив знайомий лагідний голос. – Хай спить. Втомилася, бідненька.
Хтось підняв її на руки й кудись поніс. Наді було однаково.
Прокинулася вона від яскравого сонця. Дівчинка лежала у своєму ліжечку, поряд з нею стояло крісло в якому дрімала Поліна.
Надя різко встала й озирнулася. Так і є! Їй не здалося! Вона все ще знаходиться у квартирі батька та його дружини.
– Ой! Прокинулася! – Поліна розплющила очі та пересіла до Наді на ліжко. – Як ти почуваєшся? У тебе нічого не болить?
Надя насторожено покрутила головою. А якщо сказати, що болить? Може її ще трохи тут залишать?
– Тоді ходімо снідати!
Після сніданку Надя зібрала свої речі та зібралася сама. Вийшла до вітальні, де сидів батько з Поліною.
– Я готова!
– Куди? – в один голос спитали дорослі.
– Ну як? Ви ж мене в дитячий будинок, мабуть, хочете віддати? Навіщо я вам? – Надюша говорила спокійно із застиглим виразом обличчя. Вона побачила, як зблідла Поліна і як почервонів батько.
– Що ти таке кажеш? – прошепотів Віталій і побіг за заспокійливим для дружини, побачивши, що та на межі непритомності.
– Нікуди ми не збираємося тебе віддавати! Ти завжди будеш жити з нами! Усі необхідні документи ми оформили ще місяць тому. Зараз дочекаємось від твоєї мами дозвіл і Поліна тебе візьме!
Надюша не вірила своїм вухам. Як? Її хочуть лишити? Поліна буде її мамою? Несподівано напруження останніх днів далося взнаки й дівчинка заплакала.
Поліна відразу підскочила до неї й схопила на руки. Так вони разом проплакали, доки Віталій не прикрикнув:
-Так! Вистачить вологу розводити! Ходімо краще погуляємо!
Ніна з викривленим від злості обличчям вилетіла кулею з кабінету нотаріуса. Мати все заповіла Надьці! Ніхто не мав права розпоряджатися майном дівчинки до повноліття: ні батьки, ні опікуни. От же шкідлива стара!
Поліна за руку з Надею вийшли надвір. За ними йшов Віталій. Вони побачили, як Ніна, відчайдушно жестикулюючи, щось пояснює чоловікові з візком, що стоїть поруч. Потім, ніби відчувши їх погляд, вона обернулася і підбігла до трійці, що стояла на ґанку.
– Я із задоволенням відмовлюся від цієї дівчини! – бризкаючи слиною, прокричала жінка.
-Чудово! – посміхнувся Віталій. – Займемося цим прямо зараз?
Надя вибігла на ґанок школи й озирнулася. Побачивши жінку з візком, помахала їй рукою і попрямувала до неї.
– Я навіть не сумнівалася, що може бути інакше! – усміхнулася Поліна. – Тому, вдома на тебе чекає сюрприз!
– Я думала, ми кудись сходимо, – Надюша намагалася не показувати своєї прикрості.
– Обов’язково! Ось тільки тата з роботи дочекаємося, щоб він з Іванком сидів, поки ми з тобою розважаємося.
Ніна сиділа на дитячому майданчику у парку і злісно дивилася в одну крапку. Її двоє синів були надані самі собі.
Поклавши руку на величезний живіт, вона думала, як помститися Петру, який кинув її з майже трьома дітьми. Гаразд хоч квартиру їм залишив. Але для чотирьох однушка все одно була замала.
Дзвінкі щасливі голоси змусили її відволіктися від своїх роздумів. Доріжкою парку, смакуючи морозивом, йшли жінка з дівчинкою, років дев’яти.
Поруч із ними, з малюком на руках, йшов усміхнений чоловік, у якому Ніна впізнала свого першого чоловіка Віталія.
– Ну що, доню, ще по морозиву? – весело спитала жінка.
– Звичайно, матусю! – Дівчинка обійняла жінку.
– Ми зараз! – кинули вони чоловікові й підбігли до найближчого кіоску з морозивом. – Тату, тобі яке?
Ніна, намагаючись здаватися якомога непомітнішою, відвернулася від щасливого сімейства. Ну чому так, – комусь все, а іншим нічого? Що з нею не так? Чому доля і Всевишній від неї відвернулися?…
А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
