– Мамо, я поважаю твою думку, але вирішувати, з ким одружуватися, буду сам

Клавдія Петрівна закінчила полоти чергову грядку і вирішила, що на сьогодні вистачить. Жінка вимила руки, зачерпнула з відра, що стояло у сінях, кухоль колодязної води й сіла в тінь на лаву, вкопану поруч із ґанком.

– Все-таки шістдесят років – не тридцять, – подумала вона, – раніше б я ще години дві-три спокійно сапала. А тепер того й дивись бабкою почнуть називати.

Загалом стати бабусею Клавдія Петрівна розраховувала ще кілька років тому, коли її єдиний син Захар, який вивчився в коледжі на механіка, одружився і залишився в місті. Ось тоді Клавдія Петрівна і почала чекати онуків.

Щоправда, коли першого літа після весілля Захар привіз до матері молоду дружину, жінка зрозуміла, що від такої невістки онуків не дочекатися. Еля була висока – врівні з чоловіком, але дуже худа.

– Чого ж ти нічого не їси? – питала її свекруха, спостерігаючи, як невістка тикає виделкою в кружок свіжого огірка і відщипує шматочок від листка салату. – У тебе ж сил не буде дитину виносити та на світ привести.

– А я й не збираюся цього робити, – сказала вона. – Діти дуже псують фігуру.

Що там у сина не склалося з молодою дружиною, Клавдія Петрівна не знала. Але за два роки Захар повернувся до села один.

Жінка вже хотіла встати й піти до хати, щоб зайнятися вечерею, але в цей час хвіртка відчинилася, і у двір увійшла Віра – її сусідка.

Поговоривши хвилин десять на звичайні теми: як здоров’я, що добре зійшло на городі, що – не дуже, Віра зібралася вже йти, але насамкінець сказала те, заради чого, очевидно, і приходила:

– Клавдіє, ти б із сином поговорила. Люди кажуть, що останнім часом він біля Аньки Пантелєєвої крутиться. А сьогодні я сама бачила – він у неї на подвір’ї дрова колов і в дровник складав.

Ця інформація була важливою, але неприємною. Ганну у селі знали з дитинства. Вона була онукою Євдокії.

Донька Євдокії вийшла заміж і поїхала до міста, а коли настав термін, щось пішло не так, і лікарі не змогли врятувати молоду жінку. Зять дитину з лікарні забрав, але сам виховувати не став – привіз тещі.

Деякий час він надсилав гроші, а потім знову одружився і кудись переїхав. А Євдокія сама виховувала Ганну. Усьому навчила: у городі працювати, у будинку керуватися, за худобою доглядати – Євдокія до останнього свого подиху і корову тримала, і гусей, і курей.

Ганна після школи збиралася до міста поїхати вчитися. Але тим часом Євдокія захворіла. Довелося дівчині залишитися, за бабусею доглядати, будинок вести.

Влаштувалася вона на птахоферму, та так і залишилася там працювати, навіть тоді, коли бабусі не стало – пізно було у двадцять два роки вчитися, та й господарство залишити нема на кого.

Іншим часом Клавдія Петрівна такій невістці зраділа б. Але була на репутації Ганни велика пляма: через півтора року, як бабусі не стало, вона привела на світ божий сина. Від кого – було невідомо, а сама Ганна мовчала.

Клавдія Петрівна не знала, як розпочати розмову з сином, подумала і вирішила говорити прямо:

– Захаре, ти, кажуть, до Ганни Пантелєєвої в працівники найнявся? – Почала вона.

– І хто каже? – Запитав він. – Люди? А що ці люди, які все помічають, не бачать, що самотній жінці допомога потрібна? Дрова розколоти, сарай поправити, теплицю підлатати.

– Якщо тільки допомогти, то будь ласка, – сказала мати. – А я вже подумала, що ти одружитися з нею зібрався.

– А якщо й одружитися? – Запитав Захар.

– На це я благословення не дам. Вона гуляща, – заявила Клавдія Петрівна.

– Гуляща? Ну, назви мені, будь ласка, тих, з ким вона гуляла?

– Імен не знаю. Але хлопчика їй явно не вітром надуло.

– А ти не думаєш, що вона полюбила не дуже хорошу людину і довірилася йому. А він її обдурив, – сказав Захар.

– Це вона тобі так сказала? – Усміхнулася мати.

– Ні. Я її ні про що не питав.

– Знаєш, Захар, тобі й справді одружитися час. Але не з Ганною. Інакше і тобі, і мені люди все життя будуть її байстрюком очі колоти. Був би живий твій батько, він би тобі те саме сказав.

– Мамо, я поважаю твою думку, але вирішувати, з ким мені одружуватися, буду сам. А щодо людей, то якщо придивитися, то у кожного в оці можна по колоди знайти, – сказав Захар.

Наступного дня він прийшов з роботи, привів себе до ладу, переодягся і попрямував до Ганни.

Довго тягти не став – прямо з порога заявив, навіщо прийшов:

– Хочу попросити вас, Ганно Василівно, виходьте за мене заміж.

– А Клавдія Петрівна знає, з чим ви прийшли до мене? Що вона каже? – Запитала Аня.

– Що б вона не казала, це зараз не так важливо. Я вашу відповідь хочу почути, – сказав Захар.

Вони проговорили цього вечора довго.

– А як же Мишко? Чи зможеш ти його прийняти? – Запитала Ганна.

– Ми з ним обов’язково порозуміємося. Подивися, він же від мене не відходить, коли я у вас на подвір’ї щось роблю.

– А як люди почнуть колоти очі? Я ж знаю, що про мене в селі говорять – називають гулящою.

– Аня, а чим тобі дорікати? Я теж був одружений. Коли одружився, дуже дружину кохав – думав, що на все життя, а не вийшло. Я тебе ніколи не дорікну, що ти когось раніше кохала, – пообіцяв Захар.

Аня помовчала, ніби міркуючи, чи говорити далі, але потім таки наважилася:

– Не кохала я нікого. Він мене силою взяв, – тихо сказала вона.

– Хто? – Видихнув Захар.

– Гришка Чернов. Я з роботи йшла там, де стежка вздовж ліска йде, а він ззаду підійшов – потягнув у ліс, я не могла відбитися.

– І що – ти нікому не поскаржилася? Дільничному треба було сказати.

– А кому скаржитися? Бабусі на той час уже не було, а що міг зробити дільничний? Зганьбилась би я тільки ще сильніше.

– А коли зрозуміла, що понесла, до лікарні йти побоялася, пішла до Степаниди – знаєш її, вона травниця. Думала попросити в неї якийсь засіб.

– А вона мене сварила. Сказала: «Викинь дурниці з голови. Це ж щастя та радість. А на кривдника твого чекає страшне покарання».

– В одному Степанида мала рацію: Мишко – моя радість і моє щастя. А Гришка живе собі спокійно і ніякого йому покарання.

У цей день Ганна не дала відповіді, попросила час подумати. А за тиждень погодилася. Жодних свят вони не влаштовували, просто в сільраді розписалися. Люди, звичайно, попліткували, але якось швидко заспокоїлися.

Клавдія Петрівна на сина була ображена:

– Одружився, то й живи, як хочеш. А я твою Аньку та її синка у себе в будинку бачити не хочу.

Захар зібрав свої речі та переїхав до Ганни. Жили вони добре. Захар Аню образити не давав. Якщо хтось з односельців намагався сказати щось погане, то Захар швидко йому рота затикав, радячи згадати про свої гріхи.

А одного ранку, прийшовши на роботу, Захар побачив Григорія. Той пригнав свій трактор на машинно-тракторну станцію, щоб щось відрегулювати.

Захар привітався з усіма за руку, а Григорію не подав руки. Той помітив зневажливе ставлення і, коли вони залишилися одні, спитав:

– Через Аньку на мене сердишся? За те, що я…

Григорій ще не встиг домовити, як уже борсався в заростях реп’яхів та кропиви.

Встав, витер розбиті губи й звіром подивився на Захара:

– А я ж можу на тебе та дільничному поскаржитися…

– Будь ласка. А я поясню за що. У цій справі термін давності – десять років, тож цілком можеш вирушити в “серпентарій”.

А в листопаді Григорій Чернов вирішив по кризі, що ще не встановилася, переправитися на інший берег водосховища і пішов під кригу разом зі своїм трактором.

Ганна у квітні подарувала Захару сина. Він сам вибрав йому ім’я – Іван. А ще через три роки у сім’ї з’явилася донька – Даринка.

Клавдія Петрівна вже давно забула, що була незадоволена одруженням сина. Вона любила проводити час з онуками – з усіма трьома. На той час вона вже знала історію Ганни.

А Михайло ріс, і у його зовнішності дедалі більше виявлялися риси Григорія. Тільки кольором волосся він відрізнявся від свого справжнього батька – той був русявим, а син пішов у темноволосу Ганну.

Якось, коли Мишкові було вже десять років, до Клавдії Петрівни прийшла мати Григорія.

– Клавдіє, скажи чесно – адже Михайло мого Грицька син? – Запитала вона, стоячи у дверях кухні.

– З чого це ти взяла, Зоя?

– Не бреши. У мене, коли його бачу, серце завмирає: і очі Гришини, і звички.

– Зоя, про небіжчиків погано говорити не заведено, а доброго про твого Григорія сказати нічого, тому я промовчу.

– А у Михайла є батьки: і мати, і батько. А ще брат і сестра – он, подивися, всі вони у дворі грають. Мої онуки! Усі троє! А ти йди своєю дорогою і не каламуть воду. За них тепер є кому постояти! То краще не наривайся…

Не завжди, про те що люди пліткують – правда. А навіть, якщо і правда, то не їм судити, кому як вчинити! Як кажуть, не суди, та не судимий будеш…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.