– Мамо, я за тобою! Досить тобі тут без діла стирчати! Мені дітей нема з ким залишити! – Тож давай, збирайся, поїдемо в місто! І поспішай, у мене немає вільного часу! Мамо, швидше! Христина моментально вирішила, що має право заступитись за подругу. – Софіє, твоя мама нікуди не поїде! Ми тут весь місяць відпочиватимемо, хіба ти не знаєш?

– Може, на дачу разом рвонемо? – Запропонувала Христина. – Відпочинемо, попліткуємо, новини перетремо? Ти як?

Христина змовницьки пограла бровами. Мирослава радісно посміхнулася й одразу кивнула, ніби тільки цієї пропозиції й чекала.

– Це чудова ідея! Просто чудова. А то у квартирі так жарко, дихати просто нема чим. А на дачі у тебе свіже повітря, гарно. І озеро поряд, можна і позасмагати! Супер!

Христина закивала. У голові вона вже уявляла, як вони з Мирославою готуватимуть, відпочиватимуть, розмовлятимуть про все поспіль.

З нею у Христини склалися довгі та міцні відносини. Познайомилися вони ще в поло говому будинку, коли народ или первістків: у Христини з’явилася дочка Аделіна, а у Мирослави – син Матвій. З того часу вони стали найкращими подругами.

Вони домовилися, що поїдуть відпочивати в перший тиждень липня, на цьому й розійшлися задоволені одна одною…

…Дома Христина поливала квіти та думала, що їхнє життя склалося цікаво. Вони стали мамами в один день, але далі все пішло по-різному. Христина зупинилася на одній дитині.

Здоров’я та розуміння, що вона не впорається з великою ватагою, зупинили її. А Мирослава народ ила чотирьох.

Христина й уявити не могла, як можна виростити таку кількість дітей. Вона вважала подругу героїнею, яка пройшла через усі труднощі та підняла чотирьох.

Нині в них уже були онуки. У Христини двоє, а у Мирослави ціла купа, – семеро. Христина іноді бачила їх на святах, і від шуму в неї починала боліти голова на другій годині.

Христина відмахнулася від цих думок. Нині треба було думати не про це. Невдовзі вони поїдуть відпочивати разом. Згадають молодість та повеселяться без сімей.

До відпустки Христина встигла переробити всі справи та все одно вранці ходила по дому з відчуттям, що щось забула.

Дочка Аделіна відвезла її на дачу сама, занесла сумку до кімнати й одразу перевірила, чи відчинені вікна.

– Мамо, добре тобі відпочити, – сказала вона, поправляючи штору. – Наберись сил. За квіти вдома не хвилюйся, я поллю. І взагалі за квартирою догляну, у мене все під контролем.

Христина посміхнулася. Ось за це вона любила дочку. Поруч із донькою тривога одразу ставала дурною та зайвою.

Христина виховала гарну дочку. Не ідеальну картинку для чужих пересудів, а нормальну, уважну людину. Аделіна могла сперечатися, злитися, втомлюватися, але вона завжди була поруч.

За годину прийшла Мирослава. Христина вийшла на ґанок і одразу насупилась. Подруга стояла біля хвіртки з сумкою, почервоніла від дороги.

– Миро, а ти як дісталася? Чому не на машині?

Мирослава всміхнулася втомлено і поправила сумку на плечі.

– Діти зайняті були, я автобусом дісталася.

Христина ахнула. У Мирослави четверо дітей, дорослі онуки, зяті, невістки, – ціла купа. І ніхто з них не знайшов часу відвезти жінку на дачу.

– Прямо всі діти були зайняті? І їхні чоловіки? Прямо всі? Миро, як це? Чому ти мені не сказала, ми б із донькою за тобою заїхали!

Мирослава одразу махнула рукою і пройшла до будинку, явно не збираючись приймати жалість.

– Ой, Христино, та припини. Нормально я дісталася. Зате стільки свіжих пліток зібрала, зараз тобі все розповім. Там в автобусі одна тітка таке видала, я трохи зупинку не пропустила. Сміялася до кольок!

Христина дозволила змінити тему. Мирослава почала розповідати, як хтось ділив спадщину, хтось лаявся через город, а водій сперечався з пасажиркою через здачу.

Христина слухала, посміхалася, але неприємний осад залишився. У Мирослави така велика родина, а на дачу вона їхала одна, з тяжкою сумкою та пересадками. Що це за ставлення до людини похилого віку?

Два дні вони насолоджувалися дачею. Вранці виходили в сад, збирали малину, чорну смородину та аґрус, а потім їли ягоди прямо на веранді.

Христина набрала невеликий кошик для Аделіни: смородину окремо, малину зверху, щоб не пом’ялася.

– Миро, може, і своїм щось передаси? – Запитала Христина. – Аделіна зможе відвезти, їй не складно.

Мирослава відразу повела розмову убік і поправила край пакета на столі.

– Та що ти, не треба. Вони звикли все у магазинах купувати. Їм таке не потрібне, не їдять вони таке…

Христина знизала плечима, але подумки зробила позначку. Коли вони виїжджатимуть, вона дасть Мирославі гостинців із собою. Нехай їсть сама, раз її рідні вважають себе вищими за це.

У вихідні приїхала Аделіна. Вона привезла воду, хліб, молоко та морозиво. Христина обернулася до подруги та завмерла. У Мирослави на очі наверталися сльози.

– Доню, люба, ти запам’ятала, яке мені подобається?

Аделіна поставила пакет на стіл і знизала плечима.

– Звичайно, ви ж з мамою стільки років дружите! Я вас добре знаю!

Вони засміялися. Мирослава швидко провела пальцями під очима і почала розглядати морозиво, поки Христина вдавала, що нічого не помітила. Але всередині знову неприємно кольнуло.

Увечері Аделіна поїхала. Вдома на неї чекали чоловік і сім’я, але вона все одно не поспішала. Христина передала їй фрукти та овочі, наказала відвезти дітям, а потім міцно обійняла дочку.

Наступного ранку Христина прокинулася від крику за вікном.

– Мамо, вставай! Мамо! Відчиняй швидше, у мене не так багато вільного часу! Поспішаю я, мамо!

Христина схопилася з ліжка. Спросоння їй здалося, що це повернулася Аделіна. Вона накинула халат, швидко пройшла до дверей, відчинила та завмерла.

На ґанку стояла зовсім не її дочка. Перед нею переступала Софія, молодша дочка Мирослави.

– Софіє, а що ти тут робиш? – Запитала Христя.

Софія швидко привіталася і зазирнула їй за плече.

– А мама де? Чому не спускається?

Мирослава вийшла з кімнати та зупинилася в коридорі.

– Софіє, що трапилося? Ти чого прилетіла аж сюди?

Софія одразу заговорила, навіть не давши матері до ладу вийти на ґанок.

– Мамо, я за тобою! Досить тобі тут без діла стирчати! Мені дітей нема з ким залишити! У них канікули, садок зачинений!

– А мені у справах треба відлучитись. Тож давай, збирайся, поїдемо в місто. І поспішай, у мене немає вільного часу! Мамо, швидше!

Христина дивилася, як Мирослава ніби згасає на очах. Ще вчора подруга сміялася над дурними історіями, вибирала більші ягоди та тішилася морозивом. А тепер вогонь усередині неї ніби згас.

Софія приїхала не відвідати матір, не дізнатися, як вона відпочиває. Не привезти води, ліків чи нормальних продуктів. Вона приїхала повернути її в місто, бо їй знадобилася безплатна нянька.

Христина моментально вирішила, що має право заступитись за подругу.

– Софіє, твоя мама нікуди не поїде! Ми тут весь місяць відпочиватимемо, хіба ти не знаєш? Мама тобі хіба не казала?

Софія подивилася на Христину з явним нерозумінням. Мирослава тихо прошепотіла:

– Христино…

Христина не дала подрузі сховатися за звичною поступливістю.

– Так, ми тут відпочиватимемо! А в тебе повно братів та сестер. Я впевнена, що ти знайдеш, з ким можна залишити дітей. Досить матір смикати по кожній дрібниці! Вона вже у віці, ти не бачиш, що їй важко?

Софія почервоніла, але відступати не збиралася. Мабуть, у їх сім’ї давно звикли, що Мирослава погоджується раніше, ніж встигає подумати про себе.

– Але ж вона бабуся, це її обов’язок!

– А твій обов’язок – дбати про матір! – відрізала Христина. – Але Міра приїхала сюди автобусом! Ніхто не подумав, що їй буде важко діставатися. Ніхто!

– Так що, люба, їдь назад у місто і шукай няньку! А твоя мама недоступна на весь місяць! Можеш це передати всій родині!

Христина зачинила двері. Потім глянула на розгублене обличчя Мирослави й несподівано засміялася.

Сміх вийшов гучним, майже дівчачим. Мирослава спочатку притиснула долоню до грудей, потім не витримала і теж засміялася.

Вони стояли в коридорі та сміялися, як давно собі не дозволяли. Без огляду на дітей, онуків, чужі прохання та вічне «треба».

Потім вона обійняла подругу і запитала:

– Що ж ти дозволила їм сісти собі на шию? Га, подружечко моя?

Мирослава знизала плечима. На обличчі у неї ще трималася усмішка, але очі стали серйознішими.

– Не знаю, Христино. Справді, не знаю. Хотіла бути гарною мамою та бабусею. А вийшла нянькою для всіх. Спочатку один раз допомогла, потім другий, а потім вони вирішили, що я їм зобов’язана.

Христина міцніше обійняла її за плечі.

– Нічого. Виправимо. Перевиховуємо твою родину. Не маленькі, впораються й без тебе.

…Місяць вони відпочивали на дачі. Іноді приїжджала Аделіна, привозила продукти, забирала ягоди та розповідала новини.

Христина з Мирославою багато гуляли, сиділи біля озера, збирали смородину та поступово набиралися сил.

Мирослава спочатку здригалася від дзвінків, але Христина щоразу тільки хитала головою і нагадувала, що відпустка не скасовується.

На початку серпня за ними приїхала Аделіна. Христина вже зібрала сумку та перевіряла вікна, коли біля хвіртки зупинилася ще одна машина. З неї вийшов Марк, старший син Мирослави.

– Мамо, я за тобою приїхав. Софія стіл накрила. Ми на тебе чекаємо, дуже скучили.

Христина побачила, як тепло посміхнулася Мирослава. Подруга одразу стала іншою: легше, м’якше, ніби з неї зняли важкий мішок чужих обов’язків.

Христина притягла її до себе на мить і тихо сказала:

– Якщо вони знову знахабніють, дзвони. Я приїду та наведу порядок. Треба буде, полаю, я можу, ти ж знаєш.

Мирослава щасливо кивнула і пішла до сина.

Христина провела її поглядом, потім подивилася на Аделіну і посміхнулася. Вибратися на дачу було чудовою ідеєю. Мало того, цю справу треба повторити…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, підтримайте автора вподобайками!