Валентина Петрівна жила на четвертому поверсі старої дев’ятиповерхівки, де у під’їзді завжди пахло не зрозумієш чим.
Квартира в неї була акуратна, світла, з тюлем у дрібну квіточку на вікнах і килимком біля дверей, який вона витрушувала щоранку, навіть узимку.
Їй було шістдесят чотири. Не висока, худорлява, з посивілим волоссям, зібраним у вузол на потилиці, вона ходила швидко, ніби весь час боялася запізнитися.
У магазині її знали як жінку, яка бере молоко дешевше, але завжди купує гарні яблука онукам. У поліклініці вона ніколи не намагалася пройти без черги.
В автобусі поступалася місцем тим, хто виглядав старшим, хоча сама після походу магазинами ледве стояла на ногах.
Син її, Ігор, приїжджав зазвичай у неділю. Не щонеділі, звичайно. Тільки коли «по дорозі», «поряд справи» чи «діти скучили».
Високий, широкоплечий, з ранньою лисиною і вічною щетиною, він входив у квартиру так, ніби все тут належало йому з дитинства і досі чекало на його розпорядження.
Валентина Петрівна щоразу готувалася. Варила борщ, ліпила котлети, купувала сирки, діставала з шафи пакетики з цукерками.
А ввечері Ігор йшов із двома сумками: в одній банки з огірками, картопля, курка, сир, в іншій – контейнери з їжею. Іноді ще й з конвертом.
Він називав це не проханням, а обставинами.
– Мамо, ти ж розумієш, зараз всім важко. Зарплату затримали. Машина знову у ремонті. А в Олени чоботи порвалися, уявляєш?
Валентина Петрівна кивала. Вона розуміла. Вона завжди все розуміла.
***
Сусідка Зінаїда з п’ятого поверху, кругла, рум’яна жінка у спортивному костюмі, якось зупинила її біля поштових скриньок.
– Валю, Ігорьок часто до тебе приїжджає? Молодець, не забуває матір.
Валентина Петрівна посміхнулася, поправила ручку сумки.
– Та приїжджає. Коли може.
Зінаїда примружилася.
– А чого він щоразу з баулами йде?
Валентина Петрівна тоді вдала, що не почула, і почала шукати ключі.
Вдома вона довго сиділа на кухні. Перед нею стояла чашка охолодженого чаю, за вікном догоряв березневий вечір, а на підвіконні сохло лушпиння цибулі для фарбування яєць, хоча до Великодня було ще далеко.
Їй раптом стало неприємно не від слів сусідки, а від того, що Зінаїда побачила те, чого Валентина Петрівна не хотіла помічати.
Ігор дзвонив рідко. Розмови розпочиналися однаково.
– Мамо, ти вдома в неділю? Ми заїдемо ненадовго, тебе відвідати.
Після цих слів Валентина Петрівна йшла у крамницю. Потім на ринок. Потім тягла сумки, зупиняючись біля кожної лави.
Онуки, Мишко та Катя, влітали у квартиру галасливо, розкидали взуття, просили мультики та млинці. Невістка Олена, худорлява, з гарно нафарбованими губами та втомленим поглядом, сідала у крісло і гортала телефон.
– Валентино Петрівно, ви так смачно готуєте. Я вдома взагалі не встигаю. Робота, діти, садок, уроки. Ви ж знаєте.
Валентина Петрівна знала. Тільки ніхто не знав, що в неї теж боліла спина, що пенсія закінчувалася серед місяця, нову куртку вона відкладала вже третій рік.
***
Одного ранку вона прокинулася від того, що в кімнаті було напрочуд тихо. Не капав кран, не гудів холодильник, не шуміли сусіди. За вікном світило сонце, і пил у його променях здавався золотим.
Валентина Петрівна встала, підійшла до календаря та побачила червоне коло навколо дати. В цей день мав приїхати Ігор.
Напередодні він зателефонував і сказав звичайним бадьорим голосом.
– Мамо, ми завтра до тебе. Просто відвідати. Давно не бачились.
Вона тоді відповіла спокійно:
– Приїжджайте.
А потім пішла не на ринок, а в туристичну агенцію поруч із бібліотекою. Там сиділа дівчина з короткою стрижкою та розповідала про триденну екскурсію у старовинне містечко: монастир, музей ремесел, обід у кафе. Валентина Петрівна слухала та почувала себе школяркою, яка вирішила втекти з уроку.
Вона купила квиток. Один.
Вранці вона вимкнула телефон, щоб не слухати попередніх прохань. Холодильник заздалегідь розморозила і залишила майже порожнім: на полиці лежало дві морквини, банка гірчиці та половина лимона. У гаманці було не густо, лише на автобус до вокзалу, та менше тисячі на обіхідок. А гроші на екскурсію були вже витрачені.
Квартира виглядала не звично. На плиті нічого не вирувало. На столі не було пирогів. Тільки чиста клейонка, чашка та ваза з ромашками.
Валентина Петрівна одягла трикотажну бордову сукню, яку берегла «на випадок», пов’язала легкий шарф і вперше за довгий час підфарбувала губи.
***
Ігор приїхав близько восьмої. Один. Без дітей та Олени. Валентина Петрівна відчинила двері вже із сумочкою на плечі.
– Мамо, ти куди це? – Він завмер на порозі.
– На екскурсію, – посміхнулася вона.
– На яку ще екскурсію? Ми ж домовились, що я приїду, – Ігор моргнув, ніби вона сказала щось непристойне.
– Так, ти приїхав. Проходь, посидь. Тільки я зараз йду.
Він увійшов, зняв куртку, оглянув кухню. Його погляд одразу ковзнув до плити, потім до холодильника. Відчинив дверцята і мовчки дивився всередину.
– А їжа де?
– Яка їжа? – Валентина Петрівна зняла з вішалки свій плащ.
Ігор обернувся. На його обличчі з’явилася розгублена злість, дитяча, майже скривджена.
– Мамо, я ж не просто так приїхав! У нас удома порожньо! Думав, ти щось приготувала. Дітям треба, Олені треба. І взагалі, я хотів поговорити з тобою. Мені до середи п’ять тисяч потрібні.
Валентина Петрівна кивнула так, наче він розповідав їй прогноз погоди.
– П’ять тисяч у мене немає.
– Як немає?
– Так. Витратила.
– На що?
Вона дістала з сумочки білет і поклала на стіл.
– На себе.
Ігор глянув на папірець, потім на матір. Щоки в нього пішли червоними плямами.
– Мамо, ти серйозно? Ми з сім’єю крутимося, як можемо, а ти по екскурсіях?
Валентина Петрівна застебнула ґудзики на плащі. Руки у неї трохи тремтіли, але голос був рівний.
– Ігорю, я теж крутилася. Багато років. Тільки чомусь завжди довкола вас.
Він шумно видихнув, пройшовся кухнею, зачепив табуретку.
– Ну, почалося. Я ж твій син!
– Саме так. Син, а не жебрак із сумками!
Він різко підійняв голову.
– Ти що, мене дорікаєш?
Валентина Петрівна глянула на нього уважно. Перед нею стояв не хлопчик із розбитим коліном, якому вона дула на ранку, а дорослий чоловік із дорогим телефоном, машиною в кредиті та звичкою брати, не питаючи, що залишиться.
– Ні. Я просто більше не вдаю, що не розумію!
На кухні стало тихо. За стіною у сусідів заробив дриль, десь грюкнули двері ліфта. Ігор опустився на стілець і раптом якось здувся.
– Мамо, а чому ти раніше цього не казала?
Вона гірко посміхнулася.
– А ти раніше не питав.
До автобуса залишалося двадцять хвилин. Валентина Петрівна взяла ключі.
Ігор сидів, дивлячись у порожню чашку. Він уже не сердився, але й перепрошувати не вмів. У їх сім’ї чоловіки взагалі погано вміли говорити, що винні. Батько Ігоря колись теж мовчки ставив квіти в банку, якщо не мав рації.
– Тебе підвезти? – нарешті спитав він.
Валентина Петрівна здивувалася. Потім лагідно сказала:
– Підвези.
В машині вони їхали мовчки. Ігор хмурився, постукував пальцями по керму. Біля автостанції він зупинився не відразу, а трохи далі, де було менше людей.
– Мамо.
Вона обернулася.
– Що?
Він кашлянув.
– Ти подзвони, коли повернешся. Гаразд? Просто зателефонуй.
Валентина Петрівна зауважила, що він не сказав про гроші. Не спитав про котлети. Не нагадав про онуків.
– Подзвоню.
Вона вийшла із машини. На площі стояли жінки її віку, всі ошатні, з маленькими рюкзачками та пакетами з бутербродами. Екскурсовод перераховувала людей біля автобуса.
Валентина Петрівна йшла до них і відчувала, як підбори стукають по асфальту. У сумці лежав квиток, бутерброди, помада та маленька шоколадка до чаю. А ще змінна білизна, халат, капці та спортивний костюм.
Ігор ще не поїхав. Він дивився, як мати підіймається в автобус. Вперше за багато років вона не махала йому з вікна кухні, залишаючись серед каструль та пакетів. Вона їхала сама.
А вдома на нього чекав порожній холодильник, вимкнений мамин телефон і дивна, неприємна думка: мати теж людина.
Не комора, не каса взаємодопомоги, не безплатна няня, а людина, яка одного разу може купити квиток лише для себе.
Валентина Петрівна сіла біля вікна. Автобус рушив, і місто повільно попливло перед очима: ринок, аптека, дев’ятиповерхівки, такі як та, в якій залишилася її квартира, що ненадовго спорожніла.
Вона вперше за довгий час усміхнулася не тому, що треба було заспокоїти когось, а просто так, бо захотілося.
Їй було трохи ніяково і водночас – напрочуд легко. Це тільки вперше важко сказати ні, – бо багаторічна звичка дається взнаки. А далі, як по маслу…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
