Чоловік помив руки, та сів за стіл, де вже стояла перед ним тарілка наваристого борщу. Дружина саме щось збирала в пакет.
– Знову онукам збираєш? – Запитав Євген, похитуючи головою.
– Ну так, що ж тепер робити? Марія наплодила їх, а сама з чоловіком цілими днями на роботі.
– Ой, Ірино, не люблять тебе ні дочка, ні онуки. Все ти бурчиш, і бурчиш.
– Зате сваху люблять, вона добренька, живе одна, з усіма сюсюкається, – зауважила вона, та поклала пакет у холодильник. – Завтра провідаю, та гостинці віднесу.
– У них що, нема чого їсти? Вони більше нас з тобою заробляють!
– Вони не зрозуміло, що їдять. І сваха їм лише одні цукерки купує.
– Ось онуки її за це й люблять. А ти їм м’ясо, та сметану тягаєш, – подав чоловік пусту тарілку. – Насип ще!
– Після цукерок у них зуби та животи потім болять.
Наївшись, чоловік подався у кімнату і, взявши в руки пульт, завалився на диван.
Ірина цього року пішла на пенсію, а чоловікові до пенсії ще три роки. Хоч і лається вона на дочку, що та «привела трьох, а в самої часу на них немає», але намагається допомогти їй.
Добре хоч онуці вже дванадцять: одному братові уроки допоможе зробити, за іншим у садок сходить, якщо батьки не встигають забрати.
А Ірину онуки не люблять за суворий характер, бо хоче вона, щоб у всьому порядок був.
У кімнаті пролунав дзвінок її мобільного телефону:
– Женю, ти не чуєш? – гукнула вона із кухні. – Візьми мій телефон!
Дзвінки припинилися, і почувся тривожний голос чоловіка. Поспіхом витерши руки, вона кинулася в кімнату:
– Що там?
– Маша з Максимом в дорожню пригоду потрапили, – сказав зблідлий чоловік.
– Як… що ти кажеш? Що із ними? Де вони?
– У травматології.
– Збирайся, поїхали! – Сльози покотилися з очей Ірини.
Вони поспішно одяглися. І тут вона глянула на годинник:
– Сім годин? А онуки самі! Як же вони там? – Женя, завези мене до онуків, і їдь один! Вони ж там одні залишилися, мабуть, голодні, а попереду ніч.
Ірина схопила з холодильника пакет, сунула туди хліб, ковбасу, молоко, і кинулася за чоловіком. Серце розривалося на частини, там же дочка у лікарні, та й онуки одні.
Машина зупинилася біля будинку дочки.
– Женю, дзвони мені відразу, щоб не сталося. Сьогодні я в них залишуся ночувати, – вилізла вона з машини, й кинулася до під’їзду.
Коли Ірина зайшла у квартиру, до неї вибіг восьмирічний Олег, середній онук:
– Бабо Іра, а мама з татом ще не прийшли.
– Де Наталка?
– Доброго дня, бабусю, – з кімнати вийшла старша онука.
– А Павлик де?
– Бабусю, я тут, – вилетів звідкись молодший онук.
– То слухайте мене! – суворо промовила бабуся. – Тато з мамою у лікарні, вони захворіли. Сьогодні з вами буду я.
– Бабусю, а що ти принесла? – Зазирнув у пакет молодший.
– Зараз розберемося, – зайшла вона на кухню. – Що у вас за бардак?
Ірина поставила на плиту чайник, помила посуд, і почала робити бутерброди. А на серці так неспокійно: як там дочка із зятем?
Коли Євген забіг у лікарню, у коридорі вже стояла сваха, судомно смикаючи хустинку.
– Ларисо, що там?
– Щось з головою, і руку забив.
– А Маша?
– Навіть не знаю, – і сваха знову заплакала. – Туди не пускають.
Євген кинувся у бік блоку. Двері несподівано відчинилися, і звідти вийшла медсестра:
– Вашого сина відправили в шосту палату.
– Можна мені до нього, – кинулась Лариса.
– Можна, але він спить. Одягніть халат, он на вішалці.
– Пані, – підійшов до неї Євген. – А як Марія, його дружина?
– Вона в операційній, її ще рятують. Ви її батько?
– Так.
– Як скінчиться, я вам повідомлю.
Євген залишився у коридорі один. Дістав телефон і набрав номер дружини:
– Що там? – пролунав її зляканий голос.
– Маша в операційній, ще не закінчили. Максима вже в палату відправили. У нього сваха. Ірина не плач!
– Бабуся, ти чого плачеш? – До неї підійшла онука. – З мамою та татом щось трапилося?
– Наталю, вони в дорожню пригоду потрапили, зараз у лікарні.
– Що з ними?
– Поки не знаю, – Ірина намагалася витерти сльози з очей, але вони зрадницьки текли. – Там дідусь та баба Лара. Вони зателефонують.
– Ой!
– Наталко, ти вже братам поки що нічого не кажи! Не лякай їх!
Внучка закивала головою і пішла у свою кімнату.
– Поїли? – бабуся зайшла на кухню.
– Дякую, бабусю! – Вийшов з-за столу Олег.
– Дякую, баб Іро! – підтакнув йому молодший брат.
– Олеже, ти уроки зробив! Незабаром кінець року, поганих оцінок за рік наставлять.
– Бабуся, – з поблажливою усмішкою промовив онук. – У першому класі оцінки не ставлять.
– Все, йдіть у свою кімнату!
Ірина почала мити посуд, час від часу зиркаючи на телефон, що лежав на столі. І той задзвенів.
– Що, Женю?
– Машу в палату відправили. Лікар сказав: життєво важливі органи не зачеплені, але тижнів зо два полежить.
– Ти вже залишся сьогодні з нею, – сказала Ірина крізь сльози.
– Звісно, залишуся! Я зараз на роботу зателефоную, скажу, що завтра не вийду.
Максим прокинувся, озирнувся. Побачив, що поряд з ліжком сидить мати:
– Мамо, як там Маша?
– Ой, синочку, як я рада, що ти прокинувся.
– Мамо, що з Машею? – повторив запитання син.
– Не знаю… їй втручання робили…
Максим спробував підвестися, але, застогнавши від болю, знову звалився на подушку.
– Ой, синочку, не вставай! Зараз лікаря покличу.
– Мамо, іди дізнайся, що з Марією!
– Зараз, зараз! – Жінка квапливо вийшла з палати.
Ірина поклала дітей спати, а собі постелила на дивані. Зменшивши гучність, поклала поряд телефон.
Заснути вона не могла. Пролунав тихий дзвінок телефону:
– Що, Женю?
– Сваха заходила, вона недалеко у палаті з Максимом сидить. Він прийшов до тями, послав матір дізнатися, що з Машею.
– А сам Максим як?
– Сваха сказала, що все нормально. З рукою щось, і голову забив.
– Як Марія отямиться, мені відразу подзвони!
– Гаразд, гаразд. Спи!
– Яке там спи!
Дочка розплющила очі під ранок, побачивши батька, прошепотіла:
– Тату …
– Доню, як ти?
– Не знаю, – і раптом злякано закричала. – А як там діти?
– Заспокойся, заспокойся! З ними мати. Лежи й не хвилюйся!
– А що зі мною?
– Руки, ноги цілі. Лікар сказав: тижнів за два випишуть. Зараз матері зателефоную.
Набрав номер:
– Ірино, ти не спиш?
– Ні, ні! Що там?
– Дочка оговталася. Розмовляє. Телефон просить.
Марія взяла телефон і одразу почула:
– Як ти, доню?
– Тато каже: руки, ноги цілі. Мамо, як там мої?
– Все нормально! Я їх не кину.
Цілий тиждень бабуся Ірина була з онуками. За тиждень виписали зятя. Стало легше. Як легше? Тепер можна залишити з ним онуків. А так, у нього рука в гіпсі, ні зварити, ні прибрати.
У суботу вранці Максим залишився з дітьми один. Теща пішла в лікарню відвідати дочку, а в гості прийшла його мати.
– Бабуся Лара прийшла! – кинувся до неї молодший онук. – Ти гостинці принесла.
– Звісно, принесла! Як же я до своїх улюблених онуків, і без гостинців прийду.
З кімнати визирнув Максим:
– Мамо, ти посидь з ними, мені за ноутбуком попрацювати треба.
– Звісно, - і підштовхнула онука. – Павлику, ходімо на кухню.
– Баб Лара, а чому ти так довго не приходила? – На кухню зайшов середній онук, і сів за стіл.
– Ваш тато хворів, мені доводилося часто бувати у нього, – сказала вона, і почала викладати з пакета солодощі. – Дивіться, який я вам йогурт принесла, і шоколадне печиво.
– Бабусю, а цукерки? – одразу спитав Павлик.
– Зараз, зараз, – насипала у вазу. – Ви тільки спочатку, печиво з йогуртом з’їжте.
– Ой які! – і молодший онук схопив одну цукерку.
– Наташа, йди снідати! – гукнула бабуся.
Відповіді не було, тож вона зайшла в кімнату внучки, й повторила:
– Наташа, йди снідати! Я твій улюблений йогурт принесла.
– Не хочу, – промовила онука, не відриваючись від підручника. – Мені уроки робити треба.
– Наталко, ти не захворіла?
– Ні.
– Та, що з тобою? – помацала в неї чоло.
– Баб Лара, а чому ти до нас цілий тиждень не приходила?
– Ваш тато хворів, а він мій син.
– Наша мама сильніше хворіла, і зараз хворіє, – внучка подивилася на неї зовсім не дитячими очима, – а бабуся Ірина нас не покинула.
Лариса подивилася на свою онучку, наче побачила вперше:
– Це тобі бабуся Іра так сказала?
– Мені самій уже дванадцять років, – глянувши на бабусю, додала приязно. – Баб Лара, не ображайся! Гаразд?
– Гаразд! – І попрямувала на кухню.
Незабаром прийшла Ірина:
– Доброго дня, свахо! – радісно посміхнулася вона. – Маша сказала, що її на тижні випишуть.
– Добре, – кивнула головою Лариса. – Гаразд, я пішла! Удома справ багато.
Вона пішла, а Ірина почала готувати обід онукам та зятю. Бо у неї не тільки за Марію душа болить, а і за всю її велику родину. Всі вони їй рідні. Навіть діти помітили, хто є хто. Як виявляється – не в цукерках щастя…
А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.
