– Слухай, а ви з іпотекою як? Не страшно такі суми? – Ярослав відсунув тарілку і глянув на нас із чоловіком.
За вікном його кухні мрячив жовтневий дощ. Пахло смаженою картоплею та дешевим одеколоном – запах дитинства.
– Страшно, – відповів Денис. – Але ж усі так живуть.
– Та й потім,- додала я, намотуючи серветку на палець, – накопичення допоможуть, а коли батьки… ну, у майбутньому, спадок – теж підмога.
Ярослав завмер з виделкою біля рота.
– Який спадок?
– Звичайний. Колись ваш дім розділять між вами, – сказав Денис. – Ми також й на це розраховуємо.
Брат поклав виделку і почухав шию. Нервовий рух.
– А я думав, будинок уже мій.
Слова прозвучали, як ляпас. Я не зрозуміла одразу.
– Тобто?
– Мама казала, що на мене переписали. Давно вже.
Денис кашлянув і глянув на мене. В його очах читалося: “Я нічого не знав”.
– Але ж вас двоє дітей, – обережно сказав чоловік.
– Ну, не знаю. Мама краще знає ці справи. Може, я щось плутаю.
Усю дорогу додому мовчала. У голові крутилося: «Давно вже. Давно вже». Роками приховували.
Удома набрала мамин номер. Руки тремтіли.
– Мамо, Ярослав сказав, що будинок на нього оформлений. Це правда?
Пауза. Потім спокійний голос:
– Так. А що такого?
Ось це «а що такого» остаточно добило.
– Чому?
– Інно, у тебе чоловік є, – нехай забезпечує. А Ярослав один, крізь пальці гроші пропускає. Ми з татом вирішили його підтримати.
Я дивилася у вікно, де хтось ішов під парасолькою.
– Значить, я не дочка?
– Що за дурниці. Звісно, донька.
– Але без права на будинок, де виросла.
– Інно, не драматизуй. У тебе своє життя буде.
Кинула слухавку. Зрозуміла: потрібна правда.
На третій день зателефонував тато.
– Інно, мама переживає. Каже, що ви посварилися.
– Просто дізналася про щось цікаве.
– Розумієш, доню, – голос старечий, стомлений, – мама розумна. Вона сказала – так правильно.
– Тату, ти хотів, щоб все Ярославу дісталося?
Довга пауза.
– Я мамі довіряю. Вона знає краще.
– Коли підписував папери?
– Ну… років чотири тому. Мама пояснила – для сім’ї краще.
Після розмови сіла й заплакала, вперше за ці дні. Бо тато просто підписав те, що мати принесла. Не читаючи, не заглиблюючись.
У вихідні поїхала до батьків одна. Мама зустріла насторожено.
– Проходь, я борщ зварила.
– Мені потрібні відповіді, а не їжа.
– Тоді сідай, – мама поклала руки на столі. – Говори.
– Чотири роки ви приховували, що позбавили мене спадщини.
– Не позбавили. Просто вирішили справедливо.
– Чия справедливість?
– Ярослав чоловік. Йому складніше.
– Складніше? Мамо, він у тридцять п’ять живе, як студент. Винаймає житло, грошей не накопичує.
– Зате поруч із нами. Допомагає.
Я гірко засміялася.
– Коли ти в лікарні лежала, хто щодня приїжджав?
– Ти…
– Я. А Ярослав де був?
– У нього справи, робота…
– У мене теж робота! І дитина! І чоловік! Але ж я час знайшла.
Мама підвелася, підійшла до вікна.
– Інно, ти одружена. Тепер у тебе інша родина.
Ось воно, зрештою, чесно.
– Зрозуміло. Вийшла заміж – перестала бути дочкою.
– Не перестала, але…
– Але права втратила.
Мама обернулася. У очах не провина, а роздратування.
– Ти завжди була такою. Все не так, не по-твоєму.
– Такою – якою?
– Вибагливою! Ярослав ніколи не сперечався.
– Тому що йому діставалося все.
– Він добрий.
– А я зла, так?
Мама сіла назад.
– Що ти хочеш? Переписати назад? Пізно. Та й навіщо? У Дениса робота гарна.
Я дивилася на матір і розуміла, що вона щиро не бачить несправедливості. Для неї логічно, що син важливіший.
– Знаєш, мамо, я все зрозуміла.
– Що?
– Що я для вас справді чужа. З моменту заміжжя.
Я встала, й пішла до виходу.
– Інно, не йди. Поговорімо нормально.
– Про що? Все вирішено чотири роки тому.
Пів року я не дзвонила. У травні Ярослав надіслав фото: він обіймає вродливу дівчину в дорогій сукні. “Знайомся – Олеся”.
За тиждень вона сама написала. Зустрілися у кафе.
Олеся – із тих жінок, що без макіяжу не виходять із дому. Доглянута, із дорогою сумкою.
– Я так рада знайомству! – щебетала вона. – Хочеться підтримки близьких людей.
– Ярослав, хороша людина, – обережно сказала я.
– Чудовий! Тільки трохи безвідповідальний. Живе в орендованій квартирі, не накопичує. Каже, у батьків будинок є, але ж це не рішення, правда?
– А що треба вирішувати?
– Житло! Я вісім років орендую – набридло. Хочеться стабільності.
Олеся говорила, а я думала: чи вона знає, що будинок повністю на Ярослава оформлений?
– Він готовий до серйозних стосунків? Мені тридцять, час не чекає.
– Це з ним треба обговорювати.
– Обговорюю. Але, як до конкретики доходить – мимрить про нестачу грошей.
Наступного дня подзвонив Ярослав.
– Ну, як тобі Олеся?
– Красива, рішуча.
– Так, тільки дуже поспішає. Одружитися хоче, квартиру, дітей. А грошей нема.
– Зароби.
– Легко сказати! – Він підвищив голос. – Слухай, а що як ділянку продати? Частково. Землі багато, можна поділити.
– Будинок твій, – твоє й рішення.
– Ну, як же без батьків? Мама каже – сімейною радою вирішувати треба.
“Сімейною радою”. Зручно, коли дарували, я чужа була. Коли продавати – родина.
– Приїжджай у неділю. Поговоримо всі разом.
Поїхала, бо цікаво стало. Мама зустріла стримано. Тато обійняв ніяково.
– Розкажи про Олесю, — сказала мама за столом.
– Ділова. Одружитися хоче і квартиру.
– Ярослав каже, ділянку можна продати.
– Можна.
– Як гадаєш, правильно?
Подивилася я на них: мама вичікувала, тато збентежений, Ярослав у тарілку витріщився.
– Навіщо вам моя думка? Будинок же Ярослава.
– Інно, – підібгала губи мама, – ми ж сім’я.
– Сім’я коли всі рівні. А не коли, одного люблять, а іншого терплять.
– Не кажи так, – стомлено сказав тато.
– А як казати? Чотири роки тому ви пояснили моє місце.
Ярослав підвів очі:
– Інко, не можна завжди ображатись. Хотіли ж якнайкраще.
– Для кого краще?
– Для всіх. У тебе чоловік, квартира буде…
– А в тебе наречена, яка теж хоче квартиру.
– І що?
Я встала з-за столу.
– Нічого. Продавайте, купуйте, одружуйтесь. Тільки мене в це не втягуйте.
– Доню, – простягла руку мама, – не йди. Ми ж не вороги.
– Не вороги, – просто чужі люди.
За два місяці побачила оголошення, що продають батьківську ділянку. За місяць після цього зустріла Олесю у крамниці – обирала дитячі речі.
– Інно! А я думала про вас!
– Вітаю.
– Дякую, – погладила живіт. – Ярослав щасливий. Каже, тепер заживе по-дорослому.
– Квартиру купили?
Її обличчя спохмурніло.
– Ділянку продали, але грошей вистачило лише на однокімнатну. У спальному районі. А я мріяла про трикімнатну.
– Буває.
– Так, але… – нахилилася ближче, – тепер розумію, чому батьки так зі спадщиною вчинили. Ярослав із грошима не вміє поводитись.
– Тобто?
– Отримали пристойну суму, а він одразу машину купив. Дорогу. Потім у відпустку на Мальдіви поїхали. А я говорила – краще на квартиру додати.
– Мальдіви – це добре.
– Але ж тепер грошей мало. Квартира маленька, ремонт потрібний, скоро дитина… – зітхнула. – Іноді думаю, дарма поспішала.
– Чому?
– Ярослав дуже легковажний. А мені хочеться стабільності.
– А батьки йому допомагають?
– Намагаються, але мають пенсію маленьку. І квартиру тепер винаймають.
– Винаймають?
– Будинок знесли, ділянку очистили. Довелося їм з’їжджати. Ярослав обіцяв до нас переселити, але однокімнатна… Поки що кімнату у знайомих винаймають.
У листопаді зателефонувала мама. Вперше за рік.
– Інночко, як справи?
– Добре.
– Можна побачитися? Поговорити хочеться.
Зустрілися у кафе. Мама постаріла – волосся зовсім сиве, руки тремтять.
– Як живеш?
– Нормально. Кімната непогана.
– А тато?
– Тяжко йому. Все життя у своєму будинку, а тепер на чужій території. Депресія.
Пила чай, не підводячи очей.
– Інночко, я зрозуміла, що помилилася тоді…
– Пізно.
– Але ж я мати тобі…
– Була матір’ю. Тепер ти бабуся дитини Ярослава.
Заплакала тихо.
– А якщо вибачуся?
Подивилася на неї довго, встала.
– Мамо, вибачення просять, коли хочуть щось виправити. А тут виправляти нема чого. Ти отримала, що хотіла – улюблений син поряд, будинок у його руках, онук скоро з’явиться. Радуйся!
– Але я хочу, щоб і ти була…
– А я не хочу. Мені добре у сім’ї, яка мене обрала, а не викреслила.
Поклала гроші за чай і пішла.
Удома викинула останнє сімейне фото. Залишила лише шматочок із татом – він хоч підписував не зі зла, а від слабкості. Це можна зрозуміти.
А маму та Ярослава вибачила. Не для них – для себе. Тому що злість – важка ноша, а я нарешті стала вільною.
Ставте вподобайки, пишіть свої думки в коментарях.
