– Дзвони дітям, другий день із ліжка тебе стягую, а в мене радикуліт, так, Маріє, не піде.
– Відлежусь я, Серафимо, і встану, ти потерпи трохи, подай мені настоянку ногу і руку розтерти.
Марія Іванівна лежала на своєму ліжку, що стояло біля стіни, і всіляко показувала сусідці, що сили в ній хоч греблю гати, просто в спину щось вступило.
Але Серафима Андріївна все розуміла, здогадувалася. Спину завжди прихоплювало і в неї після городніх справ, але тут було щось інше.
– Маріє …, я серйозно, не затягуй з лікарями. Торік твого Степана не стало, теж відмахувався, казав, що нісенітниця.
Марія Іванівна відвернула голову до стіни, щоб сховати сльози. Минулої весни не стало її палко коханого чоловіка, Степана.
Марія, немов заводна іграшка, що втратила болтик, почала розсипатися на частини. Тіло, наче відкидало цю новину і давало збої із завидною регулярністю.
Дітей турбувати не хотілося. У них справи, своє життя, слабка мати не до речі. і не до часу.
Молодший синок – при виконанні.
Востаннє вона Гриця бачила п’ять років тому в потязі, що проїжджав повз. Кілька секунд. Потяг мчав від станції до станції, а Марія з чоловіком стояли біля шлагбаума і махали синові. Ось і все. Дзвонив також рідко. Батьки розуміли. Є така професія – Батьківщину захищати.
Середній, Назар, жив у Львові, теж далеко від батьків. Будував бізнес, крутився, у свої п’ятдесят на ювілей обіцяв відвідати батьків, але приїхав лише на похорон до батька.
Зі старшою дочкою Тетяною два роки тому трапилася біда – нещасний випадок, в ожеледь впала зі сходів. Довго не могла ходити, перенесла кілька оперативних втручань. Відновлення йшло повільно, але йшло.
Дзвонити дітям, у яких і своїх проблем багато, через недугу Марія не хотіла. Але сусідка наполягала і переконливо хмурилася.
– Приїхати не можуть, то нехай заберуть ненадовго, – не переставала бурчати Серафима.
Це їй би дзвонити було нікому. Єдиний син не просихав, хитався по селі та жив у всіх жінок, що його вітали, по черзі.
Серафима подала Марії настоянку і сіла поряд на стілець.
– Якось швидко ми з тобою, Марійко, життя прожили, скоро вже й вісімдесят, – втомлено склавши руки на колінах, журилася сусідка.
– Добре ми жили й ще проживемо, ти чого?
– Чого-чого. Час наш підходить. А ми не хочемо цього помічати, пишаємося, намагаємося.
– Серафимо, а ти відпочивай більше, давай, підіймай мене, допоможи.
Сусідка допомогла Марії сісти на ліжко та пішла.
Марія Іванівна ще довго сиділа, збиралася з силами, дивилася на телефон, що лежав на тумбочці біля ліжка, але брати його не поспішала.
Серафима знайшла Марію наступного дня. Вона лежить на підлозі, з лівою частиною обличчя, що скривилося, і неприродно скорченою лівою рукою. Сусідка довго бігала поряд, потім здогадалася викликати швидку.
Марію забрали в лікарню, але довго там її не тримали. Тиждень “підрихтували” і відправили додому на таксі. Як завжди їй прийшла на допомогу сусідка.
– Удома я все помила вчора, мало що, – Серафима дивилася на Марію, що повернулася з лікарні, з явним жалем. – Тепер точно потрібно дзвонити дітям, Маша, я сама не впораюся.
Мова у Марії Іванівни майже не постраждала, але говорила вона так, наче довго згадувала слова, тягла їх.
Першому мати зателефонувала Назару. Слухавку взяла його дружина Ольга. Вона довго слухала свекруху, не перериваючи, потім сухо сказала: “Я передам” і повісила слухавку.
Молодшого сина мати застала на якійсь важливій зустрічі. Той відповів одразу, довго журився про здоров’я Марії Іванівни й повідомив, що надішле грошей на доглядальницю і готовий оплачувати Серафимі Андріївні догляд.
Про приїзд промовчав, тільки додав, що дружина з дітьми у відпустці на морі, і квитки назад вже куплені, не можна обміняти.
Марія Іванівна віддала телефон Серафимі та повернула голову до стіни.
– Маріє, ну раз так, удвох будемо. Ми й раніше з тобою все разом робили, і зараз будемо. Медсестру, щоправда, найняти треба буде, чи пришлють безплатно, дізнаюся.
Серафима Андріївна намагалася говорити бадьоро і бути небайдужою, ніби вони з Машею зібралися варити сто літрів варення, а не боротися із недугою, але відвернувшись від сусідки, сама не стрималася, заплакала.
На тиждень зарядили дощі. За вікном і в кімнаті було похмуро, душно та волого. Серафима часто заглядала, не давала своїй підопічній нудьгувати та сумувати.
Принесла м’ячик із колючками та веліла катати його по руці. Маша протестувала, вимагала дати їй спокій, щоб дожити свої дні.
У п’ятницю, після обіду, у двері наполегливо постукали. Серафима та медсестра знали, що відчинено і не витрачали на умовності час. То був хтось чужий.
Марія Іванівна, як могла, сказала:
– Увійдіть.
– Де моя улюблена теща? – дзвінко пролунало з-за дверей.
– Миколо! – простягла праву руку Марія Іванівна.
– Лежіть, лежіть. Ну, що тут у вас? Ага! – Чоловік озирнувся, помив руки, стілець поставив ближче до тещі та сів поруч.
– Не все так погано. Я думав гірше…
– Ти один, Колю? – не стерпіла жінка.
– Так. Марія Іванівно, один.
– А як же Танюша?
– З нею хлопчики та дві подруги. Вони впораються.
Марія Іванівна не розуміла, що відбувається. Тані вона не дзвонила, про те, що з нею сталося, не повідомляла. Вона говорила з нею кілька разів на місяць, як з іншими дітьми, але казала, що все гаразд.
– Григорій учора зателефонував, – ніби, випереджаючи питання, почав Микола, – питав, чи будемо ми скидатися на доглядальницю.
Марія Іванівна заплакала.
– Ну-ну. Я ж приїхав не сльози витирати. У мене досвіду ого-го скільки з Тетяною тепер.
Доньку чоловік не покинув, коли сталося нещастя. Чітко розподілив обов’язки між вже дорослими синами. Усі стали жити за жорстким графіком і знали, хто за що відповідає. Так виявилося набагато легше.
– Я на п’ять днів приїхав, озирнуся, зрозумію в якому ви стані, а далі видно буде.
І полетіли дні. У Миколи все виходило граючись. Такий солідний, з сивиною чоловік – і доглядальниця. Він більше був схожий на лікаря, йому б білий халат…
Сам уже дідусь. Три дні жінка не відводила очей від нього, для неї він був і залишався Миколою, яким вона його вперше побачила з Танюшею. Такий самий впевнений у всіх своїх діях, справжній чоловік.
Спочатку Марія Іванівна дуже соромилася зятя, але він лише один раз пояснив, що допомога не знає статі, і тоді все налагодилося. Жінка просто заплющувала очі, коли Микола обслуговував її.
Але руки в нього були теплі й рідні, не те що в доглядальниці, яка приходила. Марія Іванівна йому довіряла.
– Значить так. З Танею я вже розмовляв. До кінця літа ми з нею поживемо у вас, а восени переїдемо до нас. Там я вже домовився з реабілітаційним центром, документи подав, нас…
Марія Іванівна боялася найстрашнішого – самотності. Зараз вона слухала, що казав їй зять, і раділа. Раділа не тому, що потрапить у санаторій.
Не тому, що краще почуватиметься і поправить здоров’я. Вона була щаслива від того, що є кому про неї подбати. А це дорогого коштує! Ви зі мною згодні?
Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.
