Народити єдину дитину, коли тобі 38 років, і не балувати її — це щось за межами фантастики. Запитайте у будь-якого з пізніми дітьми, вони підтвердить.
Напевно, так працюють інстинкти, але інакше ми з чоловіком просто не могли. Крім того, до цього ми мали багато спроб і все закінчувалося погано. Не хочу навіть згадувати.
Вже в дитячому садку виховательки дорікали нам, що Олег був дуже розпещений. Вимагав усі іграшки, не хотів ні з ким ділитися. Пробував забрати чиїсь речі собі додому, плакав. Так, хорошого мало, але це лише дитина. Навіть дорослі змінюються згодом. А діти тим більше.
Але у школі подібні сигнали продовжували надходити. Ми, як батьки, намагалися дати нашому синові все найкраще. Тому не скупилися на репетиторів, гарний одяг, кишенькові гроші та інше — все, що було потрібно.
Олег був твердим хорошистом, але його іноді викликали до директора. Він не був забіякою, ні. Але міг зірвати урок через якусь дрібницю.
Однокласник списав на контрольній? Точно буде скандал. Вчитель поставив низьку оцінку? Урок не буде нормально продовжуватись, поки це питання не буде вирішено. І справа була зовсім не в оцінках як таких. Його і трійка влаштувала б. Але сам факт того, що Олега десь утискають… Для нього це було неприйнятно.
Ми сподівалися, що такі прояви допоможуть йому в дорослому житті. Амбітність потрібна, якщо не хочеш все життя орати на заводі, так? Але однокласники думали інакше, і Олегові часто доводилося битися за переконання. Добре, хоч він не навчався в наш час. Зараз діти здебільшого м’якіші та лояльніші. А в минулому справа була б значно серйознішою. Набагато!
На жаль, вступити до інституту на бюджет нам не вдалося. Оцінки були надто низькими, та й іспити син би не потягнув. Тому довелося затягнути пояси та розщедритися на платну основу.
Не те, щоб це якось мотивувало Олега, але без освіти у сучасному світі нікуди. На жаль, після третього курсу його вигнали. Неуспішність та часті прогули, а домовитися не було жодної можливості.
Іти працювати син не схотів. Він пробував якісь схеми в інтернеті, але для цього треба було вкласти певну суму грошей. В нас її не було, а банк відмовився давати кредит. Крім того, через півроку виявилося, що все це мильна бульбашка і, зрештою, вона лопнула, залишивши багатьох вкладників без копійки в кишені.
Тоді Олег спробував себе у маркетингу. Він їздив містом та роздавав буклети з рекламою нового китайського товару. Ця історія тривала недовго, конкуренти набрали ще більше таких же хлопців, і закінчилося тим, що товар став настільки масовим, що вже не приносив прибутку. Агентам навіть не видали зарплату, а засновники фірми просто зникли з усіх радарів.
Олег став офіційно безробітним. Ми, звичайно, не стали йому нічого пред’являти. Куди піти молодій людині в такій ситуації? Він продовжував жити з нами у нашій двокімнатній квартирі.
Єдине, чого я боялася, що він почне залипати у комп’ютері, замкнеться у собі і перестане виходити надвір. Якийсь час так і було, але потім він познайомився з Марією.
Маруся – складна людина. Вона також ніде не працює. Носить яскравий макіяж. Але для Олега вона як ангел із небес. Мені, як матері, приємно думати, що у сина є пара. Але я розумію, якщо ці діти не навчаться виживати в суспільстві, все закінчиться дуже і дуже сумно. А проблема в тому, що вони обоє не хочуть змінюватись.
Мій чоловік, незважаючи на вік, продовжує працювати і навіть має підробіток. Я теж іноді ходжу прибирати до офісної будівлі біля будинку. Це займає мінімум часу та сил, натомість платять завжди вчасно. Якщо поєднувати, виходить непогана сума. Але вона все одно зникає, коли настає час купувати продукти. А молодь нам нічим не помагає.
Марія вже перевезла свої речі до нас. Тож вона у нас надовго. І я зовсім не проти: вони ж завжди сидять у своїй кімнаті. Але мене дратує, що дівчина ніколи навіть не привітається. Не спитає, як справи.
Може на весь день зайняти ванну, а вночі піти ритися в холодильнику. Зрозуміло, що таке ставлення формується через те, що мало її знаю. Але все ж таки це викликає негатив, зрозумійте мене.
Син каже, що вони вже практично заміжня пара. Тож нам із батьком треба навчитися її сприймати як члена сім’ї. А я навіть не бачила її батьків. Лише друзів. Вже ці кровососи часто до нас заходять. Дуже галасливі. З ними я вже говорю по-іншому. Не стримую себе, бо балагану у своїй хаті не потерплю. Але це все теж негатив та роздратування.
Ми порахували із чоловіком, що купити квартиру синові у нас не вийде. Грошей не вистачає. Якщо брати іпотеку, то невідомо, чи платитимуть вони за неї, навіть якщо ми допоможемо з першим внеском. А такі гроші втрачати не можна. Але молоді потрібен простір, а нам спокій. Можливо, вдасться поміняти нашу двокімнатну квартиру з доплатою на дві однокімнатні.
На жаль, іншого виходу ми не бачимо, але жити якось треба. Сподіваємось, що син візьметься за голову до того, як сам стане батьком. Адже утримувати ще й онука ми вже не подужаємо. А поки все перебуває у підвішеному стані, залишається тільки сподіватися на Господа і вірити у краще.
