– Дмитре, може, щось простіше подаруємо? – Марія відклала телефон із відкритим каталогом ювелірного салону. – Тридцять років весілля, це зрозуміло, але ж ми не мільйонери.
Дмитро навіть не повернувся від дзеркала, де поправляв комір сорочки.
– Маш, ти не розумієш. Тітка Оля з дядьком Андрієм давно мріяли оновити обручки. Хіба ми не можемо це організувати?
– А Антон? Олена? У них теж є гроші.
– Антон тільки іпотеку закрив, Лєнка у декреті сидить, – Дмитро нарешті обернувся, і в його погляді читалася впертість. – Ми єдині, хто може здійснити їхню мрію. Ми повинні!
Марія хотіла заперечити, що їхні накопичення теж не бездонні, що влітку планували ремонт у дитячій, що синові за рік до школи й витрати зростуть утричі.
Але Дмитро вже дивився на неї з тією особливою сумішшю надії та докору, яка завжди змушувала її відступати.
– Гаразд, – видихнула вона. – Але тоді я сама все оформлю. Ти ж знаєш свою тітку, їй важлива подача.
– Ось за це я тебе й люблю, – Дмитро цмокнув її в верхівку і зник у коридорі.
Марія провела три вечори, обираючи ідеальний сертифікат: вивчала відгуки, порівнювала салони, домовлялася про індивідуальний дизайн конверта з гравіюванням.
Коли забирала готовий подарунок, менеджер навіть зробила їй комплімент – мовляв, рідко хтось так відповідально підходить до дрібниць. Марія тоді посміхнулася, але усмішка вийшла втомленою.
На ювілеї все пішло не так із перших хвилин. Точніше, пішло саме так, як вона, Марія чекала, але сподівалася помилитись.
– Дмитре! – Тітка Ольга сплеснула руками, розгортаючи конверт. – Господи, це ж… Андрію, дивись! Це ж «Олександрит»! Ми навіть туди зайти боялися!
Гості загули схвально. Дядько Андрій міцно потиснув Дмитрові руку, поплескав по плечу.
– Ось це племінник. Ось це я розумію – повага до старших.
Марія сиділа в кінці довгого столу, між двоюрідною сестрою Дмитра та її мовчазним чоловіком. Їй ніхто не потиснув руку. Ніхто не спитав, як вона вибирала, скільки часу витратила, скільки це коштувало їхньому спільному бюджету.
– Діма завжди був такий, – продовжувала тітка Ольга, звертаючись до гостей. – Пам’ятає, дбає. Не те, що деякі.
Марія машинально колупала виделкою салат і думала про те, що «деякі» – це, мабуть, всі, крім її чоловіка. І точно не вона, тому що її в цьому рівнянні просто не існувало.
…Своє тридцятиріччя Марія зустріла за накритим столом у батьківській квартирі. Мама спекла її улюблений медовик, тато дістав із серванта кришталеві келихи, які беріг для особливих випадків.
Дмитро сидів поруч, тримав її за руку та говорив правильні слова. Все було добре, майже ідеально, якщо не рахувати однієї деталі: телефон мовчав.
Жодного повідомлення від Ольги та Андрія.
– Може, забули просто, – кинув Дмитро ввечері, коли вони поверталися додому. – Вік таки, справ багато.
Марія промовчала. Вік не заважав його тітці пам’ятати дні народження всіх племінників, хрещеників та навіть сусідських дітей. А ось на дружині коханого Дмитра пам’ять чомусь відмовила.
…Через три місяці у двері подзвонили рано вранці.
– Дімо, Марія! – Ольга ввалилася до передпокою, не чекаючи на запрошення, потім протиснувся Андрій. – Ми ненадовго, буквально на хвилинку!
Марія відступила до стіни, пропускаючи несподіваних гостей. Ольга вже господарювала у вітальні, сідала у крісло та оглядала кімнату чіпким поглядом.
– Добре живете, – сказала вона. – Ремонт свіжий, техніка нова. Явно не бідуєте, так, Марійко?
Марія не встигла відповісти.
– Тітка Ольго, трапилося що? – Дмитро сів навпроти родичів, і в його голосі вже звучала готовність допомогти, вирішити, врятувати.
– Сталося, Дімо, – Андрій відкашлявся, перезирнувся з дружиною. – Дача розвалюється. Дах тече, фундамент просів. Нам би тисяч сто п’ятдесят, хоча б до весни перехопити.
Марія завмерла у дверях. Сто п’ятдесят тисяч. Майже стільки вони витратили на той злощасний сертифікат.
– Ми б самі впоралися, – заторохтіла Ольга, – але пенсії, самі розумієте, невеликі. А Маша у нас дівчина з грошима, добре заробляє. Для вас це не велика сума.
– Ні.
Рішення вилетіло раніше, ніж Марія встигла його обміркувати. Ольга затнулася, дивлячись на неї з таким виразом, ніби заговорив диван.
– Що означає – ні?
– Грошей не дам! Навіть не мрійте.
– Маш, почекай, – Дмитро схопився, ступив до неї. – Давай спокійно обговоримо, це ж рідні люди.
– “Рідні люди” забули про мій день народження, Дімо! Тридцять років, ювілей! Навіть повідомлення не надіслали! А тепер приходять із подібним проханням?
– Машенько, ну ми закрутилися тоді, – Ольга примирливо розвела руками. – З ким не буває? Ти ж доросла дівчинка, не ображайся на такі дрібниці.
– Дрібниці? – Марія зробила крок уперед, і щось у її обличчі змусило Ольгу втиснутись у крісло. – Три вечори я вибирала вам подарунок. Три вечори! А на вашому ювілеї мені навіть не подякували.
– Діма – молодець! Діма – золото! А хто я? Додаток до гаманця? Ви хоч знаєте, скільки ми витратили на ваші обручки? Скільки моїх грошей пішло на подарунок?
– Маріє, будь вище цього, – Дмитро спробував взяти її за лікоть. – Це ж родина, треба допомагати.
Марія відсмикнула руку.
– Вони забули про мій день народження, а тепер грошей вимагають? – Голос зірвався на крик, і їй було вже байдуже. – І ти їх захищаєш? Серйозно?
Ольга схопилася з крісла, притискаючи долоню до грудей з таким виглядом, ніби Марія щойно плюнула їй в обличчя.
– От як? Ми до вас із відкритою душею, а ти нам тут істерики закочуєш?
– З відкритою душею? – Марія зробила крок ближче, і емоції рвалися назовні, вимагаючи виходу. – Ви зі мною без потреби навіть не розмовляєте! Ігноруєте на всіх святах!
– Для вас існує лише Діма! А я так, завада, зайва! Але коли притиснуло, коли стали потрібні гроші, я раптом стала «Машенькою»?
– Машенько, ну ти перебільшуєш, – Андрій примирливо підняв руки.
– Не перебільшую! Тридцять років мені виповнилося, розумієте? Ювілей! І що? Ні дзвінка, ні повідомлення!
– А тепер ви сидите у моїй вітальні й кажете, що я маю віддати вам сто п’ятдесят тисяч? Ні за що! Не буде цього, зрозуміло вам?
Ольга підібгала губи та обернулася до племінника, який застиг посеред кімнати з зовсім втраченим виглядом.
– Дімо, вгамуй свою дружину! Вона себе не контролює.
– Мене не треба вгамовувати! – Марія розвернулася до чоловіка, і щось у ній остаточно зламалося. – Дімо, дивись на мене.
– Зараз ти вибираєш: або вони йдуть і більше ніколи не з’являються у нашому будинку, або завтра я подаю на розлучення!
Дмитро зблід.
– Маріє, ну це вже перебір, не можна так…
– Можна! – Марія схрестила руки на грудях, і голос її став спокійним. – Роками я мовчала, терпіла, підлаштовувалася. Досить! Я втомилася бути невидимкою у своїй сім’ї.
Тиша, що зависла в кімнаті, була така густа, що, здавалося, її можна доторкнутися. Ольга переводила погляд із племінника на його дружину, Андрій нервово смикав ґудзик на піджаку.
Дмитро подивився на Марію – по-справжньому подивився, вперше за цю шалену годину. В її очах не було ні сліз, ні прохання. Тільки холодна рішучість людини, яка дійшла до краю.
– Тітко Оль, дядьку Андрію… – він ледве розліпив губи. – Вам краще піти.
– Що? – Ольга відсахнулася. – Ти виганяєш нас? Свою родину? Заради цієї дівки?
– Заради моєї дружини. Ідіть, будь ласка.
– Дмитре, схаменись! – Ольга вчепилася йому в рукав, і голос її затремтів. – Ми ж тебе з пелюшок ростили, коли твоя мати на роботі пропадала! Вночі не спали! А тепер ти нас на вулицю женеш, так?
Дмитро відчепив її пальці від свого рукава.
– Я все пам’ятаю, тітко. І вдячний. Але Марія – моя родина. Та, яку я вибрав сам.
Ольга схопила сумку і рвонула до дверей, Андрій зачовгав слідом. На порозі вона обернулася, і обличчя її спотворилося від злості.
– Ноги нашої більше тут не буде! Забудь, що маєш рідню, Дмитре! Невдячний!
Двері зачинилися з оглушливим гуркотом.
Марія дістала телефон, знайшла потрібні контакти та натиснула «заблокувати». Двічі. Потім прибрала телефон у кишеню і подивилася на чоловіка.
Плечі розслабилися, і вона зрозуміла, що вперше за довгий час може нормально дихати. Вільно дихати, без тиску, бо, нарешті, вона позбавилася від нахаб, які намагалися залізти на їхню шию, не втративши при цьому сім’ю…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
