Мого дідуся не стало ще до мого народження. Але моя двоюрідна сестра, якій на той момент було 16 років, дуже його любила, втім як і інші його онуки.
І ось, через якийсь час після своєї смерті дід наснився їй, і наполегливо кликав її з собою.
Вона тоді дуже злякалася, тому що розуміла уві сні, що дід вже не з нами й наговорила йому що, мовляв, вона молода, що їй ще рано, що їй ще дітей народжувати кінець кінцем. Дід вислухав і відповів:
– «Маріє, давай тоді домовимося так: коли-небудь кого-небудь ти мені з собою віддаси.»
Минуло близько 10 років, Марія вже багато років жила в Тбілісі, встигла вийти заміж, народити дитину, розлучитися з чоловіком, вийти заміж вдруге і знову повинна була народити.
Сон за ці роки не згадувався. Вагітність проходила складно і народжувати вона вирішила у нас в Україні, через те, що грузинським лікарям не довіряла, вважаючи, що свої дипломи вони здебільшого купили.
Хлопчик Димка народився з важким серцева вада і прожив всього півтора місяця. Поховати його вирішили біля діда, бо з його поховання пройшло вже понад десять років і було отримано такий дозвіл.
Через деякий час нашій бабусі (дружині діда) приснився сон. Вона побачила світлу дерев’яну хату, задоволений, усміхнений дід сидів на лавці й хитав ліжечко з немовлям.
– «Валь, дивись, мені дитину підкинули!»
Ось тут і згадався сон Димки мами Марії десятирічної давності.
