Марина різала сьомгу і загортала у млинці. Її мати пекла млинці на старій чавунній сковороді, перевертаючи їх спритним рухом зап’ястя.
А вона, як завжди, займалася начинкою. Нарізала сьомгу, яку купила на ринку. Натерла сир, порізала зелень, виклала сметану у порцелянову розетку.
Рідня зібралася в її матері в останню неділю листопада. Традиція така, щороку те саме. Спочатку млинці у матері, потім планування Нового року.
За великим столом сиділи всі. Сестра Ольга з чоловіком Віктором, дядько Вова з тіткою Людою, двоюрідні брати Сашко та Петя. Усі їли млинці, запивали гарячим чаєм, розмовляли, сміялися.
– Марино, передай сьомгу, – попросила Ольга, простягаючи руку через стіл.
– Ось, тримай.
Сестра взяла тарілку, поклала собі на млинець щедру порцію.
– Хорошу сьомгу купила. Жирна така, мабуть, свіжа.
– На ринку брала. Дорогувато, звичайно, але до млинців саме те.
Дядько Вова налив собі ще чаю.
– Ну що, рідні, обговоримо головне. Новий рік не за горами! Де святкуватимемо?
Усі переглянулись. Ольга першою подала голос.
– Ну, як де? у Марини, звичайно. Як завжди. У неї будинок великий, всім місця вистачить.
Марина підвела голову від тарілки. Подивилася на сестру.
– А що, є варіанти?
– Та які варіанти? Нам усім у квартирі не поміститися. Та й традиція вже.
– Традиція, – повторила Марина тихо.
Тітка Люда витерла губи серветкою, відклала млинець.
– І ти, Марино, свій торт зроби. Прагу ту, що ти робиш. Він у тебе найкраще виходить. Минулого року смакота була. Ми з Вовою ще тиждень згадували.
– Й ікри більше бери, – вставив дядько Вова, сьорбаючи чай. – Минулого року ми її за пів години розібрали. Банка була маленька якась. А цього року давай одразу дві візьмемо. Або три. Щоб вистачило.
Марина подивилася на задоволені обличчя родичів. На їхні усмішки, на жирні плями від млинців на губах. Потім перевела погляд на чоловіка.
Той сидів, уткнувшись у телефон, й не брав участі у розмові. Але вона бачила, як напружилися його плечі. Він чув усе. І мовчав, як завжди.
Син Максим сидів у навушниках, похитуючи головою в такт музиці. У шістнадцять років дорослі розмови для нього не цікаві.
– Ну то що, Марино? – наполегливо спитала Ольга. – Згодна?
– Добре, – сказала жінка тихо.
Але всередині щось клацнуло. Вдома чоловік накинувся на неї відразу, як вони переступили поріг:
– Знову годуватимеш цілу ораву? Скільки можна? Ми з Максом уже три роки тебе просимо зупинитись.
– Не знаю, – Марина зняла куртку, повісила на вішалку.
– Що не знаю? Ти ж погодилася! Як завжди. Кивнула головою – і все!
– Я сказала добре! Але не сказала, що сама все оплачуватиму.
Чоловік зупинився посеред передпокою. Подивився на дружину здивовано.
– Що ти задумала?
– Побачиш. Поки що сама не знаю точно. Але щось вигадаю.
Вона пройшла на кухню, поставила чайник. Дістала ноутбук, запустила Excel. Програма завантажилася, з’явилася порожня таблиця з осередками.
Марина почала згадувати минулий Новий рік. М’ясо – індичка та яловичина. Риба – сьомга. Ікра – червона та чорна. Морепродукти – креветки, кальмари. Фрукти – мандарини, виноград, ананас.
Солодощі – цукерки, печиво, зефір. Торт – Прага. Записувала цифри у стовпчик, складала, перераховувала. А ще напої, хліб, соуси, кава, чай, усілякі дрібниці.
Потім позаминулого року. Майже те саме. Ще раніше – аналогічно. Цифра зростала, ставала дедалі більше.
Чоловік заглянув через плече.
– Скільки вийшло?
– Дивись сам.
Він глянув на підсумкову суму. Присвиснув тихо.
– Нічого собі. Я не думав, що так багато. Це майже твоя місячна зарплата.
– Більше. Це півтори зарплати. Я ще не все порахувала. Там ще прикраси для столу, свічки, серветки, посуд. Це ще тисячі три додати треба.
– І ти щороку стільки витрачаєш?
– Щороку. А вони приїжджають, їдять, п’ють, веселяться! І навіть «дякую» до ладу не говорять. Вважають, що так і треба.
– Що робитимеш?
– Поговорю з ними.
Наступного тижня Марина зателефонувала сестрі.
– Оль, нам треба поговорити.
– Про що? Щось сталося? У тебе голос якийсь дивний.
– Про Новий рік. Приїдь, обговоримо.
Сестра приїхала у суботу вранці. Напружена, із незадоволеним обличчям. Сіла за кухонний стіл, взяла кухоль чаю, який Марина їй простягла.
– Ну, кажи. Що за терміновість?
Марина дістала роздруковану таблицю. Поклала перед сестрою.
– Я порахувала, скільки витрачаю щороку на наш спільний Новий рік. Ось подивися.
Ольга взяла аркуш, пробігла очима цифри. Обличчя її змінилося.
– Але ж ми не просили тебе купувати чорну ікру та індичку.
– Просили! Дядько Вова минулого року сказав, що курка – це нудно. Треба індичку, чи гусака. Я купила індичку. І ікру він же вимагав більше.
Сестра відпила чай. Поставила кухоль на стіл. Подивилася на Марину з якимось новим виразом обличчя.
– І що ти хочеш?
– Я більше не можу сама нести всі витрати. Давайте вирішимо, як нам бути. Або ми ділимо все порівну, або кожна сім’я відповідає за свою частину витрат. Я не проти готувати. Не проти, щоб свято було у нас. Але платити одна за все я більше не буду.
Ольга закашлялася. Марина простягла їй серветку.
– Що? Ти серйозно? Ти що, збідніла, чи що?
– Ні. Просто втомилася спонсорувати свято для десяти людей! Три роки поспіль!
– Ми ж родина, Марино! Що це за бухгалтерія? Ти ж не на чужих людей витрачаєш?
– Саме бухгалтерія! Я бухгалтер на роботі, пам’ятаєш? І я порахувала. Цифра вийшла неприємною.
– Може, у тебе проблеми якісь? Чоловік роботу втратив? Чи кредит взяли?
– У нас все нормально. Чоловік на роботі. Я на роботі. Просто хочу справедливості!
Ольга встала. Пройшлась по кухні. Зупинилася біля раковини, подивилася кудись убік.
– Знаєш, Марино, це якось дріб’язково! Рахувати дріб’язок між родичами! Ми ж не чужі люди!
– Це не дріб’язок! Це пристойні суми₴! Десятки тисяч гривень. Хочеш, покажу деталізацію щодо кожного пункту?
– Не треба твоєї деталізації. Я зрозуміла. Ти вирішила, що ми тебе об’їдаємо!
– Я цього не сказала. Я сказала, що хочу ділити витрати! Це справедливо!
– Це одне й те саме. Ти звинувачуєш нас у жадібності.
– Я нікого не звинувачую. Я пропоную чесну схему. Або ми святкуємо разом на рівних, або я накрию стіл цього року тільки для своєї сім’ї!
Сестра взяла свою сумку.
– Знаєш що? Ти змінилася. Стала якоюсь дріб’язковою. Раніше ти була добріша.
– Раніше я була дурніша! А тепер просто втомилась.
Потім була розмова з дядьком Вовою. Марина запросила його на чай. Той прийшов із тіткою Людою. Вони сіли за стіл, і жінка виклала їм ту саму інформацію. Показала таблицю, пояснила свою позицію.
Дядько Вова обурювався найголосніше. Розмахував руками, казав, що це руйнація сімейних традицій, що молодь нині бездушна, що раніше такого не було.
– Марино, ти що твориш? У мене маленька пенсія! Звідки у мене гроші на делікатеси?
– У мене зарплатня також не королівська! Але чомусь я справляюся! Може тому, що планую витрати?
– Ти нас ображаєш.
– А чого ви ображаєтеся? Я просто говорю правду, яку треба було сказати три роки тому!
Тітка Люда була останньою. Марина подзвонила їй наступного дня.
– Марино, люба, я чула, у тебе фінансові труднощі?
– Жодних труднощів, тітко Людо. Просто не хочу більше одна тягнути свято для всієї рідні!
– Але ж ми сім’я, доню. Хіба можна рахувати гроші в сім’ї?
– Можна! І треба! Саме у сім’ї потрібно бути чесними один з одним.
– Ти образилася на щось?
– Ні! Просто усвідомила, що три роки поспіль я плачу за свято, яке називається спільним! А спільне воно лише на словах. За фактом – усі витрати на мені!
– Може, ми можемо чимось допомогти? Принести салати?
– Можете! Саме цього я і прошу. Щоб кожен приніс щось своє. Тоді буде слушно.
Тиждень рідня мовчала. Марина почала готуватися відзначати свято лише з чоловіком та сином. Склала меню на трьох, написала перелік продуктів, які треба купити, дещо вже придбала. Чоловік підтримував її, казав, що вона молодець, що це треба було зробити давно.
Максим також схвалив.
– Мамо, ти крута! Нарешті поставила їх на місце!
Але за тиждень до Нового року, двадцять четвертого грудня увечері, зателефонувала Ольга. Голос у неї був напружений, але вже не злий.
– Марино, ти вдома?
– Вдома.
– Можна до тебе під’їхати?
– Приїжджай.
Сестра приїхала за пів години. Сіла за стіл. Марина налила їй чай, поставила тарілку з печивом.
– Гаразд. Ми обговорили всією ріднею. Згодні.
– На що згодні?
– На розділ витрат. Дядько Вова візьме напої. Я візьму м’ясні та рибні закуски. Тітка Люда солодощі та фрукти. Ти з мамою – гаряче та гарнір. Влаштує?
– Влаштує. Дякую, Оль.
Тридцять першого грудня рідня почала з’їжджатися з ранку. Дядько Вова привіз кілька пакетів із напоями. Поставив усе на стіл, витер чоло хусткою.
– Ось приніс. Сподіваюся, досить.
– Досить, дядьку Вово. Дякую.
Сестра Ольга приїхала. М’ясна нарізка – ковбаса, шинка, бастурма. Рибна – малосолона форель. Креветки мариновані.
– Намагалася! Купила все найкраще.
– Краса. Дякую, Олю!
Тітка Люда принесла торт у красивій коробці, фрукти та пакет з цукерками.
– Торт замовляла у кондитерській. Говорять, смачний. А фрукти на ринку брала – свіжі.
Марина поставила на стіл своє гаряче. Запечена курка з золотистою скоринкою, картопля з грибами, овочеве рагу. Накрили стіл разом.
Атмосфера була трохи напружена. Сестра підтискала губи, дядько Вова буркав собі під ніс щось про сучасну молодь. Тітка Люда зітхала і поправляла скатертину.
Але поступово, у міру того, як всі розсідалися за стіл, напруга почала танути. Усі їли, розмовляли, ділилися новинами.
До півночі атмосфера стала майже колишньою. Сміялися, згадували кумедні випадки з минулого, загадували бажання в північ.
Марина сиділа за столом і дивилася на сім’ю. Чоловік усміхався, спілкувався з дядьком Вовою про рибалку. Син був без навушників. Навіть сестра припинила супитися, розповідала якусь історію з роботи.
Після опівночі дядько Вова підійшов до Марини на кухні. Вона мила посуд, і він став поруч, узяв рушник, почав витирати тарілки.
– Знаєш, Марино, а ти ж мала рацію! Абсолютно!
– Про що ви, дядьку?
– Що треба було ділити витрати. Я раніше не думав, не рахував, скільки ти витрачаєш. А як сам пішов купувати, – зрозумів.
Марина відчула полегшення. Не звичну втому та роздратування після свята, коли хочеться лягти та не вставати три дні. А саме полегшення, майже радість.
Вона не промовчала. Сказала те, що думала. Порушила питання руба. І рідня не розбіглася, не образилася, а прийняла нові правила гри.
Чоловік обійняв її на кухні, коли всі розійшлися по кімнатах.
– Пишаюся тобою, Маринко. Дуже пишаюся.
– Чому?
– Тому що ти змогла сказати “ні”. Це найважче – відмовити родичам. А ти спромоглася. І не просто відмовила, а запропонувала справедливе рішення.
– Я боялася, що всі образяться. Що не приїдуть. Що свято зірветься.
– Але свято вдалося! І нічого не змінилося. Окрім одного – тепер по-чесному, кожен зробив свій внесок.
Марина кивнула. Так, саме так. Тепер це було справді спільне свято, а не її особистий марафон годування родичів.
– Традиція не зникла, – вона просто змінилася. Стала чеснішою, справедливішою. І це була моя головна перемога у році, що минає!
– Не мовчати! Не терпіти! А говорити відкрито про те, що не влаштовує. І шукати рішення, яке підходить усім. Я цього домоглася, – чого і вам бажаю…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки та підписуйтеся на сторінку, щоб не проґавити нові публікації!
