12 років тому я вийшла заміж. Не через велику любов, але час підтискав – боялася, що вже ніхто в 28 років не покличе.
Та й Максим не активно кликав … Тобто те кликав, то брав свої слова назад і говорив: “Давай ще почекаємо”. Я бачила, що він в прямому сенсі “мамин”, тому що ріс тільки з мамою і бабусею, і не було в його житті чоловіка, на якого потрібно було рівнятися.
Але сподівалася, що якщо вирву його з цих “дбайливих” рук, то він стане активніше, відчує себе господарем в сім’ї. Як ми приходили в гості до свекрухи, вона постійно стогнала як “бідний хлопчик” втомлюється на роботі, потрібно більше відпочивати.
Тільки ось “хлопчикові” було 33 роки і працювали, і заробляли ми нарівні, тільки я ще вечорами біля плити потім зависала, гладила йому сорочки, прибирала, а він або грався, або моделі літачків збирав (хобі таке).
Я дуже хотіла дитину і Максим був не проти, тому через деякий час я завагітніла, і ми нарешті таки сходили в ЗАГС.
Незабаром у нас народився Артем і новоявлений батько ходив, хвалився перед друзями і ріднею, якого він спадкоємця “забабахав”.
Тільки ось міняти заради дитини своє життя не захотів, та й після робочого дня приходити додому, де дитина плаче від кольок, його дуже дратувало. Тому він або ходив до друзів, або до матусі, а то і з ночівлею там залишався. Коли син трохи підріс, у нас відносини покращилися, але все одно сходити після роботи в магазин або ввечері погуляти з дитиною, щоб я могла щось приготувати, йому було в тягар. Так, я розумію, що сама не ангел і могла істерику закотити, заплакати від образи.
Потім Макс почав підкочувати з пропозицією завести ще одного малюка, типу “зараз відмучилися з малюками, а потім легше буде” і сім’я велика, і Артему рідний чоловічок (ми єдині діти в сім’ях, а завжди хотілося брата або сестру).
Озираючись назад розумію, що дурна раз погодилася вже нещасливу сім’ю “склеїти” ще одним малюком, але старого не повернеш. Так у нас народився Ігор – у дітвори різниця менше 2 років. Було капец як важко під час вагітності – лежала на збереженні, а таткові старшого не могла довірити, бо він нічого про сина не знав і особливо не хотів, свекруха теж бажанням не горіла поняньчитися пару тижнів з онуком.
Довелося просити мою маму, яка живе в іншому місті терміново приїжджати. У мене вже тоді закралася думка, що пора щось робити і якщо чоловік не зміниться, то прийшов час розлучення. Протягнули ми ще рік і розлучилися – останньою краплею було те, що у мене защеміло нерв на попереку від того, що сини постійно на руках, та так, що ворушитися не могла, ревіла від болю, діти плакали обкакані, голодні, а татусь сидів і грався, а потім сказав, що не може в такому шумі перебувати і поїхав на велосипеді кататися.
Я попросила подругу приїхати, подивитися за дітьми, знайшла медсестру по оголошенню, щоб вона приходила, і курс уколів проставила.
Знеболюючі таблетки не допомагали. Як тільки змогла встати з ліжка зібрала з подругою речі чоловіка і викинула в під’їзд. Написала СМС, що більше не хочу його бачити, і побачимося в суді на розлученні.
Звичайно, я купу гівна в свою адресу потім вислухала і “що не впораюся одна”, і що “дітей забере”. Але потім він з мамою пожив, згадав як добре, коли тихо, спати можна в будь-який момент, смачно їсти та й забув про нас.
Став платити 6000 грн аліментів і радіти, що позбувся синів. Мені потім свекруха висловлювала, що її хлопчик рано одружився, раніше 40 не потрібно було. Тільки ось зараз йому 45, а він все з мамою.
Я сиділа в декреті дуже довго – хлопці постійно один за одним хворіли, у обох були додаткові проблеми зі здоров’ям, вимагали постійного спостереження і лікування. Тепер вже все пройшло, переросли.
Я змогла через 7 років нарешті таки вийти з декрету, починала все з початку – помічником бухгалтера, повернула знання, кваліфікацію, зросла до головбуха. Зараз у мене хороша зарплата і я можу не рахувати копійки як раніше, коли жила з дітьми на одні аліменти. Стала ходити на побачення! Життя прекрасне! Любі дівчата, якщо у вас схожа ситуація не бійтеся прийняти відповідальне рішення, не терпіть!
