– Матвій… так жодного разу й не подзвонив. Нехай подавиться квартирою, для мене зараз найважливіше, щоб мати жила довше…

– Мамо, ми обов’язково приїдемо! Не чіпай ти цей кран, будь ласка. Не чіпатимеш, нічого не станеться! Та не заллєш ти сусідів! Заспокойся! Скоро будемо, правда. Заспокойся, мамуль!

Я поклала слухавку. Чоловік глянув на мене поглядом, сповненим втоми та жалю.

– Ну що, знову? Коли все це скінчиться, Марто? Ми тільки присіли повечеряти й знову цей «кран». Там все гаразд. Ну, капає він трохи, їй-богу, що їй від нього треба?

– Сергію, ну ти ж чув, вона на взводі, – я потерла скроні, відчуваючи, як починає боліти голова. – Мама старенька, недовірлива стала. Вона просто боїться. Зрозумій, у неї нікого, крім мене!

– Та гаразд? Прямо нікого? – Сергій перервав мене, гірко посміхнувшись і склавши руки на груди. – А синок її коханий, Матвій?

– Матвій у столиці, ти ж знаєш, – я почала прибирати тарілки зі столу. – У нього там робота, контракти, він постійно зайнятий. Він не може зриватися з кожного дзвінка.

– Та кинь ти його вигороджувати! Зайнятий він… Він просто не хоче доглядати стареньку маму, от і все! Працює він. А ми, значить, прохолоджуємось тут, так? Ми теж працюємо, Марто!

– Він би допоміг… – заперечила я, хоча в глибині душі розуміла, що Сергій має рацію. – У нього справді складний графік, він же не може зриватися за кожним маминим дзвінком.

– А я, значить, можу? У мене, виходить, графіка нема? – Сергій підвівся з-за столу і пройшовся по кухні. – Ми кожні вихідні, замість відпочинку, працюємо у неї. Ти хочеш, щоб я ще безплатною аварійною службою став?

– Будь ласка, не кип’ятись. Ти ж знаєш, вона сама не дзвонить до Матвія. Вона його шкодує, береже. От і не турбує його через дрібниці.

– Саме так, Марто! Вона його береже, а тебе – ні! І ти сама це заохочуєш, вічно його захищаєш, ніби він маленький хлопчик, а не дорослий мужик, який зіпхнув на сестру всі турботи.

– Він знає, що ти не відмовиш. Знає, що ти за нього віддуватимешся. І вона знає. І користується цим!

У грудях наростало якесь неприємне відчуття: суміш образи та безсилля. Я не могла заперечувати Сергієві слова, але й кинути маму теж не могла.

– Він мій брат, Сергію, і я не можу його судити. А мама … Вона моя мама, і якою б вона не була, я не залишу її одну з цим краном!

Сергій тяжко видихнув.

– Гаразд. Подзвони мамі. Скажи, хай потерпить до завтра. Завтра заїдемо з тобою одразу після роботи. Зараз сил немає їхати. Завтра, все завтра.
***
На другий день ми поїхали до мами. Але, як тільки ми переступили поріг її квартири, так і застигли в передпокої. На вішалці висіло дороге кашемірове пальто.

З кухні долинав голос мого брата. Він сидів за столом, гортаючи щось у своєму навернутому, блискучому телефоні останньої моделі, і виглядав так, ніби й не їхав на три роки у свій Київ.

– О, прийшли! – Матвій підвів на нас очі, навіть не вставши з місця. – Марто, я не розумію, чому у матері у ванній кран підтікає?

– Ну гаразд, чоловік твій не сантехнік, розумію. Але викликати майстра – це ж дріб’язок! Чому досі не зробили?

Я помітила, як у Сергія на вилицях заграли жовна. Він стиснув кулаки, але промовчав, не став влаштовувати розбірки при тещі.

– Матвію, ми тільки тиждень тому там прокладку міняли, – я намагалася спокійно відповісти.

– Погано міняли, значить, – відмахнувся брат, поправляючи манжети сорочки. – Так, гаразд. Мама сказала, що там треба щось купити з ліків. Складіть мені список, я оплачу.

Сергій посміхнувся:

– А тобі список як скласти – на три роки вперед?

– Ви, головне, складіть, а я вже розберуся, – поважно заявив брат, ніби не помічаючи іронії в голосі Сергія. – Ще: чому холодильник напівпорожній? Мамі потрібне гарне харчування, фрукти, сир фермерський. Марто, ти стежиш за її дієтою?

Я подивилась на маму. Вона сиділа навпроти Матвія, щаслива, і дивилася на нього з таким обожнюванням, ніби він був ангелом, що зійшов з небес, а не сином, який три роки навіть не дзвонив їй у свята.

Мені хотілося крикнути йому в обличчя:

– А де ти був, коли вона лежала в лікарні з тиском? Де ти був, коли ми ночами чергували біля її ліжка, боялися відійти на мить? Де ти був, коли ми в аптеці останні гроші витрачали на найдорожчі ліки?

Сергій упіймав мій погляд і ледь помітно хитнув головою. Ми обоє розуміли: якщо зараз почнемо з’ясовувати стосунки, у мами підніметься тиск і вечір буде зіпсований. Вона цього не витримає.

– Ми все робимо, Матвію, – відповіла я спокійно. – Якщо хочеш допомогти – список необхідних ліків на холодильнику, аптека за рогом.

– От і чудово, – Матвій знову уткнувся в телефон. – Завтра викличу клінінг, а то курно тут у вас. Треба ж якось побут налагоджувати, якщо ви не справляєтесь.

З цими словами він недбало підвівся. Потім накинув своє кашемірове пальто і вийшов із квартири.

Щойно двері за Матвієм зачинилися, мама склала руки на колінах. На її обличчі залишилася застигла усмішка, а очі світилися якоюсь дитячою радістю.

– Бачила, Марто? Який він молодець, – зашепотіла вона. – Приїхав, розпоряджається, все налагодити хоче. Адже він там зовсім один, у цій столиці. Там же ціни шалені, життя тяжке… Одному йому там, мабуть, дуже нелегко.

Я відчула, як у мені підіймається хвиля роздратування. Знову ця стара пісня. Він один, йому важко, він жертва обставин. А ми, значіть, у шоколаді!

– Він три роки не дзвонив, – глухо сказав Сергій, сідаючи навпроти неї.

– Та ніколи йому було, Сергію! Робота така. Відповідальність, нерви. Я ось що вирішила … – Мама зам’ялася, її погляд забігав по наших обличчях, а тонкі губи затремтіли.

– Хочу я свою квартиру на Матвія переписати. Щоб коли мене не стане, у нього хоч якийсь капітал був. Йому там, у Києві, придивитися треба до житла, а це хоч якийсь початок буде. Йому потрібніше, він же неприкаяний, бідний.

У мене всередині все похололо.

– Ти зараз серйозно? – я присіла поряд з нею на краєчок стільця, обережно взяла її за сухі, тремтячі руки.

– Ти хочеш віддати все людині, яка пальцем не вдарила, щоб тобі допомогти, коли тобі це було по-справжньому потрібно? А ми? Ти про нас подумала? Ми з Сергієм, які завжди поряд, які відпустку брали, щоб тебе доглядати?

– У вас є все, ви вдвох, – тихо відповіла мама, відводячи погляд. – А він, синочок мій, йому пробиватися треба… Йому складніше. У нього там нікого.

– Мамо, послухай мене уважно, – я мало не зірвалася на крик. – Твій “синок” згадав про тебе тільки зараз. Де він був, коли в тебе стався гіпертонічний криз?

– Сергій тебе на руках у машину ніс, а потім опівночі чергував біля твоєї палати! Де він був, коли тут сипалося у твоїй квартирі все від старості?

– Ми зі своїх зарплат на ремонт відкладали, відмовляли собі у всьому, щоб тобі було комфортно. А тепер ти хочеш залишити нас ні з чим, щоб він у Києві зайвий метр купив? Це несправедливо, мамо! По-людськи несправедливо!

– Ганно Іванівно, – додав Сергій, – ми не просимо все нам віддати. Ми ніколи від вас нічого не вимагали. Але поділити порівну – це єдиний чесний варіант.

– Ми також ваші діти, Марта – ваша дочка. І ми завжди поряд, на відміну від тих, хто «зайнятий». Ми завжди простягаємо вам руку, коли вам це потрібно. А Матвій… він згадав про вас лише тоді, коли йому щось знадобилося.

Мама довго мовчала, кусаючи губи. Видно було, як у ній борються сліпа любов до сина, та залишки здорового глузду.

Вона любила Матвія всією душею, але наші слова нарешті пробили невеликий пролом у цій стіні обожнювання. Нарешті вона глибоко зітхнула, немов скидаючи з себе величезний тягар.

– Гаразд. Порівну, так порівну. Напевно, ви маєте рацію. Не можна так… – її голос ледве чути. Вона прийняла нашу умову. У мене на мить майнула надія, що вона нарешті зрозуміла.

У цей момент двері в передпокій відчинилися. Ми здригнулися. Увійшов Матвій. У руках у нього був пакет із дорогого супермаркету – мабуть, він вирішив показати свою турботу, купивши щось елітне.

– Ну що, сімейство? – бадьоро почав він, проходячи на кухню. – Я тут сирів нормальних узяв, а то у вас у холодильнику одна туга, дивитися нема на що. І виноград без кісточок.

Мама, набравшись хоробрості, підвелася.

– Матвію, синку, – почала вона. – Ми тут поговорили… Я вирішила щодо спадщини. Ну… пам’ятаєш, сьогодні тобі казала, що все на тебе перепишу…

Матвій, ніби відчувши недобре, завмер. Його очі забігали, вивчаючи наші обличчя.

– Ну-у … – Протягнув він.

– Квартиру я на вас із Мартою порівну поділю. Так буде чесно, – закінчила мама.

Матвій завмер. Посмішка сповзла з його обличчя, змінившись маскою гидливого невдоволення та відвертої агресії.

Він жбурнув пакет із продуктами на підлогу так, що пляшка мінералки всередині глухо брязнула. Його губи скривилися.

– Порівну? – Він майже виплюнув це слово. – Ти серйозно, мамо? Я думав, ти розумієш, у якій я ситуації! Мені в Києві треба розширюватися, жити ніде, а ти цим… половину віддаєш? Та подавіться ви цією халупою!

– Матвію, як ти розмовляєш із матір’ю? – Крикнув Сергій, схоплюючись зі стільця.

– Та пішли ви всі! – гаркнув брат, розвертаючись. – Дбайливі знайшлися!

Він крутнувся на п’ятах і вилетів із квартири, з такою силою грюкнувши дверима, що в серванті задзвенів кришталь. Мама затулила обличчя руками й тихо заплакала. Я обійняла її, не знаючи, що сказати.

Але пізніше, буквально через тиждень, все стало «на свої місця» – Матвій подзвонив, мама пішла назад. Квартира дістається братові! Повністю!

Ми з чоловіком провели ще одну «виховну» бесіду, але цього разу мама залишилася непохитною. Кішки шкрябали на душі, але думку мами було не змінити. Ми завжди поруч, як вона повторювала, а її синові в столиці самотньо і важко.

Я довго думала, злилася на брата… А потім трапилося те, що змусило мене забути про розподіл маминої квартири – мама злягла остаточно.

Ми з Сергієм забрали її до себе, доглядаємо, лікуємо, а Матвій… так жодного разу й не подзвонив. Нехай подавиться квартирою, для мене зараз найважливіше, щоб мати жила довше…

Що ви скажете про волю матері? Як би ви вчинили в цій ситуації? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!