– Мати божа, Лідка йде… невже Серьога видав? Бачив, куди я пішов. – Ой, батюшки, ще цього не вистачало! Вона ж і на кочерзі може прилетіти, Лідка твоя … йди давай, Паша, звідси, ніби й не було тебе тут … не до чаю нам

Ризиковано, звичайно, не дочекавшись темряви, зайти до Зойки – у сусідські вікна все видно. А з іншого боку, чого боятися, не ночувати ж прийшов, а так поговорити.

Чаєм побавитись. Чай у Зої чудовий – зі смородиною. А ще м’ята є. Але Паша Зарічний м’яту не дуже, як то кажуть, «не заходить м’ята».

Зоя Сергієнко – його ровесниця – компанійська жінка. Без претензії. Посміхається, слухає, сама гострі слівця вставляє – можна сказати, така розмова, як відновлення нервової системи. А система ця у Паші розхитана сімейним життям.

– Ой, Пашо, ти прямо мене компрометуєш, – сором’язливо опустивши очі, сказала Зоя. – Ну та гаразд, що там у тебе, справа якась…

Паша картуза зняв, волосся пригладив, та воно й так у нього слухняне, і ніби вибачаючись, голову трохи схилив, повинився.

– Та повз йшов, дай, думаю, зайду, давно не бачилися.

– Ага, як би твоя “рись” не дізналася, а то вона тебе до кожного стовпа …

– Так ти ж не стовп … ти … дуже навіть приємна для спілкування жінка, – Паша несміливо пройшов до столу, а за вікном уже сутінки.

Шторку засмикнула Зоя, хотіла світло ввімкнути, а Паша глядь у вікно – на обличчі страх одразу, ніби на місці злочину застали.

– Мати божа, Лідка йде… невже Серьога видав? Бачив, куди я пішов.

– Ой, батюшки, ще цього не вистачало! Вона ж і на кочерзі може прилетіти, Лідка твоя … йди давай, Паша звідси, ніби й не було тебе тут … не до чаю нам.

Павло, схопивши картуза, вилетів з дому, як корок, опинившись на слизькому після дощу ґанку, послизнувся, але втримався за поруччя.

А там, за парканом, біла хустка Ліди миготить, у Паші всередині все обірвалося, подумав, що помітила… ну й стрибнув через паркан до сусідів.

Чи бачила його Лідія, чи ні, цього він не зрозумів. Але опинившись на території Катерини, озирнувся – сарай без замку, там Лідія знайде, прибудова теж навстіж… і тоді він у хату вдерся.

Катерина, господиня садиби, саме чаювала і ніщо, здавалося, не могло її потурбувати в рідному селі на п’ятому десятку життя.

І тут Паша Зарічний, з картузом в руках і скуйовдженим волоссям, як зі скриньки вистрибнув. Катерина кухоль з рук випустила, скрикнула.

– Ти що, по-людськи увійти не можеш? Хоч би постукав!

Паша зрозумів, що потрапив до Катерини, а вона також сама живе… – Катерино Іванівно, рятуй! Сховай мене?

– За тобою собаки гончі біжать? Що сталося?

– Сховай, бо приб’є мене Лідка, здається, застукала… дай хоч під ліжко залізу…

– З глузду з’їхав? Чого раптом я ховати тебе маю?

Павло, помітивши, що під ліжком буде його видно, кинувся до шифоньєра, може сюди залізу.

– Іди, скажений! Я тобі залізу! Котись звідси, та розбирайся зі своєю Лідкою сам…

Павло кинувся до вікна і побачив, що Лідія йде від дому Зойки до будинку Катерини.

– Все, кінець мені, – він благав: – Катерино Іванівно, сховай, може пронесе, ти в нас жінка шановна, на тебе не подумає.

– Та навіщо це мені треба? – господиня почала виштовхувати Павла з дому. Але в цей час у двір увійшла Лідія.

– Вона і з тобою розбереться, бо Лідка – баба ревнива…

– А-ааа, дідько тебе забери, звалився на мою голову… лізь у погріб, – вона відкинула підстилку і, підчепивши кільце, відчинила ляду, – сиди там, поки не піде.

Взагалі Катерина хотіла зачинитися, але ще не ніч, та й не заведено у них перед своїми двері зачиняти. А всі сільські, як відомо, свої.

Сіла знову за стіл, ніжкою підстилку поправила, щоб не видно було, що зім’ялася. Сидить, чай п’є, важлива така, а сама думає: скоріше б із цієї ситуації виплутатися, не потрібні їй чужі проблеми.

Тут Лідія увійшла, постукавши, а разом з нею кіт Льова прослизнув, рудий, кошлатий, та ще вухо рване – пам’ять про березневі гуляння.

Вигляд у Лідії невеселий і втомлений.

– Привіт, господиня, – вона плюхнулася на стілець, не відходячи від порога. – Мого випадково не бачила?

– Кого?

– Так Пашку мого …

– А звідки він тут? Свого чоловіка вдома в себе шукай.

Лідія зітхнула.

– Та сказали мені, що ніби до Зойки прошмигнув, хотіла їй коси розчесати, тільки до будинку підійшла, а тут хтось через паркан стрибнув – до тебе значить … і так на Пашу схожий …

Катерина поставила кухоль на стіл.

– Ти що ж це думаєш, що у мене він? Не бачила, нічого не знаю, ось сиджу, чай п’ю… хочеш, тобі наллю…

– Та я б чогось міцнішого… з горя…

– Ну пробач, немає в мене… ні міцнішого, ні Пашки твого.

– Тоді хоч картоплі мені набери, все хочу завести, як у тебе, смачна кажуть, мені відра на посадку вистачить, на насіння.

– Лідо, давай іншим разом… не хочу лізти в погріб… я сама тобі принесу, ось завтра і принесу…

Лідія обвела поглядом кімнату, наче шукала чогось. Двері в спальню були відчинені.

– І куди ж він утік? Ось чує моє серце, десь поряд він…

Тим часом кіт Льова, підозріло принюхуючись, «пірнув» у дірку, що у підлозі спеціально для нього вирізали.

Вхід цей саме у погріб був, бо Льова, коли був маленьким, ходив туди потребу справляти взимку. Тепер він у будь-яку погоду у двір ходить, а дірка на згадку залишилася.

Так от, чи то по старій пам’яті, чи то рознюхав стороннього, пірнув Льова в підпілля. Лідія тим часом йти зібралася.

– Ну гаразд, Катю, піду шукати свого втікача.

І тут чують котяче шипіння, потім злісне бурчання, потім котячий крик, сильніший березневих завивань. І одразу хтось скрикнув і міцне слово вставив.

– Що це в тебе? – Наполохалася Лідія. А коли людський голос почула, в обличчі змінилася. – Паша! – крикнула вона і підстилку прибрала, та почала ляду підіймати.

– Немає тут твого Паші! – Катерина спробувала відтягнути її, але знову в погребі бурчання та крик.

Тут сама Катерина злякалася, переглянулися вони з Лідією, і господиня сама ляду відчинила. А там – подряпаний Паша, зігнувшись, намагається зняти розлюченого кота, який вчепився йому в спину.

Так разом із котом і вибрався з підвалу, а Катерина зняла Льову, та зачинила в іншій кімнаті.

– А-а-а, он воно що… ось кого ти ховаєш… а я думаю, чого це вона відро картоплі пошкодувала…

– Лідо, я випадково, я сам хотів картоплі набрати, – виправдовувався подряпаний Павло. Але Лідія від душі оперіщіла чоловіка, а потім кинулася на Катерину…

– Послухайте, громадянко Зарічна, не в ліжку ж ви свого чоловіка застукали, а в підвалі… може він, і справді, картоплі набрати хотів… ви хоч розумієте, що за напад на господиню вас можуть засудити?

Слідчий Фаїна Федорівна намагалася чисто по-жіночому напоумити Лідію. Та вперто твердила:
– Хай засудять, так мені й треба.

Давши їй спокій, знову викликала постраждалу Катерину.

– Катерино Іванівно, синці вже зійшли, самі ви почуваєте себе добре… невже обов’язково до суду доводити? Побутова справа… курям на сміх…

– Вам може й смішно, а я своє чесне ім’я хочу відстояти. Була б винна, не написала б заяву. А я не винна!

– А люди що подумають? Що Пашка до мене бігає… а не було такого, я чуже не беру. Загалом, хай суд, я за свої слова відповідаю.

Фаїна Федорівна зітхнула і залишила все без змін.

На суді Катерина знову розповіла про все, як було. Як увірвався Павло, як просив сховати від дружини, як сам поліз у підвал, як кіт його подряпав, як Лідія зовнішній вигляд їй зіпсувала і таке інше.

Лідія, ще більше змарнівши та схуднувши, слухала, опустивши голову і ні на кого не дивилася. Був тут і Павло, виправдовувався, заїкаючись, усе про картоплю розповідав, наче на насіння хотів картоплі набрати у Катерини, ось і поліз туди, а Лідія не зрозуміла.

Тут матір Лідки раптом розридалася на весь зал:
– Зачинять же … пропаде Ліда, пропаде …

Катерина і сама, спостерігаючи за Лідією, не була рада, що до суду дійшло. Синяк давно зійшов, та й Катерина встигла тоді теж відповісти…

Загалом злякалася вона… тепер уже не за себе, а за Лідію, почала просити за неї: – Не треба її за ґрати, полюбовно вирішимо…

– Заспокойтеся, що ви тут влаштовуєте балаган, – зупинялася суддя.

Катерина розплакалася, сказала, що претензій не має, що поспішила і що хотіла лише довести всім, що з Пашкою в неї нічого не було і бути не могло.

Загалом дали Лідії рік умовно.

…Тихо навкруги, тільки відра побрязкають. До Катерини дочка із зятем приїхали, допомагають на городі.

– Ну ось, ще й картопля залишилася, ви в будинок ідіть, відпочивайте, – каже вона дітям, – а я недовго, віднесу…

Вона взяла відро картоплі – гарної, добірної – і пішла на сусідню вулицю.

Вперше після суду доведеться побачити Лідію. Спочатку думала, що не пустить вона її. Але Лідія була вдома й одразу відчинила хвіртку, та мовчки відступила.

Катерина поставила цебро. – Ось, картопля моя… гарна… на насіння. Ти начебто ще не починала, так до ладу буде.

Ліда кивнула і покликала її до хати.

– Лідо, ти пробач мені, що до суду довела…

– Це ти мені вибач, що накинулася на тебе. І дякую тобі.

– За що? – Катерина здивувалася від такого визнання.

– Якби не цей суд, так і трималася б я за Пашку, бігала б за ним по дворах, чатувала його… втомилася я, Катя, втомилася… все, розлучаємося.

– Та ти що? – ахнула Катерина. – Ти ж його так любиш…

– Любила… а тепер усе.

– Слухай, Лідо, ти це… тільки щодо «міцнішого» не починай….

– Не почну. Донька приїжджала, підтримує мене, каже, що правильно зробила, досить за нього триматися…

– Ой, як же так, – Катерина розплакалася.

Лідія поставила чай, попросила Катерину залишитись і покликала до столу.

– А картоплю я твою візьму, смачна вона в тебе… і найгірше, знала я, що Зойка з Пашкою крутить, але занесло мене до тебе.

– І з цієї Зойки, як з гусака вода, її взагалі ніби не стосується, а ми з тобою постраждали… ну та гаразд, раз я погана була, хай із Зойкою поживе, може зрозуміє… потім.

– Ти що, Лідо, назад його хочеш прийняти?

– Що ти? Я тільки дихати почала: не треба його шукати, не треба думати, де він і з ким він… адже мене знаєш, як всі звали… власниця…

– А я і справді, люблю, щоб все своє було… а хіба це погано? Ось і Пашу ділити ні з ким не хотіла. А тепер, нехай іде, куди хоче.

Під осінь Катерина зайнялася парканом, викликала з райцентру бригаду, показала на паркан із сусідами та попросила:

– Ось тут – новий, та вищий, щоб жоден… не перестрибнув.

Загалом, паркан цей саме із сусідкою Зоєю був, його й оновили. І взагалі, не хотіла Катерина із Зоєю зустрічатися, а з Пашею – тим більше. А ось Лідію завжди у гості запрошувати стала, завжди їй рада.

Кота Льову одразу вибачила. Він, виявляється, свою територію тоді у підпіллі боронив і сміливо кинувся на Пашу, вчепившись у нього. Як то кажуть: «чужі тут ходити не повинні».

Ось така оказія сталася. Для когось все склалося добре, хтось постраждав, а комусь і стала уроком, як не потрібно поводитись.

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.