– Дитині й року немає, а ти йому сосиску даєш?! І хіба ти мати після цього?
Маргарита Львівна влетіла на кухню, як розлючена фурія, і вихопила тарілку прямо в Мишка з-під носа.
Він негайно закричав, скривджено, з переливами, як це вміють робити тільки маленькі діти, у яких відібрали найдорожче.
Я мовчки дорахувала до десяти. Потім до двадцяти, а потім зрозуміла, що ніякої арифметики не вистачить.
– Це дитяча сосиска, Маргарито Львівно, – намагалася пояснити я, – спеціальна, без жодних шкідливих добавок.
– Без добавок, як же! – недовірливо хмикнула вона. – У рекламах тобі що завгодно розкажуть, аби тільки продати! А насправді у складі майже всіх продуктів суцільна хімія!
Мишко продовжував ридати. Я взяла його на руки, і він відразу заспокоївся.
– І не треба його одразу прямо на руки хапати, – пробурчала свекруха.
– Краще, щоб він плакав, га? – роздратовано озвалася я.
– Маніпулятора ростиш… – зітхнула свекруха.
– Маргарито Львівно, йому лише одинадцять місяців! – Сердито сказала я. – Які ще маніпуляції?
– Ну-ну… – підібгала губи свекруха. – Супереч, супереч. Але не дивуйся потім, коли він тобі показові істерики в магазинах влаштовувати почне.
Так усе й почалося… Точніше, почалося все набагато раніше, коли Льоша привів мене знайомитись з матір’ю. Вона оглянула мене з ніг до голови й підібгала губи. Так підібгала, що я відразу все зрозуміла.
Я не підходила її синові. Не та професія у мене, лише філолог, три гривні зарплата. І родина не та, мама – вчителька, тато – інженер на заводі.
Рідне моє місто теж їй не сподобалося.
І зовні я теж Льоші не підходила. Ну ще б пак, у нього «аристократичне» обличчя, а мене ніби малювали, та не закінчили: руда, в ластовинні, губи тонкі, ніс картоплею… Маргарита Львівна бачила поряд зі своїм сином когось іншого.
Когось із довгими ногами та з татом-бізнесменом. А отримала мене…
Перший рік я намагалася не конфліктувати з нею і сподівалася, що вона звикне до мене, змириться з вибором сина.
Вона не звикла.
Коли народ ився Мишко, стало зовсім погано. Маргарита Львівна переїхала до нас «допомагати» та допомагала так, що я просто вила. Практично щомиті я чула:
– Ти не правильно його тримаєш.
– Ти не правильно його годуєш.
– Ти не правильно його вкладаєш.
А між рядками читалося: ти не правильна. Уся! Цілком!
– Олексію, поговори з мамою, – раз у раз просила я чоловіка.
Льоша кивав своєю великою гарною головою, але не робив нічого. Він боявся мами. Боявся її образити, засмутити, роздратувати.
Простіше було дозволити їй їсти мене живцем по шматочку, ну а що, я ж не мама, я можу й потерпіти.
Я й терпіла. А потім прийшла опіка.
Дві жінки, схожі на бухгалтерку з районної податкової, ходили по квартирі, заглядали в холодильник, мацали пелюшки Мишка, перевіряли, чи є в будинку гаряча вода. Одна з них раптом запитала мене:
– А часто ви залишаєте дитину одну?
Мене, як окропом ошпарило. Я ніколи, жодного разу ще не залишала сина одного. Навіть у вбиральню я двері повністю не зачиняла.
– Вибачте, а хто вам це сказав? – Уточнила я.
Вони перезирнулись і промовчали. Але я все зрозуміла.
Коли вони пішли (до речі, перевірка пройшла чудово, причепитися було ні до чого), я почала думати про те, що робити далі. Мишко спав.
Льоша цілодобово стирчав на роботі й не був у курсі наших розбірок із Маргаритою Львівною. А вона невпинно “дбала” про Мишка і давала мені купу порад, більшість з яких були безглуздими.
Але я тільки посміхалася, та дякувала… І готувалася.
Маргарита Львівна хотіла влаштувати Мишкові день народження, йому виповнюється рік. Вона взялася за справу з ентузіазмом полководця перед вирішальними маневрами.
Забронювала дитячий центр, замовила кейтеринг та найняла аніматорів, – якихось клоунів у блискітках.
Я була впевнена, що Мишко злякається їх до гикавки, але кого це хвилює, правда?
Я погоджувалася на все, а Маргарита Львівна просто-таки розквітала від моєї покірності й ставала майже лагідною.
А потім я зателефонувала в дитячий центр та скасувала броню. Від її імені, зрозуміло ж. Потім зробила дзвінок у кейтеринг, потім аніматорам.
– Вибачте, обставини змінилися, ми змушені відмовитися, – говорила я щоразу.
Гостям я зателефонувала сама і пояснила, що свято переноситься до приватної оселі моєї мами, з якою я, зрозуміло, заздалегідь усе погодила. Маргариті Львівні ж я не сказала жодного слова.
Про скасування веселощів Маргарита Львівна дізналася за день до дня народження. Зрозуміло, вона одразу зрозуміла, чиїх рук це справа.
– Що ти зробила? – роздратовано спитала вона в мене.
Я знизала плечима.
– Я не розумію, про що ви.
– Ти… – вона підійшла ближче і нависла наді мною. – Ти все скасувала! Ти навмисне! Ти спеціально!
– Що я скасувала? – Здивовано перепитала я.
– Все!
– Маргарито Львівно, ну ви ж самі займалися організацією! – Вигукнула я. – Можливо, там у вас якесь непорозуміння сталося?
– Та яке ще непорозуміння, коли…
– У будь-якому разі, я тут ні до чого! – перервала я.
Вона промовчала.
Свято в будинку моєї мами пройшло чудово. П’ятеро дітей, три мами, один тато, наш Льоша, бабуся та мій фірмовий домашній торт із полуницею.
Мишко реготав, розмазуючи крем по щоках. Гості розчулювалися. Все було тепло, затишно, по-сімейному, тобто так, як я хотіла від початку.
Коли ми повернулися від мами, нас зустріла розлючена свекруха.
– Де ви були? – тоном ревізора спитала вона.
– Гуляли, – відповіла я.
– Гуляли?! – закричала Маргарита Львівна. – Не бреши мені! Ви святкували!
Мишко, наляканий криком, заревів. Льоша розгублено переводив погляд з матері на мене і мовчав. Я підхопила сина на руки й сказала свекрусі:
– Звісно, святкували. У нього ж сьогодні день народження. Ми ж вам казали, пам’ятаєте?
– Що ви мені казали? – Запально вигукнула свекруха.
– Ми казали, що днюху Мишка відзначатимемо на свіжому повітрі, – терпляче пояснила я. – Але ви, мабуть, просто забули. Ну, нічого, буває.
– Нічого я не забула! – продовжила вирувати свекруха. – Я все чудово пам’ятаю! Я спеціально замовила дитячий центр та все інше! Спеціально до цього дня!
– А навіщо? – Здивувалася я. – Ми ж вам заздалегідь сказали, що підемо на свіже повітря… Правда ж, Льоша?
Чоловік нічого не розумів, але про всяк випадок кивнув.
Свекруха розгублено дивилася то на нього, то на мене. Її впевненість і праведний гнів раптом кудись поділися.
– Маргарито Львівно, – м’яко сказала я, – вам треба прилягти. Ви перевтомилися. Ви останнім часом часто все плутаєте… забуваєте…
– Я нічого не забуваю!
– Звичайно, не забуваєте, – я погладила її по руці, – але все ж таки відпочиньте.
– Так, я… мабуть… піду справді приляжу, – пробурмотіла свекруха.
Чоловік продовжував здивовано витріщатися на мене.
– Регіно, – сказав він після паузи, – що відбувається?
Ну я й розповіла йому про опіку та про все інше. Льоша похнюпився і замовк.
– Я більше не терпітиму, – сказала я, – так що, Льоша, або ти розберешся з цим, або я розберуся сама. Але боюся, тобі не сподобається, як я це зроблю.
Він поговорив з матір’ю цього ж вечора. Розмова була довгою, було багато крику та звинувачень, але Льоша витримав. Наступного дня скривджена свекруха поїхала до себе. Моєму щастю не було меж!
Можливо, хтось скаже, що знову свекруху виставили справжньою мегерою? Та що вже поробиш, якщо ця історія взята із життя!
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
