– Катю, ну так що, ти залишаєшся? Одній не сумно буде?
– Та нічого… А куди мені їхати? Може, синок телефоном привітає, чи дочка. У них зараз справ повно, їм не до мене. За тисячу кілометрів живуть, куди подітися… У них своє життя, молоде, я все розумію!
Катерина Петрівна видавила із себе посмішку. Але не було в неї на душі радості. Наближалося саме сімейне свято, сповнене мерехтливих вогнів, теплих обіймів, душевних привітань, подарунків, та бажань.
І вперше за багато років Катерина Петрівна відзначатиме його на самоті. Вона вже не сподівалася, що діти приїдуть.
– Не можна таке свято одній зустрічати. Може, зі мною поїдеш?
Сусідка узялася в боки. Вона крикнула щось своєму синові, той спритно метнувся до машини.
– Поїхали зі мною! Чого ти тут будеш сама кукувати?
– Ні, Ніно, не треба. Нічого зі мною не станеться, я ж не маленька!
Катерина Петрівна посміхнулася подрузі, тепло обійняла її, цмокнула смачно у зморшкувату щоку.
– З прийдешнім тебе, Ніночко.
– І тебе з прийдешнім, Катюша. Післязавтра приїду, закотимо з тобою бенкет!
Ніна Григорівна засміялася, махнула синові Микиті й повільно, ступаючи своїми ж слідами, побрела в бік машини.
Всюди вже зима залишила свій слід. Пухнастий снігопад покривав новим шаром важкі кучугури, укладався м’якими шапками на гілки дерев.
– А в мене і ялинки немає…
Катерина Петрівна повернулася до хати. Не встигла вона купити ялинку. А син минулого року її штучне деревце викинув, обіцяв нове купити, та коли йому. По телевізору йшов старий фільм, що навіював спогади минулих років.
І якось так тепло стало на душі у Катерини Петрівни, але звір самотності дряпався кігтиками десь у грудях.
Минулого року вона ще з чоловіком зустрічала Новорічне свято, а потім його забрала хвороба. Так і залишилася Катерина Петрівна одна в таке чудове, по-справжньому чарівне свято. Але ж недаремно кажуть, що саме цієї чудової ночі справджуються мрії.
Катерина Петрівна вирішила не зневірятися. Пройшлась подвір’ям, почистила собі доріжки до теплиці та курника. Нагодувала птахів, яєць зібрала і повернулася назад у хату.
А коли пролунав стукіт у хвіртку, серце жінки забилося. Вона поспішно витерла руки, які тільки вимила після роботи, та поспішила бігом відчиняти. Невже синок приїхав? Чи, може, донька?
– Тітка Катя, відкривайте!
Голос через паркан був знайомий Катерині Петрівні. Та тільки не був він їй рідним.
– Тітка Катя, я вам ялинку привіз! Мама сказала, що у вас ялинки нема. А як же Новий рік без ялинки?!
Голова Микити показалася через паркан. Син Ніни Григорівни посміхався, і зуби його були такими ж білими, як сніг навколо.
– Точно не хочете зі мною? Заберу махом!
– Та ну що ти, Микито. Дякую тобі велике! А то я не встигла, доки снігу не було, а за два дні он як навалило. До ринку точно не дійду. Тепер ялинка буде.
– Я вам зараз поставлю, тітка Кати. Чи є у вас така штука залізна? Або краще відро! Зараз піску накидаю!
Микита увійшов з морозу до хати. І увірвався в будинок не тільки мороз і сніжинки, що танцюють, але й ні з чим не порівнянний запах свіжої ялинки.
– Куди вам?
– А ось сюди, до канапи. Ой, Микитко, подружив.
– А якщо передумаєте, дзвоніть. Я вас заберу, ви ж мені, як друга бабуся! З прийдешнім, тітка Катя!
Не минуло й чверті години, як Катерина Петрівна залишилася знову одна у своїй хаті. Не буде вона дзвонити Микиті.
У них своя сім’я, святкуватимуть у своєму вузькому колі, чого їй там робити? Не звикла вона бути тягарем для інших. Та й грошей особливо для хороших подарунків немає, а там і малюків цілий віз…
Катерина Петрівна підставила до шафи стілець, дістала з верхньої полиці велику коробку, перев’язану мереживною стрічкою.
Розв’язавши її, почала діставати різні іграшки, знайомі ще з її дитинства. Скляні шишки, будиночки, різноколірні ведмедики, гарні кулі з мерехтливими бантиками.
І такі спогади накрили жінку похилого віку, що вона навряд чи могла втриматися від сліз. А на вулиці все йшов сніг, поступово опускалися сутінки.
Ось тільки звір самотності в грудях наче навіть притих, задрімав. У невеликій затишній вітальні стояла розмаїта гарна ялинка, прикрашена іграшками, старою тонкою мішурою, та гірляндами.
І весь будинок наповнився цим світлом та теплотою. Катерина Петрівна зробила собі салат, зварила картоплі на пюре, почистила оселедець.
Забрала цю нехитру святкову вечерю в холодильник і чекала вечора, щоб почати трапезу під улюблений старий фільм з такими пам’ятними піснями, та улюбленим сюжетом.
Зовсім тихо стало на вулиці, у багатьох будинках навіть світло не горіло.
– Ну, з Новим роком тебе, Павлуша. З прийдешнім, – сказала Катерина Петрівна, підходячи до портрета чоловіка.
Вона погладила долонею улюблене обличчя і раптом почула, як у ворота хтось затарабанив. Це кому закортіло в таку пізню пору шастати?! Це хто ж прийшов?
Катерина Петрівна накинула на плечі куртку, замотала хустку на голову, щоб вітер вуха не продув. Але ледве вискочила надвір, як з очей бризнули сльози.
– Мамо, відкривай! – вигукнув син, життєрадісно підстрибуючи. Голова його то з’являлася над брамою, то знову зникала. – До Нового року година залишилася! А нам ще на стіл накривати!
– Біжу, синочку, біжу!
Катерина Петрівна підбігла до воріт, відчинила їх і так і завмерла з відкритим ротом. Мало того, що син приїхав із дружиною та дітьми. Так ще й машина дочки стояла, і, схоже, теж з дітьми та чоловіком приїхала!
Ах, як защеміло серце в її грудях. Ось воно, її маленьке новорічне диво – родина! І не потрібні жодні ялинки, подарунки, салати та мандарини. Не потрібна жодна мішура. Головне, що тепер усі вони будуть у зборі!
Не встигла Катерина Петрівна схаменутися, як будинок, який раніше був заповнений тільки гулом телевізора, тепер від підлоги до стелі наповнився дитячим сміхом і голосами рідних людей.
– Сюрпризом хотіли приїхати й обламалися дорогою, уявляєш?
– Ой, мам, та якби він нас по об’їзній не потяг, то й не зламалися б!
Дорослі діти навперебій намагалися завоювати увагу матері. Катерина Петрівна дивилася то на сина, то на доньку, то на онуків і не могла повірити, що всі вони зібралися тут.
Так виявилося ще, що Коля з дружиною та Оленка з чоловіком привезли їжі із собою. Чоловіки зсунули диван убік, розкрили старий дубовий стіл, а жінки бігом накрили його. Але приємні сюрпризи на цьому не скінчилися.
– Мам, ми тобі подарунок привезли!
Син дістав маленьку коробочку. Катерина Петрівна з переляком дивилася то на нього, то на дочку.
– Та відкривай ти вже, мам, не томи!
І коли жінка відкрила коробочку, то втратила мову. Там лежали ключі!
– Ми тобі будинок купили, у нашому місті. У приватному секторі. Тепер будемо до тебе щотижня мотатись, а не раз на рік. Всі будемо поряд тепер, мамо!
І від слів сина Катерина Петрівна не могла не заплакати. Вона обняла своїх дітей, витираючи сльози й дивилася, все ще не вірячи, на маленьку оксамитову коробочку, де лежали заповітні ключі.
– Чверть години залишилося, швиденько, швиденько!
– Давайте, накладайте салат, келихи готуйте!
– Зараз! І папірці треба, щоби бажання загадувати!
Будинок тепер був сповнений гостей, рідних людей. Діти реготали, дорослі щось бурхливо обговорювали. Вони всі підготували клаптики папірців для потаємного бажання, щоби все обов’язково збулося.
І тільки Катерина Петрівна не загадуватиме ніякого бажання. Її найбільша мрія вже здійснилася. Цей Новий рік вона проведе не на самоті, а разом з дітьми та онуками, в оточенні своєї сім’ї та кохання.
А коли шум і гамір вщухне серед ночі, й всі ляжуть спати, Катерина Петрівна ще раз привітає свого чоловіка біля фотографії.
А вранці, прокинувшись, накриє на стіл цей, ні з чим не порівнянний новорічний сніданок, із салату олів’є, бутербродів та оселедця під шубою! Та побажає всім здоров’я, та миру! Що ще для щастя потрібне?
