– Знову хуліганить! – обурений голос сусідки Антоніни Семенівни лунає по всьому під’їзду. – Вже втретє за тиждень ліфт зламав!
Слюсар дядько Коля стомлено хитає головою, копирсаючись в панелі управління:
– Кнопки натискав хтось… Проводи смикав. Дитяча справа, мабуть.
– Яка дитяча! – не вгамовується Антоніна Семенівна. – Це ж спеціально! Знущається з людей!
Микола Петрович – чоловік за п’ятдесят, слюсар-аварійник у цьому будинку працює вже десять років.
Знає кожен болтик, кожну трубу. І мешканців усіх пам’ятає. А ось про хлопця з дев’ятого поверху чує постійно, але жодного разу не бачив.
– А батьки де у нього? – Запитує, підтягуючи черговий провід.
– Мати одна виховує. Працює з ранку до ночі, додому пізно приходить. А пацан наданий сам собі… Ось і бешкетує.
– Ну, не зі зла ж, напевно…
– Як не зі зла? – закипає жінка. – Учора у підвалі всі лампочки повикручував! А позавчора фарбою двері пофарбував!
Ліфт полагоджений. Дядько Коля збирає інструменти, думає про хлопця. Сам у дитинстві теж робив зайвого – як батька не стало, мати працювала у дві зміни, було не до виховання.
Наступного дня – нове ламання. На цей раз у підвалі: хтось розібрав щиток, дроти висмикнув.
– Знову ваш хуліган, – повідомляє Антоніна Семенівна. – Так і знала!
Микола Петрович спускається у підвал із ліхтариком. Справді, щиток розібраний, але якось дивно. Обережно. Провід не порваний, а саме від’єднаний. Наче хтось намагався зрозуміти, як усе влаштовано.
– Цікаво… – бурмоче слюсар.
Збираючи схему заново, помічає в кутку підвалу саморобний стілець із ящиків та старий зошит. Розгорнув – дитячий почерк, малюнки якихось механізмів, схеми.
– Так от хто тут господарює…
Увечері Микола Петрович підійнявся на дев’ятий поверх. Подзвонив у тридцять шосту квартиру.
Двері відчиняє хлопчик років дванадцяти. Худенький, в окулярах, погляд напружений.
– Мама ще не прийшла, – швидко каже він. – Вона працює…
– А я не до мами. Я до тебе, – спокійно відповів дядько Коля. – Ти Максим?
– А що… що я зробив? – хлопчик готовий зачинити двері.
– Поки що нічого поганого. Можна увійти? Поговорити треба.
Квартира невелика, чиста, але порожня. На столі – підручники, зошити, недоїдений бутерброд.
– Один удома? – Запитує Микола Петрович.
– Мама працює… – повторює Максим. – До дев’ятої.
– А друзі?
Хлопчик знизує плечима. Зрозуміло.
– Максиме, – сідає дядько Коля навпроти, – скажи чесно: ти щиток у підвалі розбирав?
Обличчя дитини червоніє:
– Я… я не ламав! Я просто хотів зрозуміти, як працює…
– А ліфт?
– Теж… просто цікаво було…
Микола Петрович мовчить, вивчає хлопчика. Не хуліган. Просто допитлива дитина, яка надана сама собі.
– Максиме, а хочеш, я тобі покажу, як усе це працює? По-справжньому?
Очі за окулярами спалахують:
– Правда можна?
– Можна. Тільки домовимося: більше нічого не чіпаєш без мене. Іде?
– Іде!
Наступного дня після роботи дядько Коля заходить за Максимом. Показує йому електричний щиток, пояснює, навіщо кожен провід, як працює автомат захисту.
– А це що? – тицяє хлопчик у незрозумілу коробку.
– Лічильник електроенергії. Рахує, скільки світла витратили…
– А можна розібрати, щоб подивитися?
– Цей не можна – опечатано. А вдома старий є, його можна.
Між Максимом та Миколою Петровичем встановилися дружні стосунки, які зміцнювалися з кожним днем.
Майже щодня Микола Петрович брав Максима і вони разом робили обходи об’єктів у будинку, так хлопчик знайомився та вивчав улаштування комунікацій та інженерних споруд: вентиляції, опалення, водопроводу.
– Дядько Колю, а чому вода гаряча з крана тече? – питає Максим, поки вони лагодять кран на першому поверсі.
– Бо в підвалі котел стоїть. Нагріває воду і по трубах подає.
– А можна подивитися?
– Можна. Завтра покажу.
Хлопчик виявився здатним. Швидко схоплює, запам’ятовує, навіть пропонує рішення.
– А знаєш що, Максиме, – каже якось дядько Коля, – у мене вдома майстерня є. Хочеш навчу справжньою справою займатися?
– Якою справжньою?
– Ну… табуретку сколотити, полицю повісити. Чоловіча справа.
Максим удома інструментів не має – мати не розуміється, грошей на таке не витрачає. А тут ціла майстерня! Пилки, дрилі, викрутки, гайки-болти.
– Обережно лише, – попереджає Микола Петрович. – Інструмент – штука серйозна.
За місяць Максим робить шпаківню, лагодить зламану табуретку, збирає з дощок ящик для маминих книг.
– Максе, це ти зробив? – дивується мати, побачивши обновки. – Де навчився?
– Дядько Коля вчить, – гордо відповідає син.
– Який дядько Коля?
– Слюсар із нашого будинку. Він мені все показує…
Мати напружилася. У їхньому житті чоловіків немає, довіри до чужих дядьків теж.
– Максиме, ти не ходи більше до цього… слюсаря. Мало що на думці у людини.
– Мамо, та він добрий! Він мене вчить!
– Сказала – не ходи!
Кілька днів Максим сидить вдома один. Нудно, сумно. Дядько Коля кілька разів стукає у двері, але хлопчик не відчиняє – мама заборонила.Тоді Микола Петрович іде до матері. Чекає на неї біля під’їзду ввечері.
– Ви Галина Іванівна? Максимова мати?
– А хто ви? – жінка одразу напружується.
– Миколо Петровичу, слюсар будинку. Хотів поговорити… про Максима.
– Про мого сина? А що таке? Що накоїв?
– Нічого не накоїв. Навпаки… Гарний у вас хлопчик. Розумний, здатний.
Розповідає про їхню дружбу, про те, як Максим тягнеться до техніки, як швидко навчається.
– Розумієте, Галино Іванівно, у хлопчика талант до техніки. Гріх не розвивати…
– А навіщо це вам? – підозріло запитує жінка. – Що ви хочете від дитини?
Микола Петрович мовчить, потім тихо каже:
– У мене не було сина. Дружина не могла… А Максим мені, як рідний став. Просто хочеться допомогти, навчити чогось корисного.
Галина Іванівна дивиться на цього літнього чоловіка, бачить щирість в очах.
– Гаразд… Але при мені. Приходьте до нас додому, я подивлюся, що як.
Так дядько Коля стає частим гостем у родині Максима. Галина Іванівна спочатку наглядає, потім звикає, довіряє. Бачить, як син змінився – став впевненішим, відповідальнішим, з’явилася мета в житті.
– Мамо, а я, коли виросту, теж слюсарем буду, – каже Максим за вечерею. – Дядько Коля каже, можна в технікум вступити, потім інститут…
– Це добре, синку. Професія потрібна.
До Нового року Максим робить для мами подарунок – дерев’яну скриньку із секретом. Гарну, акуратну.
– Сам зробив? – не вірить Галина Іванівна.
– З дядьком Миколою разом. Але здебільшого сам!
У день народження Миколи Петровича Максим дарує йому саморобний органайзер для інструментів.
– Дякую, синку, – каже слюсар, і голос тремтить від зворушення.
– Дядько Колю, а можна я вас татом називатиму? – раптом питає хлопчик.
– Можна… якщо мама не проти.
Галина Іванівна не проти. Бачить, як Максим розцвів поруч із цією людиною, як змінився на краще.
За рік у будинку вже ніхто не скаржиться на хлопчика з дев’ятого поверху. Навпаки, сусіди просять Максима дрібні ламання відремонтувати. Кран підтікає, полиця відвалилася, табурет скрипить.
– Максимко, зайди, коли звільнишся, – просить бабуся з п’ятого поверху. – Щось розетка іскрити стала.
– Звісно, бабусю. Тільки з дядьком Миколою разом – мені одному не можна з електрикою.
І сусіди розуміють, що не хуліган це був. Просто дитина, якій не вистачало уваги та справи до душі. А коли знайшов і те, й інше – став гордістю будинку.
Адже кожному потрібний хтось, хто повірить у тебе, навчить, покаже дорогу. Не важливо, рідна це людина, чи чужа. Головне, що серце не чуже…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.
