Лампочка на майданчику третього поверху блимала, сіпалася, гасла і раптом спалахувала знову, ніби не могла вирішити, світити чи ні. Валентина важко підіймалася східцями. Ноги після зміни гули, і спочатку вона подумала, що їй здалося.
Але ж ні. На шкільному рюкзаку біля дверей, що вели до квартири, сиділа дочка, семирічна Тоня.
– Ти чого тут? – Запитала здивована Валентина.
Дочка знизала плечима.
– І давно ти так сидиш?
Тоня кивнула.
Валентина відчинила двері своїм ключем. Чоловік, вітчим Антоніни, хропів на дивані під мимрення телевізора. Зважаючи на все, він був тверезий. Чому тоді не відчинив двері Тоні? Не почув? Або … просто не захотів?
У жодному разі залишатися більше в одній квартирі з Іваном Валентина не збиралася.
– Збирай речі, – тихо прошепотіла вона дочці, – поїдемо до тітки Раї.
– Ура! – тихенько вигукнула дочка.
Ще б їй не радіти! У сестри Валентини, яка одна виховувала двох дівчаток погодок трохи старших Тоні, жили дві собаки, кішка, черепаха і папуга, що говорить.
У неї у квартирі завжди було весело та пахло випічкою.
Валентина пройшла у вітальню, дістала з шафи папку з документами та зібрала у сумку речі. Іван не прокинувся.
Вони з донькою тихенько вийшли з помешкання, спустилися у двір і попрямували до зупинки. Дорогою Валентина набрала старшу сестру, і та охоче погодилася дати їм притулок.
Поки чекали на автобус, Тоня розповіла їй, що просиділа під дверима кілька годин і чула, як вітчим ходить по квартирі.
– Одного разу він навіть до вічка підійшов і подивився, – зітхнула Тоня, – і не відчинив…
Валентині раптом захотілося повернутися назад і зробити Іванові дуже боляче.
– А чому до сусідів не пішла? – Запитала вона у дочки.
– Нікого не було вдома, – була відповідь.
– А мені чому не подзвонила?
Донька серйозно подивилася на неї.
– Ти ж на зміні була.
Валентина замовкла. Тут підійшов автобус, і вони сіли.
– Це вперше так? – Запитала Валентина.
Тоня похитала головою і почервоніла.
– Багато разів так було… – прошепотіла вона. – Я до Ніни Павлівни підіймалася, а коли її не було вдома…
– Сиділа на рюкзаку під дверима, – закінчила Валентина і скрипнула зубами.
Наступного дня Валентина поїхала в банк, перевела зарплату на нову картку та відключила автоплатіж за комуналку.
І тут їй зателефонував чоловік.
– Валь, я не зрозумів… – почав він. – Ти де взагалі?
– А де Тоня, тебе не цікавить? – різко озвалася вона.
– А до чого тут Тоня? – пробурчав Іван.
– Ти чому двері їй не відчинив учора? – Вибагливо запитала Валентина.
– Я… не чув, – пробурмотів чоловік.
– Та ну?
– Ну, так! Валь, ну чесно! Телевізор працював, я вирубився після роботи й спав… А вона, мабуть, тихо стукала… Ну, не чув я!
Валентина заплющила очі, зробила глибокий вдих і різко видихнула.
– Тоня чула, як ти ходив по квартирі, – сказала вона, – і як ти підходив до вічка.
У слухавці замовкли.
– Ти де? – знову спитав Іван. – Коли прийде… те?
Валентина не відповіла та скинула дзвінок.
Іван дзвонив їй весь день і весь вечір, писав повідомлення, надсилав голосові.
– Я тебе випишу! – погрожував він. – Ану, повертайся негайно!
Валентина не відповіла.
Тоді Іван пішов у ЦНАП, і зажадав виписати Тоню. Жінка за стійкою подивилася в екран, глянула на нього і пояснила, що дитина зареєстрована у квартирі на законних підставах, виписати її неможливо.
– Як це неможливо? – він подався вперед і вперся долонями у стійку. – Це ж моя квартира! Кого хочу, того реєструю, кого хочу, того виписую. Хіба ж ні?
Йому ввічливо повторили: це неможливо, і крапка.
Цього ж дня він прийшов на підстанцію швидкої. Валентина стояла в коридорі та заповнювала карту виклику, коли двері відчинилися, а на порозі з’явився її чоловік.
– Ти що це влаштувала? – проревів він. – Ходиш невідомо де, ганьбиш мене перед сусідами! Негайно додому! Чуєш?!
Він ступив до неї й грубо, по-господарськи схопив за лікоть.
– Ганьбиш ти себе сам! – розсердилася Валентина і вирвалася з його хватки. – Ти думаєш, сусіди не знають, що в тебе під дверима дитина сидить?
Вона перевела подих і трохи тихіше додала:
– Іди, Ваню. Або я викликаю поліцію.
– Ти коли додому повернешся? – спитав він трохи менш вимогливо.
– Ми не повернемося, – відповіла Валентина, наголосивши на слові «ми».
Після зміни повернувшись до сестри, Валентина почала шукати орендовану кімнату.
– Та живіть тут! – намагалася зупинити її добра Рая.
– Та ніяково, Рай… Вас троє, та ще й живність…
– Зате як весело! – посміхнулася сестра. – Залишайтеся, в тісноті, та не в образі!
Сестри трохи помовчали, а потім Рая сказала:
– Він не завжди такий був? Іван, у сенсі … Мені здавалося, він любить Тоню …
Валентина гірко похитала головою.
– Він просто вміло прикидався. А коли довідався, що колишній мій нас світом пустив і йти нам нікуди… – вона важко зітхнула. – То маска з нього і злетіла…
– Адже він при кожній нагоді нагадував, що ми знаходимося на його території. Думав, що ми… тобто я нікуди не подінусь.
– А ти поділася, – посміхнулася Рая, – і правильно зробила.
Наступного дня начальниця підстанції Тамара Іванівна, яка завжди була в курсі всього, викликала Валентину.
– Є службова кімната, – сказала вона, – маленька, але зручна, світла. Якщо треба, користуйся. Ось ключ.
І вона простягла Валентині ключ.
– Дякую… – пробурмотіла Валентина.
Тамара Іванівна лише рукою махнула.
Кімната виявилася крихітною, але Тоні вона сподобалася. Вони швидко там облаштувались, і життя пішло своєю чергою.
А через кілька днів Іван прийшов до підстанції ще раз, але вже не кричав. Він чекав Валентину біля ґанку з букетом її улюблених ромашок у руці. Коли Валентина вийшла після зміни, він ступив їй назустріч і швидко заговорив:
– Валю! Валь, ну послухай. Ну погарячкував, ну буває. Повернися, я більше не буду. І Тоньку не зачеплю. Хочеш, ключ їй дам, хай у неї свій буде… – він кинув на неї швидкий погляд. – Валю, ну що ти мовчиш?
Його підборіддя дрібно тремтіло, він хотів взяти її за руку, але не наважувався. Валентина дивилася повз, кудись за його плече, де починалася дорога до автобусної зупинки.
– Валь, я ж без тебе не впораюся… – промимрив Іван. – Мені погано без тебе.
Він замовк, чекаючи на відповідь, і під час паузи стало чути, як у дворі підстанції заводиться машина швидкої.
Валентина подарувала йому довгий, уважний погляд.
– Тоня сиділа на рюкзаку біля вхідних дверей. Ти чудово чув, як вона стукала, і не впустив, ти підходив до вічка, бачив її й не відчинив! Пропонуєш мені це забути?
Він смикнув головою і хотів було щось сказати, але Валентина підняла руку.
– Ні, Ваню. Вибачити таке я тобі не зможу.
Він сумно глянув на Валентину, потім розвернувся і повільно помчав до автобусної зупинки. Жінка провела його поглядом і повернулася до роботи.
Невдовзі Валентина подала на розлучення. Іван в суд не прийшов, і їх розвели заочно. Вона б багато чого йому змогла пробачити, – тільки не байдужість та жорстокість до своєї доньки! Цього вона не пробачить нікому і ніколи…
А як би ви вчинили в цій ситуації? Пишіть свої слушні думки в коментарях, ставте вподобайки!
