Мати посадила мене на стільчик і сказала чекати

Моє життя склалося чудово. Я маю прекрасну дружину й двох чудових діток. Та був період у моєму житті, коли я розумів, що нікому не потрібен і думав, що так буде завжди.

Більшість людей не пам’ятають в деталях усього свого дитинства, лише якісь фрагменти. Я теж в цьому плані не унікальний, та все ж є те, що врізалося в мою пам’ять назавжди.

Про те, що нас залишив батько, мені стало відомо лише у юнацькому віці, тоді я вже навчався у технікумі. А от те, як рідна мати покинула мене малого у магазині, я пам’ятав і не забуду ніколи.

Пам’ятаю, ми прийшли за продуктами, та мама, як виявилось, не збиралася нічого купувати, хоча я був дуже голодний. Я так мріяв про ту булочку з повидлом, яка лежала на вітрині.

Мати поглянула мені у вічі з докором, пробурмотівши на останок: “Ти все мені зіпсував!”.Вона посадила мене на стільчик поряд з морозильною камерою і наказала чекати її, розвернулася й пішла.

Тоді ще незнайома жінка, яка згодом стане моєю новою мамою, звернулася до мене. І той пиріжок з повидлом, який вона мені придбала, я пам’ятатиму повік.Їв я його, ковтаючи сльози.

Пам’ятаю цей солодко-солоний смак. З того часу, солодку випічку я не споживаю, бо це кожного разу повертає мене у ті болючі, гіркі спогади.Це був новий етап у моєму житті. Попри всю ту ситуацію, перебуваючи у дитбудинку, мені усе одно на душі було тепло.

Я вірив, що нові мама з татом мене скоро заберуть і я матиму сім’ю. Та, крім того, я дуже хотів побачити свою рідну матір.І вона не відразу, але прийшла. Я тоді ще був у притулку і чекав на усиновлення.

Розмову нашу я пам’ятаю достеменно. Ні, вона не прийшла просити мене вибачення, навпаки, я почув лише докори й ряд претензій. Звинувачуючи мене, вона намагалася виправдати себе.

Казала, що своєю появою, я мало не зіпсував їй усе життя і мало не погубив кар’єру.Вона ж бо, не очікувала, що народивши залишиться сама без чоловіка та засобів для існування.

Ще й казала, що я маю бути їй вдячний, що зараз у притулку і скоро потраплю у нову сім’ю, бо ж вона подарувала мені життя.Бо ж, звісно, могла мене лишити, і ми б жили у злиднях, приречені на голодне існування.

А так, кожен з нас зможе влаштувати собі життя. І чекала, що я подякую їй. Та тоді, я ще не був готовий до цього. Тоді я готовий був лише плакати й благати не кидати мене.

А зараз, я вже дозрів до цього: дякую, Вам жінко, що дали мені зрозуміти істинну цінність сім’ї. За те, що дали можливість вирости гідною людиною.

За шанс, жити серед достойних людей, які готові були прихистити покинуту знедолену дитячу душу.За людей, які готові любити не за щось, а всупереч. За це я вам вдячний.

You cannot copy content of this page